Харків’янин Сергій Жадан, за загальним визнанням, на сьогодні є однією з найцікавіших постатей нової хвилі в українській літературі 1990—2000-х років. Якщо його поетичні роботи відомі широкому загалу, то перехід до прози був досить несподіваним і викликав жваві дискусії. Розкутість лексики, відвертість, увага до темних сторін людської натури — от що шокувало одних та захоплювало інших читачів першої збірки оповідань Жадана «Депеш Мод». Цього року видавництво «Фоліо» видрукувало аж дві його книжки. «Цитатник» є збіркою вже відомих, у тому числі поетичних, текстів, натомість напівбіографічна проза «Anarchy in the Ukr» має всі шанси стати справді культовим твором. Бо тут можемо з радістю відзначити, що провокаційний стиль 32-річного письменника став досконалішим, відточенішим, і, водночас, набув багатогранності, впустивши в себе нові кольори, відчуття та інтонації.
Після презентації «Цитатника» й «Анархії» видалася нагода поставити Сергію кілька запитань.
— Мабуть, перше питання досить передбачуване: про що твої останні книжки?
— «Цитатник» — це, фактично, всі мої поетичні книжки, крім однієї — «Iсторія культури» — тобто все, що я написав у віршах. «Анархія» — моя остання робота, я її написав у Варшаві за останні півроку. Власне, жанрово і тематично її визначити важко, тому що вона така ніби різнобійна, має чотири розділи по десять історій — сорок різних історій. Iї просто треба прочитати... Фактично, це не художня проза — з одного боку, з іншого — це не повний нон-фікшн, з третього — це не зовсім есеїстика, з четвертого — не зовсім щоденники. Це щось на межі. Мені хотілося зробити таку неформатну книжку, власне, на противагу «Депеш моду». Після «Депеш моду» зробити щось таке, чого від мене не чекали. Як я розумію, багато хто чекав продовження «Депеш моду», а мені нецікаво так працювати.
— Виходить, це такий досить різношерстий доробок, зібраний по шматочках...
— Так, вони цілком різні. Себто, я гадаю, коли мені буде 70 і хтось збере докупи мої книжки — то буде повний спектр. Мені, знаєш, нецікаво працювати в одному річищі. Не те, що боюся, — просто дуже не хочу набути якоїсь тенденційності. Себто писати щось таке, чого від мене чекають, на що розраховують і в позитивному сенсі цього слова, і в неґативному.
— А що таке? Міг би успіх розвивати...
— Ну, мене успіх не цікавить... Насправді, поки що... Можливо, через п’ять—десять років, коли я впаду в маразм, то буду дійсно працювати на ринок, але поки що мені найбільше задоволення приносить формувати свою читацьку авдиторію в такий контактний спосіб.
— Зараз багато говорять про проблеми видавничої справи тощо. У чому ці проблеми, на твою думку? Вони взагалі тебе обходять?
— Звичайно, обходять, тому що я працюю з тим же видавництвом «Фоліо». Проблеми в тому, що наші видавництва навчилися робити книжки, але ще не навчились їх продавати. Як на мене, наклади українських книжок об’єктивно можуть бути значно більшими — у кілька разів.
— Те ж саме питання щодо нашої літератури. Кажуть, що так само — суцільна проблема.
— Не знаю, хто таке каже... Як мені видається, в Україні зараз є дві літератури: перша — це ті люди, котрим до 30—35 років, і все інше. I це направду дві різні літератури. Різні вони перш за все ментально. Два різних способи підходу до занять літературою, до написання книжок, до, власне, їх промоції, їх презентації.
— Так чим же різняться ці «до» і «після»?
— Тим, наприклад, що Любко Дереш не говорить про українську літературу як про проблему. А Євген Пашковський говорить.
— Легше дивитеся на світ, виходить?
— Простіше треба ставитись до життя і до всіх тих речей, якими займаєшся. Або краще тоді ними не займатися. Не розумію, для чого займатися справою, від якої тобі важко.
— Щодо віршів у нас дійсно, видається, все гаразд, але чи є у нас проза — це ж, як на мене, справжній базис будь-якого національного письменства?
— Скажімо так: у нас є територія прозаїчного письма, яка дуже швидко, оперативно формується. Я думаю, якщо ми поговоримо років через три-чотири, то зможемо тоді зацитувати 20—30 нормальних книжок. Я думаю також, що все йде по висхідній, я бачу цю тенденцію, якісь позитивні зрушення.
— Якщо говорити про поезію, ти мене дещо здивував своєю участю у спарингах російських і українських поетів, що проходили у Львові на книжковому Форумі. Нащо тобі це, адже мистецтво — не перегони?
— Я не знаю... Сенс у тому, що, направду, мені страшенно симпатично, що в Україну приїжджають молоді цікаві російські автори. Тому що є така нездорова ситуація, коли у нас ніби все російське вважають не те що неякісним, а просто ворожим. По-моєму, це дебільна, безглузда ситуація — в Росії цікава література завжди була і є сьогодні. I замість того, щоб запрошувати сюди Марініну, я б краще запросив Дмітрія Алєксандровіча Прігова, наприклад. Дійсно добре, що сучасні російські поети сюди приїздять. А в цьому форматі спарингів немає жодного підтексту. Це просто назва. Це фішка шоу-бізнесова, маркетингова. Вочевидь, є перш за все такий промоційний момент, тому що навряд ці самі автори, попри те, що вони хороші й вартісні, зібрали б тут достатню кількість аудиторії. Так що це просто вечори, ніякого змагання нема і бути не може. З іншого боку, приємно. Я минулого року виступав з Максімом Амеліним, якого я не знав. Мені було дуже цікаво; послухав — хороший поет.
— В одному зі своїх нещодавніх виступів на телебаченні ти з’явився у червоній футболці з написом «Моя родина СССР». Останні книжки — «Цитатник» з Мао на обкладинці, «Анархія в Україні». Ти в ліві пішов?
— Я й був у лівих. Щоправда, у 18—19 років я був членом правих, фашистських партій, тоді мені здавалося, що це круто і це кльово. Але життя показало, що це не зовсім круто... Так, я вважаю, що «коммунизм — это молодость мира, и его возводить молодым», без варіантів.
— А як би ти себе ідентифікував у лівій політиці, там же є багато відтінків?
— Я думаю, що в Україні ця спіраль дійде до свого логічного завершення, і знову почне розвиватися анархо-комунізм як найбільш проґресивна і найбільш перспективна течія. Тому що, як на сьогодні, політичний спектр в Україні просто неповний. Там не вистачає ані радикально лівих партій, ані радикально правих. Взагалі, я неґативно ставлюся до політики, але якщо політика і має право на існування, то саме радикальна політика — чи то ліва, чи то права — інакше для чого нею займатися?
— Але ж радикальна політика передбачає насильство в тому чи іншому вигляді?
— Розумієш, усе залежить від тебе. Хочеш ти допустити насильство чи ні. Не можна говорити, що, припустимо, троцькісти — це ті, хто лише підривають банки і вбивають клерків, або що консерватори чи праві радикали — це тільки ті, хто вбивають на вулицях чорношкірих і євреїв. Усе залежить від тебе. Загалом, попри те, що ми з тобою говоримо про якусь ліву ідеологію, котра мала б, ніби то, передбачати якийсь колективізм, я не зовсім підтримую Маркса в його колективістських засадах. Усе залежить лише від тебе і до всіх речей треба підходити індивідуально — що ти хочеш і чого ти не хочеш.
— Тоді що таке ліва ідея, на твою думку?
— Ліва ідея — це ідея максимально відкритого суспільства, причому відкритого не в соросівському значенні цього слова, а справді у більш, хоч як це пафосно звучить, гуманному значенні. Себто мова йде про суспільство, позбавлене табу. Максимально відкрита психологія життя. I це автоматично мало б передаватися на всі інші сфери життя — соціальну, політичну, економічну.
— До речі, щодо впливу на суспільство: в цьому сенсі, як на мене, лівий рух і церква — дві структури, що розвиваються досить динамічно...
— Церква і релігія — зовсім різні речі. Церква — це паразитично-експлуатаційний апарат, який нам залишився від Середньовіччя. По-моєму, він до релігії жодного стосунку не має. Релігія — це те, що знаходиться в тобі, якщо ти віриш у когось. А церква...
— А є щось близьке тобі з усього спектру релігій?
— Є... але це надто інтимне питання, я на нього не буду відповідати.
— У книжці «Anarchy in the Ukr» глави останнього розділу названі як хіти рок-груп різних часів. Відтак, у тебе виходить, що історія рок-музики закінчується на останніх панк- рокерах «Секс Пістолз». Невже після того і року не було?
— Просто там ідея була — подати цей старий корпус музики. Розумієш, коли я був власне дитиною, підлітком... У мене був, і є зараз, дядя — безумний меломан, бітломан, котрий ще в 1970-х збирав бобіни спочатку, потім платівки, потім знову бобіни, зараз компакт-диски... Фактично від самого дитинства я слухав саме цю музику. Для нього дійсно музика закінчилася навіть не на «Секс Пістолз», а радше на «Пінк Флойд». I це в мене такі імпульси з минулого, особисті асоціації...
— А зараз ти яку музику слухаєш?
— Переважно етно-музику, причому різну — починаючи від молдаван «Здоб Ші Здуб» i закінчуючи якимись народними хорами. Але, загалом, досить різну, так що не можна визначити. Ось ми виступали в Гдині, туди приїхала дуже класна команда з Ямайки «Твінкл Бразерс», такі растамани справжні... А перед тим я був на концерті Чіка Кореа і Боббі Макфарена... Це був космос. Космос, просто щось нереальне!
— I наостанок: чи ти вважаєш себе цілком убезпеченим, усталеним громадянином, платником податків?
— Я — ні. Я не плачу податкiв. Платити податки — западло. Але, очевидно, з мене все одно їх знімають автоматично.
— Тобто чи є ти людиною, яка займає певне місце в соціальній ієрархії?
— Я займаю певну життєву позицію, і вона мені дуже подобається.
