Роботи Василя Гангура незвичайні. Звичні сюжетність і фігуративність тут не просто мають місце — вони пізнавані. Але при цьому — вторинні. Не в них справа. Картини закарпатського художника — це, якщо можна так висловитися, погляд з точки зору традиційної суті речей, не більш-менш традиційне ззовні — вглиб, а із цієї самої магічної глибини, яка раптом виявляється близькою і зрозумілою, — назовні, до нас. Там, на самому дні або, краще сказати, в самій серцевині, Василь Гангур знаходить постійний прихований рух, ритм якого, однак, музичний, гармонійний, красивий. Із цього вічного руху, земного відгомону музики сфер, згідно із живописним відкриттям художника, і створено — виткано реальний світ, з усіма його одвічними законами та живими випадковостями.
Претендувати на якусь особливу обраність, іншими словами — особливу наближеність до джерела «вічного руху», так само як і нарікати на надмірну віддаленість від нього, на думку Василя Гангура, не має права жодне явище і жодна душа. Дитинство як утілення мрії («Світ дитинства»), юність як пора кохання («Вечірні серенади», «Ліричний мотив»), осінь («Осіння фантазія») і весна («Весняне дерево»), природа («Гірська річка») і мистецтво («Мелодія скрипки», «Відпочинок»), освячений пам’яттю віків побут закарпатських сіл («Вершник», «Закарпатські вечорниці») і закони життя сучасного мегаполіса («Випуск новин») — усе це виявляється лише різними узорами, вишитими однією і тією ж нескінченною ниткою.
