Юрію було 64 роки, одначе всі, і молодші, й старші, називали його Юрою — кожна розмова з ним заводилась з-пів оберта, приперчена його незмінною усмішкою: трохи іронічною, але вочевидь щирою.
А тепер, коли його немає, раптом стало очевидним: Мінзянов був одним із тих, завдяки кому українське кіно за лічені роки повернуло собі зухвалу гордість високого мистецтва. Ну так є, так склалось...
ЛИШИВСЯ ЗІ СВОЄЮ ВІРОЮ
Юрій помер — що називається — на ходу. Знаходився удома, говорив по телефону, йшла звичайна для нього робота по узгодженню планів і намірів. А наступного ранку його телефон перестав відповідати...
Іноді людині треба умерти, аби всі побачили його справжній масштаб, справжній вимір. Як колись у фотосправі, коли папір, опісля опромінення, занурювався у проявник і на ньому поволі прозирало сфотографоване людське обличчя.
Мінзянов народився і виріс в далекій Казані. Потому був режисерський факультет ВДІКу, рубіж 1970—1980-х. Тоді всі марили кінематографом Андрєя Тарковського, хотіли бути тарковськими. Наскільки я розумію, Юрій не був винятком. Принаймні колись він розповів мені, що дуже хотів потрапити у знімальну групу фільму «Сталкер» Тарковського, і мрія заледве не здійснилась...
Одначе щось там не склалось (деталі вже не пригадую) і студент не поїхав на зйомки фільму до Естонії. Як знати, цілком можливо, що це врятувало його від ранньої смерті. Адже відомо, що «Сталкера» знімали під Таллінном, на місці зруйнованої електростанції. Неподалік ще був хімкомбінат... За кілька літ потому почали хворіти і помирати члени знімальної групи, від страшної хвороби помер і сам Тарковський. Так що саме провидіння одвело студента ВДІКу кудись подалі від тих місць.
Тільки захоплення творчістю, самою філософією Тарковського перетворилось на релігію самого Мінзянова. Пригадалось, як в одному з інтерв’ю Тарковський говорив, що «Сталкер» — це історія краху ідеалізму у ХХ столітті. Два безбожники-інтелектуали «переконують одного віруючого у тому, що нічого немає. А він лишається зі своєю вірою, але абсолютно стороннім щодо цього життя...».
Юрій Мінзянов (як жаль, що ніколи не говорили з ним на подібні теми!) і був, за моїми уявленнями, таким ідеалістом. І коли отримав можливість впливати на режисерів (а сталося це вже упродовж останніх десяти літ), він почав підтримувати саме ідеалістів, режисерів, у кому він бачив напевно що близьких за світоглядом людей.
ОМРІЯНІ ПРОРИВИ У МАЙБУТНЄ
Простий, але промовистий приклад — короткометражний фільм Павла Острикова «Випуск’97», за продюсування Мінзянова. Герої стрічки, він і вона, зустрічаються через 20 років по закінченні школи. Телемайстер Роман (Олександр Пожарський) зберіг у собі питомі риси дивака розливу ще 60—70-х — «небо в алмазах» він бачить, попри те, що те небо ніяк не монтується з картинкою навколишньої дійсності. Усі ідеали просто рухнули в тартарари, а він уперто триває їх у своїх зіницях...
Або інший приклад — «Припутні» Аркадія Непиталюка. Скажете, який вже ідеалізм, тут так само світ, що рухнув. Рухнув, занепав цей старий патріархальний світ українського села. Одначе ж він ще тримається — на відчаї, на дивацтві, на прихованому ідеалізмі... Дивне кіно, вочевидь не те, яким заробляють гроші. А для Мінзянова заробок піньонзів і не був чимось першорядним — мистецтво мусить, просто зобов’язане нести людям ідеали, або, коли точніше, сигналізувати про їх страту.
Не одразу прийшов Юрій до продюсування фільмів, що належать до арт-кіно. У 1990-ті працював на телебаченні, і вже тоді його продюсерське чуття давало про себе знати (скажімо, у дуже успішному довгограючому проєкті «Караоке на Майдані» з Ігорем Кондратюком). Потому була робота у кінокомпанії «Стар Медіа», цілком успішний досвід продюсування телесеріалів, з приводу яких не виникало питань «а навіщо таке?» (з прибутковістю там так само був порядок).
Кілька років тому Мінзянов заснував, разом із сином Дмитром, свою кінокомпанію «Kristi films». Так виникла ситуація, що дозволяла омріяний прорив до творчої свободи. А власне до моделі продюсування, в рамках якої продюсер не просто забезпечує матеріально-фінансову частину кінопроєктів, а є рушієм і його невидимого, власне духовного оснащення.
За такої моделі ризик є однією з умов роботи продюсера. І Юрій ризикувати не боявся. Фільм «Безславні кріпаки» Романа Перфільєва (у прокаті вже в грудні) — приклад подібної продюсерської тактики і стратегії. Згадую фільм, якого ще не бачив, але ж мова не про мистецьку якість — про фільм, який, судячи з багатьох відгуків, буде захоплювати і дратувати, а відтак має шанс стати каталізаторів певних змін в естетичній системі координат.
Ну, і «Погані дороги», де надзвичайно талановита сценаристка, драматург Наталка Ворожбит дебютувала як режисер. Юрій повірив у неї і вгадав: фільм є і високим мистецтвом, і так само високим посланням суспільству, людям в цілому...
Картина побувала на Тижні критики на Венеційському фестивалі, картина, я упевнений, вразить нашу публіку. Далеко не всю, звісно, але ж є, є потреба у рефлектуванні того, що сталося з нами упродовж останніх двох десятиліть, і що станеться в майбутньому, якщо ми рухатимемось у завтрашній день із заплющеними очима.
Рухатимемось уже без Юрія Мінзянова. Одначе ж він, своє діяльністю в останні роки, стимулював інерцію перемін, інерцію творчого пошуку, яка вже працюватиме. Тим більше, що син Дмитро успадкував від батька талант відкривати нових кіно-людей і бачити далі, аніж це дозволяє лінія горизонту.
А все ж, Юрію, Юрку, навіщо ти поспішив розлучитись з нами?
