Прикмети нового тисячоліття, сигнальні вогні нової епохи стають усе помітнішими та яскравішими. Театри світу вдихають їх, розглядають, усвідомлюють. І нехай поки що не в конкретному тексті й не у мові емоційного розуміння з’являються їхні описи, формулювання та фіксації. Вигадана у минулому сторіччі велика кількість механізмів, що звільнили від трудомістких процесів у виробничій діяльності та побуті, проблему вільного часу, з якою передусім традиційно пов’язується споживання культурного продукту, не розв’язала. Можливо, homo sapiens-y легше бути постійно чимось зайнятим, аніж витрачати вільний час на роздуми, розуміння, переживання. Новий час дуже гостро ставить питання про інтелектуальні й емоційні витрати, питання орієнтації теперішнього в нескінченності тимчасового простору.
Зовсім по-новому почали звучати міжнародні театральні фестивалі. Безмежність інформаційного простору, простота і швидкість обміну інформацією дозволяють у концентраті фестивальної програми виявляти співпереживання, співчуття, солідарність. У неквапній і точній, як годинник власного виробництва, Швейцарії до плину часу всіляко дослухаються. Можливо, тому низка театральних фестивалів тут не припиняється.
50-річна історія Zurcher Theater Spektakel повною мірою відображає прикмети руху фестивалю як такого і значні відмінності, які за останні 16 років і вісім візитів пощастило спостерігати авторові цих рядків. Починаючи з дороговказного пунктиру із закріплених скотчем на асфальті плакатів фестивалю, через велику кількість різножанрових вистав на траві паркової території фестивалю й закінчуючи нинішньою забороною кемпінгового життя вуличних артистів. Зате у прибережній зоні фестивалю з’явилася копія вежі, яка представляла Швейцарію 50 років тому на всесвітній виставці в Парижі. На кожному з її рівнів представлені нетеатральні проекти театрального фестивалю. Вечорами, до початку вистав, два майстерні сатирики анонсують прем’єрні покази й пародіюють критику театрознавців. Дуже весело виходить. На найвищому рівні вежі — сімейні фотографії з минулого сторіччя. На телеекранах — розповіді молодих людей про зображених на них предків. У Швейцарії значна кількість сімей живе чотирма поколіннями і сьогодні. Зв’язок часів, вочевидь, сьогодні вищий за звичні орієнтири — поле читання, філософські суперечки, побут. Його міцність випробовується у безлічі розтяжок: від планетарної свободи пересування до абсолютної постійності смаків у їжі.
Сама програма реально фестивальна. Представлені роботи, за рідкісним винятком, навряд чи можливі для постійного прокату в репертуарному театрі, зате для публіки, яка пізнає світ через театр, доволі корисні.
Перша половина фестивалю для дорослих (друга переважно для дітей) успішно почалася філософським цирком, що так міцно захопив територію театру. Трупа «111» під управлінням Султанова працює на дзеркальній сцені, що змінює кут нахилу від 30 до 90 градусів, чотири актори скочуються в неймовірних кульбітах; підкорюють вертикаль стіни, використовуючи віконця, що відкриваються в ній. У найбільше запихаються по черзі й усі разом. У горизонтальному положенні рухаються повільно по хитромудрому малюнку. Цей рух, що знімається згори камерою і демонструється на екран, виявляє чи то нескінченні фізичні можливості людини, чи то танок у невагомості. Словом, людина і стіна. Конфлікт вічний, діалог не має меж.
Не менш філософським виявилася і «Допитлива людина», що підсумовувала першу частину програми. У землі по сидіння стільці, по стільниці стіл, диван, крісла. Наче трудяги-черв’яки виникають чи то з попелу після виверження вулкана, чи то з висипаного на життя природного гною, чоловік, жінка, чоловік. У цьому трикутнику не злічити глухих кутів. Дим від спалюваного будинку (прекрасна паперова модель) старою-дівчинкою (80-річна Марія Отал — зірка шведського театру) дурманом стелиться по землі. Гурт похлібців, натовп візитерів — від «Марлен Дітріх» до «Фредді Меркурі», немов покликані з небуття, з низького старту починають біг до різдвяної подарункової коробки. Переможець нагороджений правом у ній заснути. Чоловік, жінка, чоловік почорнілі від метушні в землі костюми міняють на свіжі, які в їхньому вічному танку тяжіння та втеч знову чорніють. Янголи життя і смерті, пекло і рай, верх і низ, високе й низьке у пошуку порятунку від суєти. Другий рівень сцени є нескінченністю лугу з деревом, крона якого йде в неозоре. Під деревом — чоловік. Його оголена спина напружена. Він непорушний 90 хвилин вистави. І лише фінальне світло пояснює його картонну нерухомість або закам’янілу допитливість.
Фігуриста оперна діва (Евридіка де Беюл) співає голосами церковних хористів, потім наспівує партії дітям зі шкільного хору, постійно роблячи зауваження туговухому і неслухняному Йоганну Баху. У фіналі грудьми годує стару, яка плямкає беззубим ротом. Вистава, збудована з безлічі емблем, знаків і символів, спочатку просто тішить око, потім лоскоче розум і, зрештою, переводить театральний діалог глядача і сцени в розряд спільного художнього розуміння. Проста думка: в житті немає вільного часу від життя, отже, і плин його нероздільний у землі, на землі, на небесах. Стара-новонароджена беззубо усміхається світу. Очі відкриті до сліз...
Основна частина фестивалю мала буржуазно-комічний характер із запрограмованим художнім покаянням у спеціальній програмі для дітей. Тому доступність сприйняття, екзотичність, скандальність, заум на пустому місці часом переважали над таким дорогим слов’янському театру дослідженням життя духу людського.
Для переважної більшості вистав доречне визначення «танцювальна» — і не лише тому, що в них практично немає тексту, а й тому, що узагальнення, нюансировки, мотивації знайшли своє вираження на рівні руху та мізансцен.
Режисер Лені Понірацо з Нової Зеландії гучно назвав свою виставу «Буря-2» за відомою п’єсою В. Шекспіра. В епоху брендового мислення експлуатація відомих імен і сюжетів у корисних навколотеатральних роздумах часто приносить популярність. Заклинання шамана, танці ченців, цеглини з колосників на голови артистів, янгол із крилами, що обсипаються, цілком виправдали видані перед виставою біруші. І не тому, що музика інколи була надто гучною, а радше навіть тому, що так важливо зберегти здатність почути справжнє в какофонії шумів.
Гарім Нугрохо за своїм фільмом «Залізний гість» зробив виставу, що базується на індійському епосі, індонезійських обрядах і музиці. Задником сцени, влаштованої на березі Цюріхського озера, слугувало зоряне небо під наглядом повного місяця.
Плетені з рисової соломки конуси, куби, ширми різних розмірів, що наче ширяють у невагомості, такі ж граціозні в рухах, як і самі танцюристи, створили втішну для ока картину якоїсь незнаної цивілізації з так добре знайомими нам бідами людськими.
Два швейцарські артисти — франкомовна Каті Херман і німецькомоний Герман Лембергер — чотири роки працювали у Голландії. Їхня вистава «Вхід до моєї біблії» — про усвідомлення тонкощів свого національного характеру. Фондю, що готувалося впродовж усієї вистави, стане єдиною стравою на фінальному бенкеті усвідомлення та саморозуміння. Ні пісні німецькою, ні костюми з французьким мереживом, ні навіть звільнення від одягу не відкривають раю взаєморозуміння народжених у різних частинах країни. Голос сексу неспроможний заглушити слабку, проте гостро дражливу різницю інтонування. Здавалося б, єдину для обох мелодій. І думка вистави звучить, як тост: «Ну й нехай ця різниця буде, радіймо їй!».
Наш театр поки що обходить таку забавну й архіскладну тему, як єдине для нації та національно різне в культурі народу України. Швейцарцям легше. Вже 700 років вони живуть без війни, але гвинтівка від старших чоловіків переходить до боєздатних, зберігається в будинку або квартирі, й разом із нею два тижні на рік мирні вояки обмінюються бойовим досвідом, який черпають із сімейних оповідок та історичних романів.
Два тижні Цюріхського фестивалю виявляють картину сценічних дій, виткану з 25 вистав, відібраних новим художнім керівником фестивалю Сандро Луніним. У цій картині багато фарб і багато світла, багато того, що споріднює сучасний український театр із театром світовим. Але найголовніше — тонкощі відмінностей. Пізнати їх і є покликанням театральних форумів.
