На Московський фестиваль, що недавно завершився, сербський режисер Емір Кустуріца привозив свій новий фільм «Заповіт». Гротескна комедія про хлопчика, якому дідусь наказав продати в місті корову, купити ікону і знайти жінку, претендувала цієї весни на «Золоту пальмову гілку», але залишилася без призів, пишуть izvestia.ru.
— Вважається, що смішні фільми треба знімати з серйозним виразом обличчя. Ви були серйозні на знімальному майданчику «Заповіту»?
— Так. Але кожного разу, коли я знімаю кіно і бачу, що перед камерою відбувається щось смішне, я регочу, як найбільш доброзичливий і веселий глядач, якого ви собі тільки можете уявити. Я свято вірю, що режисер — повноважний представник аудиторії на знімальному майданчику, тому я не збираюся приховувати свої емоції. Сумно — плачу, смішно — сміюся.
— На зйомках «Заповіту» ви багато сміялися?
— О, так! Найбільше я сміявся над героєм, який притягає в маленьке сербське місто картонну копію веж-близнюків, щоб встановити їх на площі як пам’ятник капіталізму.
— Тобто це були не зйомки, а суцільне задоволення?
— Не зовсім так. У моєму житті веселощі завжди тісно переплітаються з труднощами. Наприклад, на те, щоб зняти смішний фільм, я витрачаю набагато більше сил і нервів, ніж на будь-який інший серйозний проект.
— Село, в якому живуть герої «Заповіту», схоже на ваше? (Будинок Кустуріци в Сараєво був зруйнований під час війни, після чого режисер оголосив, що в рідне місто більше не повернеться, а 2005 року в гірському районі Сербії він збудував власне село Кюстендорф).
— Не вельми. Воно, по-перше, зовсім сільське, а по-друге, будувалося для зйомок, тому в ньому враховано все, що треба для кіно. Моє ж село, хоч і побудоване з того ж матеріалу — дерева, набагато урбаністичніше. Там є кінотеатр, картинна галерея, ресторан, навіть студія. І зрештою, село в «Заповіті» не таке високогірне, воно будувалося на висоті 700 метрів, а моє село — на висоті 1200 метрів.
— Як ви спілкуєтеся із зовнішнім світом?
— Від нього усього три години до Бєлграда, а крім того, воно знаходиться якраз посередині між Боснією і Сербією. Це дуже мальовничий район, який був практично необжитий. При комуністах там був військовий полігон, а зараз там пусто і дуже гарно.
— Ви там живете і звідти роз’їжджаєте по всьому світу?
— З кожним роком я все сильніше ненавиджу подорожі. Я хочу бути ближче до природи, і взагалі вдома у мене купа справ. Ви навіть уявити собі не можете, скільки я всього будую. Схил для гірськолижного спорту, два нових будинки...
— Що, своїми руками?
— Ні, я даю гроші і керую процесом.
— На прес-конференції ви нарікали, що кіно перетворюється на модний бізнес: зимова колекція фільмів, літня... А себе ви модним режисером не вважаєте?
— Я колись був модним, зараз уже ні. Я затримався на сцені, 26 років для сучасного кіно — це дуже багато. Зараз режисера витягують на Олімп, два-три роки з ним носяться, а потім про нього забувають.
— Приємно бути модним?
— В принципі, це допомагає робити те, що ти хочеш. Так само, як фестивальні нагороди допомагають тобі знайти гроші на наступний проект. Так що бути одним з найтитулованіших режисерів свого покоління зовсім непогано.
— Фестивальна нагорода не гарантує фільму успіху в прокаті. Що для вас важливіше?
— Я намагаюся знайти компроміс між фестивальним кіно і масовим. І зараз мені загалом уже не потрібні фестивалі. Мої фільми будуть успішні у прокаті по всьому світу і без чергової нагороди. Звичайно, якщо мене покличуть у Канн, я поїду, але брати участі в конкурсі більше не буду точно.
— А як же почуття здорової конкуренції?
— Я не можу порівнювати своє кіно з фільмами колег. Ви можете, ви дивитеся з боку. А якщо я почну порівнювати себе з кимось іншим, це буде відчутний удар по моєму самолюбству.