Уже традиційне протистояння американського і всього іншого кіно на Берлінському кінофестивалі вирішилося на користь європейців і азіатів. Причому з явною перевагою. Хоча, зрозуміло, це лише «спортивні», змагальні підсумки. З творчими справа дещо складніша.
Вибір журі, що віддав головний приз фільму «Інтимність» (Intimacy) та його режисеру, французу Патрісу Шеро, має вигляд дещо загадковий. Ніхто не зараховував цю картину до претендентів на нагороди. У Сполучених Штатах її взагалі віднесли до числа порнографічних і поклали край можливостям прокату. Справді, перша половина дає можливості для подібного трактування. Така собі жіночка раз на тиждень приходить до такого собі чоловіка, і вони трахаються. Саме так, іншого слова не добереш. Навіть в анотації каталогу те, чим вони займаються, позначається словом, більшість букв у якому замінено на зірочки. Звірячий, несамовитий секс — причому камера не відвертається, ножиці монтажника також лежать без діла: буквально, маємо те, що маємо. Нічого особистiсного, вони навіть іменами одне одного не цікавляться. Твариняче злягання тіл, не більше за те.
Далі, проте, справа складнішає. Джея (актор Марк Рійленс) починає інтригувати незнайомка (адже вона продовжує залишатися для нього саме такою). Він починає стежити. Виявляється, Клер (нагадаю, що Керрі Фокс визнана кращою виконавицею жіночої ролі на фестивалі) працює в театрі, вона актриса, має власну сім’ю. Джей знайомиться з її чоловіком, симпатичним здорованем Енді (актор Тімоті Спел). Словом, світ жінки починає набувати якихось особистісних рис — повільно проявляючись, мов зображення на фотопапері. У майже «чорній», похмурій стилістиці картини цей процес бачиться дещо приглушеним, неяскравим, не дуже винахідливим. Але це вочевидь авторський вибір стилістики — стриманість, скупість засобів, невибагливий спектр інтонацій. Актори тут вірні союзники режисера. До речі, і Рійленс, і Фокс працюють, і вельми успішно, в театрі (актриса — новозеландка, але розкрилася на англійській сцені), дисципліна в них у крові: якщо вже дотримуватись авторського трактування, то вже в усьому.
Ясна річ, можна було б обрати інше рішення — матеріал заохочував до цього. Але звернення автора до нас, глядачів, саме в такій формі більш виразне, більш інтимне, особистісне. Цей лист не до всіх, а до кожного. Комусь подібний тон видався образливим (як тим же пуританистим американцям). Але все ж таки, все ж таки, все ж таки… Ми не тільки тіла, ми ще й душі. В кожному з нас живе, мерехтить така собі духовна субстанція... Як її можна простежити? Тільки так — поволі, прочитуючи сторінку за сторінкою. Індустріальні технології тут ні до чого. І техніка сексу — теж.
А ще цей фільм про жінку. Що там гріха таїти, для багатьох із нас у жінці більше цікавить тварина, тілесне начало. І те, як Керрі Фокс розгортає перед нами внутрішній світ своєї героїні, заслуговує наслідування. Вона палко й самозабутньо віддається чоловіку і водночас так само наполегливо захищає те, що не піддається фотографуванню — тендітну, химерну конфігурацію душі, яку чоловіки рідко схильні брати до уваги.
У чомусь подібна за задумом і картина з важкою для перекладу назвою «The claim» («Захоплена земля», щось на зразок цього) британця Майкла Вінтерботтома. Щоправда, надто академічно, дуже солідно і важкувато. Каліфорнія, 1867 pік. Деніел Діллон досягає великого ділового успіху (Пітер Маллен), до нього повертається колишня дружина, Елен (Анастасія Кінскі) з дочкою. Здобуття близькості, отримання мудрості, але, на жаль, запізно — Елен невиліковно хвора і помирає. Дуже багато забрала гонитва за багатством, за досягненням успіху. Оскаженілий від горя, герой фільму спалює весь свій скарб, усе нажите… На відміну від фільму Шеро, тут усе дуже традиційно і дуже банально. Хоч культура доброго старого англійського роману приємно надихає.
Що поробиш, рабська залежність від речей дуже часто грубо витісняє наші духовні потреби й шукання. Подібні колізії також неодноразово опрацьовані в мистецтві. Дивлячись фільм китайця Ванга Хіаошуаї «Пекинський велосипед», я не раз згадував гоголівську «Шинель», «Останню людину» Фрідріха Мурнау, зрештою, італійських неореалістів… Тільки тут замість мундирної вдяганки — велосипед. Без нього два головні персонажі картини почувають себе ніким і нічим. Один з них, молоденький хлопчисько, прибуває у столицю із села. І наймається рикшею. Але велосипед у нього стибрили. Що ж робити? Та нічого — для господаря ти воскреснеш як робітник тільки з веломашиною. Гуей (Сю Лін) викрадає її в іншого парубка, Їїаня (Лі Бін). А в того — своя драма, до того ж сімейна…
Дуже міцно закручена, динамічна, видовищна картина. Але так само міцно посаджена на ретельно опрацьовані людські характери. І гірка, дуже гірка думка постійно супроводжує тебе при цьому — куди йде наше життя, на що воно марнується... Романтичні сплески-епізоди дуже вдало підкреслюють можливості іншого буття i побутування, але тут людська жорстокість кладе край прагненню до іншого життя… По-моєму, дуже хороша картина, що кличе нас через терни до зірок. Незважаючи ні на що.
Фільм француженки Катрін Брейя (багато шуму наробила її попередня стрічка «Романс») «Товстуха» побудовано на розкритті взаємин двох сестер. Старша, Елен (Роксана Месквіда) дуже вродлива, знадлива, легко завойовує чоловічі тіла і душі. З таким собі молодим чоловіком на ім’я Фернандо (Ліберо де Рієнцо) вона й віддається плотським утіхам. Не соромлячись того, що в тій же спальні на відстані двох метрів знаходиться ліжко молодшої сестри Анаїс (Анаїс Ребо) — ще підлітка по суті, яка гірко страждає від своєї незграбності і непристосованості…
І вся ця злість і душевна розпука товстушки змінюють навколишню сферу. Тільки так, очевидно, можна трактувати фінал картини: мати та її дві доньки їдуть до міста автомашиною і на стоянці стають жертвами руйнівної чоловічої сили. Мати і Елен гинуть, а Анаїс згвалтована чудовиськом у штанах. Ефектно, та все ж якось пріснувато й біднувато в результаті.
Куди сильніша інша французька стрічка — «Смертельна операція» Жан-Жака Бенекса. В чомусь, до речі, вона дещо нагадує «Другорядних людей» нашої Кіри Муратової (нагадаю, що в Берліні відбулася світова прем’єра її картини) — там також головною «забавою» є труп, якого ніяк не можуть позбутися. У Бенекса героєм є психоаналітик Мішель Дюран, який лікує своїх пацієнтів тим, що сповідає їх на топчанчику. Під час чергового сеансу з екстравагантною Ольгою він засинає і уві сні бачить, як її вбивають. Прокинувшись, він з жахом виявляє, що між сном і дійсністю ніякої різниці немає — пацієнтка мертва. Спроби кудись подіти труп — марні. Зате дозволяють режисеру розгорнути перед нами весь цей балаган сучасного життя, де ніхто не займається своєю справою, де спроби взаємної терапії більше нагадують діалог циркових клоунів… Дуже смішно і дуже винахідливо. Браво, Бенексе!
Фільм росіянки Ренати Литвинової «Немає смерті для мене» (він був у «Форумі») розповідає про старих знаменитих актрис... І справді так: людина, що доторкнулась до кіно, так чи інакше себе вже обезсмертила. Та й що таке смерть для самого кіно — усього лише один з об’єктів відображення дійсності. У якій так багато метафізики... Її добре уміють схоплювати японці — їх як завжди було багато на Берлінале, особливо у «Форумі», організатори якого, Еріка та Ульріх Грегори, вважають, що японці найкращі. Цього разу, правда, я щось не видивився у них нічого надзвичайного. Нудно та повчально, похмуре повторення одних і тих же прийомів. Ось у європейців веселіше. З тією ж смертю грають, тим самим зрівнюючи її в правах з життям. У результаті відтворюється універсум: всі частини, всі сектори загадкового космосу буття. А точніше, більшість. Так у Муратової, Бенекса, італійця Джузеппе Торнаторе, Ферзана Озпетека...
Подібні фільми налаштовують на оптимістичний лад. Кіно, як і раніше, живе, в ньому, як і колись, працюють чудові майстри. Немає, щоправда, великих, немає геніїв — ну, така вже епоха і так вона транскрибує реальність, що їй підлягає. Принаймні цифрове поєднання 01 (а так прописують рік, у якому ми живемо) зовсім не означає потреби викликати пожежну команду. Все йде своїм шляхом, і все ще буде… Все життя ще попереду, ціле сторіччя. Ходiмо в кіно — подивимось нинішні сни, адже вони бувають і віщі...
Кінематографічної вам ночі, як каже один телеведучий. І вечора, і дня також!
