Науковиця, перекладачка, редакторка, лідерка української громади. Водночас її діяльність виходить далеко за межі «етнічної спільноти». Завдяки своєму таланту, завзяттю та щоденній праці Галина Гринь посіла важливе місце в західній славістиці й закріпила українські дослідження як її повноправний складник.
Нині Галину Гринь знають як редакторку академічного журналу Harvard Ukrainian Studies (видання вона очолила 2005 року), а також двох принципово важливих англомовних збірників статей – Hunger by Design (2008) та After the Holodomor (2013). Вона є дослідницею української літератури 1920 – 1930-х і тогочасної культурної політики, з-під її пера вийшли англійські переклади творів Володимира Діброви й Оксани Забужко, за які вона неодноразово отримувала нагороди (буквально на початку жовтня вона здобула Heldt Prize від Асоціації жінок-славісток за переклад англійською оповідань Оксани Забужко), численні статті та розділи в колективних монографіях, викладання в найкращих університетах світу.
2018 року Галину Гринь було обрано на посаду президента Наукового Товариства ім.Шевченка в Америці. Розвиваючи численні стратегічні напрями, започатковані її попередником, професором Григорієм Грабовичем, пані Гринь водночас вдалося здійснити серйозні реформи й істотно розширити цю організацію. Нині НТШ-А – один із найпотужніших і найвпливовіших україністичних осередків світу, в чому велика заслуга його президентки, життя якої завжди визначали любов до ґрунтовної академічної праці й тверда, етично зумовлена, активна громадянська позиція.
- Пані Галино, тривалий час ви були активною членкинею НТШ-А. Але, звісно, керувати такою організацією – цілком інакша справа. Які труднощі були очікувані, а які ви для себе виявили, коли обійняли цю посаду?
- Три роки мого президентства – це в дійсності дуже короткий час. Фактично я мала лише трохи понад рік, відтак почалася пандемія коронавірусу...
Моїм приготуванням до президентства було фактично все моє життя, що проходило в середовищі української повоєнної еміґрації. Багато років я викладала по різних університетах, брала участь у організованому українському житті. Тож тепер свого роду кульмінація – не остаточна, адже попереду ще є трохи роботи.
Моя заанґажованість у громадське життя, в українську справу почалася в 1970-ті, з роботи в різних комітетах оборони політв’язнів СРСР й участі в конференціях. Згадую 1974 рік, коли ми, група студентів, приїхали на міжнародну конференцію славістів у канадському місті Банф, де були присутні численні англомовні видання. Наш друг Андрій Бандера, син Степана Бандери, телефонував до Андрєя Сахарова, той готував на наше прохання-заклик до конференції заступитися за Валентина Мороза (він у той час оголосив у в’язниці голодування), а ми – відповідні петиції. Згодом на якийсь час ця активність була урвалася: я почала викладати українську мову й літературу, писала дисертацію (довго її дописувала, бо весь час заважали інші справи). Працювала в Торонто в двох університетах, в Манітобі. Згодом перейшла до Гарварду, викладала в літній школі для студентів-україністів, потім було шість років у Єйльському університеті.
Досвід Єйла був особливо важливий, бо в цій елітній школі я була практично наодинці з україністичними студіями, у вільному плаванні поміж американцями. Від 1996-го до 2002 року там діяла програма Yale-Ukrainе Initiative, на яку мільйон доларів пожертвував меценат Юрій Чопівський. Розширення українських фондів в університетській бібліотеці, щорічні міжнародні конференції, стажування – це все була неабияка практика. Я побачила зсередини, як кшталтується американська еліта, як від першого курсу дбають про перспективних студентів, працюють із ними. Так, це свого роду інтелектуальна «олігархія», бо йдеться про справді малу групу, але на дуже високому культурному рівні, і саме це забезпечує культурну тяглість держави.
- НТШ-А вирізняється з-поміж багатьох еміґраційних осередків потужною науково-видавничою програмою, чи не так?
- Якщо йдеться про суто наукову україністичну діяльність, то її центр у Штатах – це Український науковий інститут Гарвардського університету (УНІГУ). Хоч його й уфундувала свого часу громада, а все ж там громадський вплив не аж так відчутно. Для академічного середовища це, гадаю, радше добре. Натомість у НТШ-А той компонент чується дуже сильно.
- За якими напрямами працює Шевченківське товариство?
- Від самого початку НТШ було неурядовою організацією, заснованою на громадських засадах. Кошти, за які розбудовувалося НТШ у Львові в кінці XIX століття, – це, до великої міри, гроші з України Східної, гроші Симиренка, Чикаленка, Кониського, Антоновича та інших жертводавців. На еміґрації Товариство й поготів залежить від пожертв української громади, яка, слід сказати, набагато більш зріла і віддана від громад інших національностей.
Структурно НТШ-А поділяється на секції: філологічну; історичних, правничих і суспільних наук; мистецтвознавчу й музикознавчу; а ще медично-біологічну й математичних, фізичних і технічних наук.
- Дещо несподівано, що йдеться й про точні та природничі науки, адже в Україні НТШ-А уявляють суто україністичною, культурницькою інституцією.
- Від початку був задум створити свого роду відповідник академії наук. Українські науковці, які еміґрували до США після Другої світової війни, не одразу мали змогу ввійти в американську академічну спільноту. Тож для них «Записки НТШ» були способом оприлюднити результати своїх досліджень. Видавали й книжки – на різні теми і різної якости. Видавнича діяльність по-справжньому стала на ноги з приходом до НТШ-А професора Грабовича. Коли його 2009 року обрали науковим секретарем, він запропонував велику програму з відзначення 200-річчя Шевченка. Це був поворотний момент: Товариство верталося до виконання своїх підставових, «статутних» обов’язків і залучало до співпраці найкращих науковців світу. Ця програма, що почалася як ювілейна, діє й далі. Вона вийшла за межі самої тільки шевченкіяни в строгому сенсі, й ми долучилися, зокрема, до видання Повного зібрання творів Пантелеймона Куліша.
- Хто ваші «руки», помічники?
- Проєкт шевченкіяни існує більш-менш незалежно від секцій. Крім секцій, у НТШ-А є й правління. Президент, віцепрезидент, науковий секретар – усі вони координують роботу секцій. Водночас створено різні міжсекторальні комісії, їх дуже багато. От така дещо гібридна структура.
Крім того, окремо від «шевченківської» програми постав так само міжсекційний Інститут джерелознавства; його також очолює професор Грабович. Інститут джерелознавства працює суто в ділянці українознавства й тримає завдяки керівникові дуже високу планку.
Маємо також бібліотеку й архіви. Бібліотека в нас велика, містить чимало еміґраційних видань із колекцій цікавих українських громадських і політичних діячів. Частину бібліотеки, а саме дублетні примірники книжок, плануємо висилати в Україну та в бібліотеки по всьому світу. Архів теж неабиякий цікавий, хоч і менший, ніж в Українській вільній академії наук (УВАН).
Постійна співпраця з УВАН – це наша мета, бо немає ближчої нам інституції. Позатим ми перебуваємо в постійному контакті з багатьма українськими організаціями в Нью-Йорку, приміром, тісно співпрацюємо з Українським інститутом Америки й Українським музеєм.
До речі, нас вельми цікавлять не тільки дослідницькі, а й суто культурні проєкти, як-от концерти сучасної української класичної музики, що ними опікується наш славний композитор Вірко Балей. Співпрацюємо з програмою МАТІ (Музика при Українському інституті Америки), яку започаткували знамениті українсько-американські виконавці, скрипаль Олег Криса й піаніст Микола Сук, а тепер веде скрипалька Соломія Івахів. (До речі, Микола Сук також став нещодавно членом НТШ-А.) Авжеж культурний чинник надзвичайно важить.
- Розкажіть про взаємодію різних українських осередків у США. Чи не потребують вони поєднання?
- Усі ці організації справді дуже близькі за своїми завданнями – та й за людським складом. Скажімо, президент УВАН Альберт Кіпа працює в нашій управі, а Григорій Грабович очолює Шевченківський комітет в УВАН. Науковий секретар УВАН Анна Процик – у президії НТШ-А. Людей не так багато, тож бачимо тих самих осіб у обох інституціях. Щороку ми робимо Шевченківську конференцію, в якій беруть участь УВАН, НТШ-А, УНІГУ й Український інститут Америки. Але про повне злиття, ясна річ, не йдеться, бо завжди є свої спрямування, амбіції й водночас традиції, що їх не хочуть полишати. Тож ці організації, співпрацюючи, живуть собі кожна своїм життям – у окремих будівлях, із власними фондами та книгозбірнями.
Архіви НТШ-А ми поступово опрацьовуємо, до нас часто приїжджають дослідники на стажування. Нещодавно встановили співпрацю з програмою Фулбрайта. Різні події – симпозіуми, доповіді – відбуваються майже щотижня. Видавнича комісія опікується підтримкою україністичних видань. Часто-густо, коли якийсь західний українознавець напише книжку англійською мовою, щоби видати її, потрібне дофінансування. Якщо книжка добра, НТШ-А дотує публікацію. В справі стипендій наш головний принцип полягає в тому, щоби працювати не з інституціями, а напряму з науковцями. Тож до нас потрапляють різні цікаві проєкти, які в такий спосіб можуть оминути «місцеву ієрархію».
- Наукова інституція з довгою історією нині мусить «вмонтовувати» себе в сучасний контекст?
- Саме тому протягом останніх місяців ми серйозно реорганізували наш «штаб». Нещодавно до нас приєднався Маркіян Добчанський, який закінчив докторат у Стенфордському університеті. Продовжує працювати в НТШ-А відомий письменник Василь Махно, він редагує серію мемуаристики, засновану на фондах у наших архівах, і веде програму щотижневих виступів у будинку НТШ на Мангетені.
Значна частина повоєнних інституцій поступово відживає і вмирає. До нас натомість доєднується молодше покоління, чимало серйозних фахівців. Найближчим часом, надіємося, Видавничу комісію очолить професорка Лада Біланюк, антропологиня та лінгвістка з Університету Вашингтона в Сіетлі, а Стипендійну – етномузикологиня Адріяна Гельбіґ, професорка з Пітсбурзького університету. Олена Ніколаєнко видає в нас електронний бюлетень. Серед наших колег добре знаний в Україні історик Тимоті Снайдер і Маргарита Балмаседа, яка пише про енергетику; Гарві Ґолдблат (він очолював славістичний відділув Єйлі) також приєднався до нас; із нами й гарвардський мовознавець Майкл Флаєр, а дослідник східноєвропейської юдаїки Йоханан Петровський-Штерн із Північно-Західного університету в Чикаго стане нашим науковим секретарем. Зрештою, навіть сам Альберт Айнштайн колись був дійсний членом НТШ! У 1929 його запросила Математично-природописно-лікарськa секція у Львові.
Під час Майдану, коли йшло до серйозного конфлікту й почалися вбивства, цілий академічний світ повстав. Про Майдан у режимі реального часу писали і професори, і молоді науковці з усіх усюдів. Здебільшого вони раніше пройшли або через власне Гарвард, або через Гарвардську літню школу, де викладали українці (наприклад, я була першою вчителькою української мови в Тимоті Снайдера), або через інші україністичні осередки. Тоді ж Андреас Умланд організовував петиції й декларації, які багато чого змінили.
Один із наших українських проєктів постав у відповідь на Майдан. Треба було щось зробити для тих студентів, чиї батьки там загинули, як і для тих, кому довелося виїхати з окупованих територій. Зі співбесід із ними я винесла неймовірний досвід; сила духу цих, можна сказати, дітей відкривала велику картину нашого відродження. Це була велика робота, але напрочуд вдячна: кожен із тридцяти переможців конкурсу отримав по $2000, а згодом вони нам писали, що це кардинально змінило їхнє життя.
Є й інші стипендії: конкурс «Найкращий молодий математик України», Премія імені Платона Костюка в галузі біомедицини. Під час пандемії, коли раптово закрили кордони, ми створили стипендійний фонд допомоги студентам-громадянам України, які залишилися в Америці без доступу до фінансування. Часом треба поєднувати наукові почини з викликами дня і вірою в наше майбутнє.
