Т ак вже склалося, що перша з гастрольних вистав донеччан вiдбулася на Камернiй сценi, напередоднi офiційного вiдкриття. Потрапити туди було непросто, бажаючих виявилося бiльше, анiж мiсць. Того вечора показували виставу «Дев’ять ночей... Дев’ять життiв...» за п’єсою Матея Вiшнека. Режисура та художнє оформлення Андрiя Бакiрова. У головних ролях — народний артист України Геннадiй Горшков та Оксана Гребенюк.
Даруйте, але особисто менi чомусь пригадалося одне зовсiм не театральне прислiв’я: «Для того, аби скуштувати смак вина, не треба пити всю пляшку». Те, що у цьому театрi затишно себе почуває театральна, акторська культура, можна було здогадатися з вишуканого оформлення та перших фраз, якi промовили артисти. Всi дев’ять епiзодiв цього акторського дуету граються як музика класних джазистiв. До речi, головний герой — саксофонiст. Герой прощається iз життям, а смерть постає в образi прекрасної мудрої жiнки. Вони ведуть дiалог, намагаючись вiдчути наостанок те, чого не сказали в життi. Емоцiй усерединi бiльше, анiж назовнi, дослухаючись один до одного, а разом це сплiтається у примхливий вiзерунок тих вiдчуттiв, якi словами не розкриєш, а почуєш у паузах.
...У гастрольнiй афiшi є ще один суто психологiчний спектакль — «Соло для годинника з боєм» О. Заградника. Режисер-постановник — Олександр Аркадiн-Школьник, художник-постановник — заслужений дiяч мистецтв України Тетяна Медвідь. У ньому зайнятi такi досвiдченi актори, як народний артист України Iгор Молошников (Франтiшек Абель), Геннадiй Горшков (Райнер), Ася Бобiна (панi Контi), заслужений артист України В’ячеслав Крутюк (Хмелик), заслужений артист України Олександр Акiмов (Iнспектор Мiч). Особисто на мене спектакль справив подвiйне враження. Режисеровi не вдалося знайти яскравої форми, аби рельєфнiше виявилися гострi кути непростих фiлософських дилем, закладених у п’єсi.
Але те, що пiд час вистави тиша, і старшi, і молодшi уважно слухають фактично малодiєвий текст — неабиякий показник акторської майстерностi виконавцiв. Значить щось зачiпає у душах ця iсторiя про непросте життя лiтнiх людей. Та й взагалi ситуацiя, коли старшi живуть спогадами, а молодi собi мiсця знайти не можуть, — по- людськи щемлива.
ЧИ ПОТРІБНА НАМ БРОДВЕЙСЬКА ТРАДИЦІЯ?
Наших пiвнiчних сусiдiв нiяк не полишає бажання створити побiльше мюзиклiв бродвейського гатунку. Вiдверто кажучи, вдається це добре втiлити далеко не завжди. За словами вiдомого росiйського композитора Максима Дунаєвського, це трапляється тому, що «в Росiї немає бродвейської традицiї й велике питання, чи потрiбна вона нам».
Українська спроба наздогнати росiян i створити мюзикл бродвейського взiрця теж закiнчилася фiаско. Не виключено, що з тiєї ж причини. І виникає ще бiльше запитання, чи потрiбний нам мюзикл заокеанської традицiї. Бо тiшмося, що маємо абсолютно чудовi традицiї українського музично-драматично театру, якi при бажаннi і вмiннi прекрасно впишуться у будь-який сюжет, як рiдний нацiональний, так і закордонний. Прикладом цього можуть слугувати три рiзнi за характером вистави Донецького музично-драматичного театру. Це «Енеїда» за І. Котляревським, «За двома зайцями» М.Старицького та «Милий друг» за Гi де Мопассаном.
«Енеїда», так би мовити, найтитулованiша з названих вистав. Нацiональна премiя ім. Тараса Шевченка, що була присуджена, — це вам неабищо. Режисер-постановник спектаклю — киянин Вiктор Шулаков. Тi, хто знайомий з творчiстю цього неординарного режисера (який, до речi, колись починав як актор у Львовi), вiдразу впiзнають його почерк. Це у першу чергу — масштабнiсть і динамiзм сценiчного дiйства.
У сценiчному варiантi донеччан є пролог і епiлог, де йдеться про сучасних українцiв, якi прагнуть покинути рiдний край. Спогади про «Енеїду», своє корiння викликають у них бажання залишитися на рiднiй землi. У спектаклi багато музики (композитор — Є. Кулаков), танцiв (балетмейстер — Геннадiй Дибовський), колоритних постатей героїв. Акторським талантам є де розвернутися. Створюють яскраву сценiчну палiтру й художники — Михайло Кушнiр та художник з костюмiв Олена Карпенко. Знайшовся в театрi й яскравий герой Еней — Павло Бодров. Так що глядачi iз задоволенням пригадали улюбленi рядки з поеми І.Котляревського.
Вистава «За двома зайцями» теж поставлена режисером Вiктором Шулаковим. Свого часу, рокiв двадцять з гаком, вiн поставив цю ж п’єсу в Київському молодiжному театрi, де в головнiй ролi Тамара Яценко. Вистава була настiльки вдалою, що йде й досi. Тому особливо приємно, що режисеровi вдалося в Донецьку створити абсолютно вiдмiнний вiд київського варiанту спектакль — бiльша сцена, iншi актори і т. ін. Тут також, як і в «Енеїдi» багато музики й танцiв, вiдчуття незрiвнянного аромату народного гумору. Також є дуже цiкавi паралелi iз сучаснiстю. Взяти хоча б початок спектаклю, коли герої сiдають у театральнi ложi глядацького залу. Натяк бiльш як зрозумiлий.
І що важливо, на сценi ми бачимо яскравi акторськi особистостi. Це Марiя Попова (Проня), колоритна Галина Скрипнiк (Секлита Лимериха), дуже симпатична своєю безпосереднiстю Химка (Оксана Гребенюк). Знаком оклику цього спектаклю звичайно ж стала робота заслуженого артиста України Андрiя Романiя. Його феєричний, легенький, немов пiр’їнка, всюдисущий і велимудрий Голохвастов полонив серце не тiльки Проньки, а й усiх глядачiв.
Андрiй Романiй (Жорж) є виконавцем центральної ролi й у виставi «Милий друг» за Мопассаном. Актор дуже природньо себе вiдчуває в образi зовсiм iншого характеру. Ясна рiч, середовище, в якому вiдбуваються подiї, абсолютно вiдмiнне вiд вистави «За двома зайцями». Iнший i режисер-постановник — це Андрiй Бакiров. Художник- постановник — Олена Богатирьова. Але і в цiй виставi вдало поєднанi драматична дiя, музика й танцi.
Андрiю Бакiрову вдалося майстерно створити двi основнi площини вистави — серйознi психологiчнi характеристики, динамiчний розвиток драматичного сюжету та яскраву видовищнiсть. Обидвi цi якостi в даному спектаклі дуже логiчно поєднуються. Взагалi треба вiдзначити, хоча в театрi є хорошi спецiальнi хорова і балетна групи, але драматичнi актори вiд них своєю хореографiчною та вокальною майстернiстю суттєво не вiдрiзняються. І знову ми бачимо на сценi яскравi акторськi особистостi, якi у бiльшостi здатнi працювати у рiзних жанрах: вiд психологiчної драми — до фарсу.
НА ЖАЛЬ, ЗА ОПТИМIЗМ ЩЕ НАГОРОДИ НЕ ВИГАДАЛИ
Закривалися гастролi донеччан у Львовi виставою за п’єсою Я.Стельмаха «Кохання у стилi бароко». Здавалося б, такий вже банальний сюжет... Засватанi у дитинствi граф (Володимир Швець) та графиня Оляна (Свiтлана Бойко) , не можуть порозумiтися у дорослому життi. Вiн боїться одруження, але несподiвано для себе закохується. У неї ж вистачає характеру й кмiтливостi добитися взаємностi у хлопця, який у дитинствi запав дiвчинi в душу.
Звiсно, без кмiтливих слуг, Степана (заслужений артист України Андрiй Романiй) і Ярисi (Оксана Гребенюк) у цьому сюжетi нiхто б із графiв собi ради не дав. І ще кiлька комедiйних персонажiв, зокрема, Онисим (акт. Олег Пшин), вдало доповнюють оптимiстичну палiтру цiєї нiбито наївненької комедiї. Режисер Андрiй Бакiров у цьому спектаклi ще раз продемонстрував, наскiльки вiн вправно володiє правилами обраного жанру, заданої форми, здатнiстю донести основний змiст замисленого і умiнням все це динамiчно й з фантазiєю розмiстити у просторi сцени. Пiсня, слово і дійство стають єдиним цiлим.
Менi довелося побувати на виставi, коли у залi було багато студентської молодi. Це тi, якi у своєму молодому вiцi вже по зав’язку наїлися цинiзму, їх жодним моралiзаторством не проймеш і найкрутiшою порнухою не здивуєш. І тому, мабуть, висока мудрiсть цього спектаклю криється у щиростi й чистотi почуттiв. Актори не заграють з глядачем, вони просто дiляться з ним оптимiстичним поглядом на життя, здатнiстю по доброму посмiятися надсобою і своїм ближнiм. Зi сцени закликають вiдкинути панцир боязнi розкрити свою душу.
Герої спектаклю, вдягненi у стилiзоване пiд старовину джинсове вбрання, розiгрують любовну iсторiю, яка актуальна у всi часи. Вони забавляються так, як здатнi це робити молодi, енергiя з них б’є ключем. Зал на цю щирiсть, акторську вправнiсть і смак вiдповiдає палкою взаємнiстю. Часами складається враження, що глядач просто тiшиться, що йому нiчим зi сцени не погрожують, не залякують життєвими катаклiзмами, не повчають, а запрошують до веселої веремiї здорових людських вiдчуттiв, яких ми нерiдко соромимося.
Треба було тiльки чути тi оплески й вигуки захоплення, якi лунали у залi в фiналi, коли артисти виходили на поклін. Коли ж виходив кланятися Андрiй Романiй, — який знову ж продемонстрував свої неймовiрнi пластичнi здiбностi, блискучу акторську фантазiю i вулканiчний темперамент, — то здавалося, що вiд верескiв захоплення глядачiв лапмочки у свiтильниках потрiскаються...
Шкода, що у нас є тiльки нагороди за героїзм, а за дарування людям оптимiзму нагород ще не вигадали.
ЕПIЛОГ
У послужному списку Донецького академiчного музично-драматичного театру чимало фестивальних нагород. Але у бiльшостi вони регiонального характеру. Висловлюючись мовою шоу-бiзнесу, бракує розкрутки як самому театровi, так і його акторам. Наприклад, дуже рiзноплановi й цiкавi роботи показала Оксана Гребенюк. А що стосується блискучого Андрiя Романiя, так вiн просто став улюбленцем львiвської публiки. І це, врахуйте, у мiстi, яке практично не знало цього театру. А у Львовi гастролерiв і фестивальних вистав все ж можна побачити чимало. Та й самим акторам з Донецька багато користi дали б мандрiвки у дальшi, захiднiшi вiд Львова краї, аби на людей подивитися і себе показати. А показувати є що. Тут вже слово за стратегами театральної справи.
