Віталій Григорович Дончик — літературознавець і громадський діяч, який своєю діяльністю утверджував україноцентричний вектор вітчизняної гуманітаристики.
Один із чільних творців РУХу. Людина непересічного розуму й великого серця. Він був порадником для молодих дослідників, гуртуючи навколо себе літературознавців різних поколінь. Завжди радів успіхам колег, а водночас був вимогливим до себе й інших, не дозволяв «пониження планки». Критика Віталія Григоровича завжди була конструктивна, посутня й «людяна». Напевно, люди його покоління, які пройшли випробування доби «стукацтв і доносів», епохи «червоної чуми», були наділені особливим гуманістичним світоглядом. Для Віталія Григоровича у світі літератури завжди важила роль людини. Антропоцентричність, повага до «Іншого», уміння чути думку, якої не поділяєш, вирізняло Віталія Дончика як літературознавця. Не раз він наголошував на тому, що не приймає категоричності в науці: там, де є сповідування лише однієї позиції, немає справжнього літературознавства. В.Г. Дончик був демократичним і шляхетним, його позиція в науці була спрямована на об’єднання, досягнення конструктиву, витворення спільного гуманітарного щита супроти форм імперської агресії (русифікаторства, гібридної війни тощо).
Віталій Дончик — тонкий аналітик, який умів дуже тонко відчувати художнє слово; він володів чудовим естетичним слухом і художнім смаком. І здавалося, що такі люди будуть поруч вічно. У відповідь на звістку про трагічний відхід Віталія Дончика саме так в електронному листі відгукнулася Людмила Тарнашинська. Віталій Григорович зміг створити школу наукового думання, яка послуговувалася його підходами в осмисленні літературного процесу. Для науковця літературний процес — це жива, рухома система, яка має свою динаміку й логіку саморозгортання в часі. Як керівник наукового академічного проекту «Історія української літератури в 12 томах» він об’єднав навколо себе дослідників різних історичних періодів української культури — від давнини до сьогодення. І в кожному томі відчуваєш «підходи» В.Г. Дончика: академічна стриманість і водночас прагнення живої думки, яка нуртує й захоплює тебе. Здебільшого ті томи, які вже були надруковані, засвідчують, наскільки майстерним був Віталій Григорович як науковий редактор, який умів «причесувати» наукові тексти, об’єднуючи їх в історію. Для В. Дончика дуже важив історизм як чинник сприйняття літературного процесу. Література для нього не мислилась як замкнений феномен, а лише як динамічний саморух, який на кожному етапі має щось від попередників і водночас генерує щось, що буде втілять уже наступники. Складно повірити, що 18 листопада серце цього дивовижного науковця зупинилося.
Мабуть, тепер можна сміливо вимикати дротовий хатній телефон. Віталій Григорович був одним із останніх, із ким могли упродовж годин спілкуватися на різні літературні теми й навкололітературні сюжети. Він переймався життям у Спілці письменників, вболівав за подальшу долю, не приймав чвар і розсвареності в керівництві. Його непокоїв певний занепад у жанрі літературних оглядів, які були доволі популярними в 1980—1990 рр. і які зійшли нанівець у ХХІ ст., коли газетний формат не дає можливості здійснити панорамний, ґрунтовний огляд літературного процесу бодай упродовж року, не кажучи про п’ятиріччя чи десятиріччя. Як голова журі премії імені О. Білецького він прагнув стимулювати розвиток літературної критики, вручаючи нагороду активним творцям сучасного літературно-критичного процесу. Академік, визнаний у науковому світі фахівець, він не цурався літературної критики, а вважав її потрібним чинником, потрібним для посилання самої літератури. Віталій Дончик — поруч із В. Брюховецьким, Г. Сивоконем, М. Слабошпицьким та ін. — один із найавторитетніших і найцікавіших літературних критиків 1980-х рр. Згодом поруч із В’ячеславам Степановичем довелося бути біля джерел української державності.
Віталій Григорович належав іншій епосі. За доволі довгий життєвий шлях науковцеві доводилося бачити й пережити різне: доноси, ідеологічну критику, несправедливі обвинувачення. Але завжди він був на боці української національної ідеї, про яку висловлювався не раз на сторінках періодики. Він підтримував українське літературознавство, закорінене у художнє слово. Мав деякий скепсис щодо теоретичного підґрунтя багатьох сучасних дисертацій, у які інкорпоровано теоретичні напрацювання західних шкіл. Віталій Григорович волів, щоб вітчизняна гуманітаристика напрацювала свій теоретичний потенціал, який був би зумовлений специфікою розвитку передусім української літератури. В. Дончика можна назвати одним із найточніших літописців нашого часу, який уважно стежив за появою молодих авторів, був у курсі найважливіших мистецьких подій. Його цікавив вимір культури як простір полілогу. Науковець ніколи не був дистанційованим від осмислення зовнішнього світу, його культури й літератури. Бував у США, зізнавався, що мріє побувати у Великій Британії, але, на жаль, цього так і не судилося здійснити.
Віталій Григорович у моєму житті був справжнім Учителем і порадником, підтримував, відвідував заходи, на яких я в різний час представляв чи то книжку культурологічних есе «Меридіан розуміння» («Пульсари») у Національному музеї літератури, чи то власні переклади досі не відомих п’єс Ф. Ґарсії Лорки у театрі «Сузір’я» (18 лютого 2017 р.).
Віталій Григорович свого часу доволі добре опанував англійську мову, його учителем був Ілько Вакулович Корунець, сьогодні знаний історик і теоретик перекладу. Ще в лютому Віталій Дончик був на ювілеї свого вчителя. Зрештою, 2017 рік був ювілейним і для самого Віталія Григоровича (15 квітня йому виповнилося 85): побачив світ його біобіліографічний покажчик найважливіших праць. В. Дончик свідомо подав не все у покажчику, а лише те, що має вартість для сьогодення. Він розумів, що дещо було написано на догоду тодішньому часові, але у цьому полягала стратегія виживання, аби водночас писати чудові й потрібні для утвердження українського слова огляди української радянської літератури, яка насправді у своїй іманентній сутності не мала нічого «радянського», ідеологічного (творчість Г. Тютюнника та ін.). Пишучи історію літератури за радянських часів, науковець мав у першому рядку вписати письменника в канон радянської літератури, «радянської естетики» (що сьогодні видається оксюморонним), а вже далі розкошувати в його творах, окреслюючи найважливіше, що визначає особливості того чи того митця. Науковий вишкіл В.Г. Дончика формувався у творчому діалозі з О. Білецьким, Л. Коваленком та іншими літературознавцями.
Літературознавчі праці В. Дончика останніх десятиліть доцільно схарактеризувати як постколоніальні. Дослідник наголошує на потребі долання небезпечної міфологічності радянської науки, у якій українська культура розвивалася в «колисці трьох братніх народів». «...Перше з моїх принципових міркувань у цій книжці таке. Не тільки тому, що це дві культури, духовно й ментально відмінні («У їх народ і слово і у нас народ і слово», — писав Т. Шевченко); не тільки тому, що такому цілеспрямованому кілька сотлітньому нищенню (геноцид!) національно-духовних основ народу, яке тривало в царсько-більшовицькій російській імперії, аналогів у світі немає; не тільки тому, що стосунки літератури колоніальної та літератури імперії — це ніколи не діалог, не творче змагання, навіть не конкуренція (яка конкуренція з наперед запрограмованим фіналом?); а, виходячи із зовсім інших обґрунтувань, іншої, сказати б, методології, маємо докорінно змінити наше ставлення до того, що означалося в колишні часи поняттями співдружність, взаємовплив, а далі й узагалі — взаємозближення культур»1). Особливість праць В. Дончика полягає в тому, що його дослідницький погляд має здатність проектуватися з різних точок зору, що допомагає і в напрацюваннях минулого бачити раціональне зерно.
Віталій Григорович — людина великого серця, який утверджував думку про «емоційність науки», про важливість «людського» у літературознавстві, яке під впливом західних тенденцій часом надміру «затеоретизовувалося» і уникало оцінних суджень. «Наші прагнення щонайпроникливіше і найправдивіше осягнути сутність і неповторність українського художнього слова, надто Шевченка, Франка, Лесі Українки, інших класиків не можливі не лише без наукових заглиблень і відкриттів, а й без пристрасних роздумів, співпереживання, емоційних реагувань, натхненних пошуків і любові. Так, так. Справжня наука, творена не тексторобами, а особистостями, також містить — більш чи менш приховано — великий і вічний фермент любові»2. В. Дончик прагнув, аби молоді науковці не боялися оцінювати, щоправда, роблячи це виважено й коректно. Багато років він був головним редактором журналу «Слово і Час» (раніше «Радянське літературознавство»), яке був важливим інструментом об’єднання літературознавчих ідей, україноцентричних у своїй суті.
Віталій Григорович Дончик об’єднував різні шари пам’яті культури, наголошуючи на важливості українськоцентризму й загалом конструктиві у всьому, що стосувалося розвитку української гуманітарної думки.
«День» висловлює співчуття рідним і колегам Віталія Григоровича.
1 Дончик В.Г. Про історію літератури, якої досі не було. — З потоку літ і літ потоку. — Київ: ВД «Стилос», 2003. — С. 488. — С. 13.
2 Дончик В.Г. Пріоритети: ґрунтовність, виваженість, сумлінність // Скупейко Л.І. Апологія особистості: статті про Лесю Українку. — К.: Фенікс, 2015. — С.10—11.
