Це ще не пам'ять, це теперішня жива дійсність: за два дні настануть невблаганні сороковини. Сорок днів, як усіх нас приголомшила звістка про смерть Данила Гусара Струка. Мені пощастило — я знав його не тільки як проникливого вченого, літературознавця, видавця, професора Торонтського університету, президента Наукового Товариства ім. Шевченка в Західній Європі. Я знав його передусім як надзвичайно щедру, здатну на роздаровування себе — аж до саморозтратності, особистість. Я знав його недовго, але кількох зустрічей вистачило, щоб упізнати в ньому той людський тип, від якого я завжди в захваті. Відкритість, любов до світу, живий скептичний розум, гумор, іронія, легкість і комунікабельність — і все це дивовижно й закономірно поєднане з відданою безмежною працездатністю. Це досить важко поєднується в нашій розчарованій свідомості — любов до вина і працездатність. Таємницю такого поєднання знають лише класично-ясні, вертикальні, сказати б, «конфуціанські» характери. Мені здається, Данило Гусар Струк належав до них, до цих ясних і веселих духом людей.
Його серце зупинилось однієї з найкоротших червневих ночей у Мюнхені, куди він приїхав із лекціями й далекосяжними планами. Він загалом любив подорожі, любив зміну вражень, краєвидів, запахів, смаків, напоїв, любив кожен прояв багатоголосся. Тому він любив Європу, а в Європі найбільше Францію. Це така країна, де безліч принад, де тисяча культур в одній, де щоразу інше відкриття, як щоразу інше вино. Це густа країна, з найщільнішими нашаруваннями традицій та новацій. До того ж, це ціла наука — про Францію треба знати страшенно багато, тоді любов не буде вдаваною, більше того — взаємною. Разом із тим — це дуже матеріальна країна, дуже конкретна — як архітектурні ансамблі, приміські парки чи добротна стара проза з її дзвінкими і чистими реченнями. Вони вельми відповідали одне одному — Струк і Франція. Відтепер вони назавше для мене поєдналися.
Я відчув це в Сарселі, містечку неподалік Парижа, де опинився, на жаль, невчасно, із запізненням, гостем їхнього, Оксани і Данила Струків, дому, а краще сказати — саду з черешнями, сливами і всілякими південними кущами та плодами. Бо Франція — це передусім літо, це спекотне зелене розкошування під вічними деревами, сніданки на траві, купання у фонтанах, короткочасні сліпі дощі, особливе тремтіння повітря. Франція — це імпресіонізм, міг би я узагальнити. Це була їхня спільна — Оксани та Данила Струків — ідея: запросити мене в цей імпресіонізм, затягнути мене в цю пастку. Це був їхній подарунок, бо в щедрих людей є така стала потреба — ділитися з іншими, давати й дарувати. Без цього дарування радість не є остаточною — улюблену книгу хочеться позичати друзям, улюблену музику слухати разом у тісному колі. Улюблену країну подавати, мов на долоні, цілою й фраґментами: Париж із околицями, Нормандія з кальвадосом, Бурґундія переважно з червоними, Ельзас переважно з білими винами.
Він виконав свій намір — назавжди лишитись у Франції. Складніше з Україною: ніколи не приховував того, що не любить сюди приїздити. Можливо, це кривава смуга, що тягнеться від закатрупленого у львівській в'язниці на Лонського батька — сорок перший рік, масові більшовицькі злочини перед ґвалтівним відступом, родина розпізнала понівечене тіло лише за шматками одежі. Безумовно, не тільки ця пам'ять була причиною — не стільки вона, скільки теперішня дійсність, її карикатурність, державний ідіотизм, тотальна неспроможність і бездарність, чиновна влада, від якої й досі відгонить хронічним совдепом — недаремно ж і кримінальний ювілей «золотого вересня» збирається відсвяткувати якнайгучніше.
Йому було дано любити іншу Україну. Наприклад, поезію Калинця або Чубая. Малярство Макаренка, графіку Сороки. Зрештою, є ще десятки й сотні імен: Україна — це так само ціла наука, невичерпна, як і Франція. Добре, що її кордони відкриті й жодна пика не вимагає візи на в'їзд.
За два дні Данило Гусар Струк назавжди поселиться там — серед україн, францій, серед зеленої Європи, серед літа. Юрій АНДРУХОВИЧ, «День»
