У Києві пройшов Моц Арт Фест «Аве Верум», на якому відбулася прем’єра літературно-музичної вистави «Віч-на-віч із Моцартом», поставленої за есе «Кілька зустрічей із покійним паном Моцартом» Едварда Радзінського. Текст від автора читав сам Едвард Станіславович («День» писав про прем’єру в № 9). Радзінський приїхав до нашої столиці лише на два дні. Незважаючи на дуже щільний розклад, нам усе-таки вдалося поговорити з відомим письменником-істориком, драматургом, сценаристом, телеведучим, мудрою, привабливою та іронічною людиною.
«МОЦАРТ ПОВЕРНУВ МЕНЕ ДО ГАРМОНІЇ»
— У кінці 90-х робота над моцартівською темою мене просто врятувала, — признався Радзінський. — Я закінчив книжку про Миколу II (близько двох років я жив «із трупом»). Я вперше знайшов записку Юровського про розстріл царської сім’ї, мені вдалося знайти свідчення шести учасників того вбивства і випав жах з’єднати їх разом у книжці. Коли я це зробив, то вся картина тієї страшної ночі стала реальністю... І в цей момент — дзвінок із Рима. Мені запропонували для італійського радіо й телебачення написати про Моцарта. Ця тема стала справжнім визволенням після того бруду, крові та жаху, якими переповнена історія розстрілу сім’ї останнього царя Російської імперії. Моцарт повернув мене до гармонії, до високого мистецтва. У той час в Америці готувалася до видання моя книжка (редактором виступила Жаклін Кеннеді) і я змушений багато часу витрачати на перельоти, оскільки виходу видання передувала велика рекламна кaмпанія. Тому «Кілька зустрічей...» писав у літаках. Історія Моцарта так захопила, що я не міг відірватися від цієї роботи. Композитор немов запросив мене в інший світ. У той світ, який у 1917 році спробували знищити. У світі де був Бог, любов, гармонія і музика... Я вдячний цій п’єсі, але дещо насторожено до неї ставився. У неї дивна історія. «Кілька зустрічей...» багато разів розпочинали ставити, але виникали різні події й до прем’єри справа так і не доходила. Вперше після Італії її поставили у вас у Києві.
Режисер Ірина Нестеренко, диригент Микола Дядюра точно розставили акценти. Погодьтеся, що найголовніше в цій історії — моцартівська музика. В моїй п’єсі є така фраза: «Залишилися лише звуки...». Тому постановники дуже вдало вигадали у виставі розказати про Моцарта без Моцарта, але він все таки присутній у своїй музиці, яку виконує Симфонічний оркестр Національної філармонії. Я вдячний режисеру Михайлу Рєзниковичу, з яким ми товаришуємо дуже давно, що він відгукнувся на моє прохання, не лише допоміг постановникам вистави, але й підказав акторський склад виконавців. У постановці задіяні артисти Російської драми — Олег Треповський (барон Готфрід ван Світен), Микола Рушковський (Леопольд Моцарт — батько композитора), Наталiя Шевченко (Констанція — дружина маестро), а також Олексій Богданович із Театру ім. І. Франка (Антоніо Сальєрі), капела «Думка» та Симфонічний оркестр філармонії.
Коли ставлять п’єсу, ніхто не знає, чим усе закінчиться. Це своєрідна корида — я ставлюся до акторської професії з деяким болем. Вони повинні виходити щоразу як тореадор на арену, щоб у результаті сказати: «Ми це зробили». На мій погляд, вийшла чудова вистава, з сильною внутрішньою драматургією... Для мене моцартівська музика — це постійне відчуття життя, любові та молитви...
— Едварде Станіславовичу, скажіть, а піаніст К., про якого йдеться у вашому есе, існував насправді?
— Ні! Цей персонаж — письменницька вигадка. Ви знаєте, коли я написав книжку про Наполеона, там також використав художній хід — «мемуари полководця». Одного разу мені подзвонили з «Нью-Йорк Таймс» і попросили прокоментувати події, що відбулися в Вільно, які описані в книжці... Добре, читачі наївні, але й журналісти не бачать грані між художнім твором, авторською вигадкою та документами. Тому книжку про Наполеона я заборонив видавати західним видавцям. До речі, на мій сайт в інтернеті й досі пишуть, запитуючи: де можна знайти мемуари Ла Сказа, на підставі яких написана книжка. Та я ж написав роман! Проте книжку продають у відділі «Історія» й есе про Моцарта теж там. Я використав класичний літературний прийом (як у Тургенєва чи Пушкіна): книжка починається з хрестоматійного оповідання, відбувається певна зав’язка сюжету. «Кілька зустрічей...» — есе, моя проба пера, як письменника (до цього я не писав прозу, а тільки п’єси, сценарії).
— Чому жива легенда, що Сальєрі отруїв Моцарта?
— У книжці є два боки. Один — вигаданий, написаний за словами піаніста К., а далі — правдивий: усе, що говорять герої — так думаю я. Що стосується Сальєрі, то яким треба бути пронизливим самоїдом, щоб будучи першим капельмейстером двору, маючи успіх, славу і комусь іще заздрити? Сальєрі — італієць, із цього треба починати. Зовсім не вигадка, що Прусський король Фрідріх одного разу сказав: «Я швидше виведу на сцену коня, аніж німецьку співачку!» У ту пору кожен монарх мав придворного капельмейстера-італійця. Тому барон ван Світен пояснює, чому монарх не взяв Моцарта на службу, а віддав перевагу Сальєрі — саме тому, що він італієць. А новатор Моцарт йому не цікавий і не потрібен. До речі, ви знаєте, зараз у світі дуже популярні твори Сальєрі. Вони звучать на концертах, на ТБ, радіо. Чому? Сальєрі талановитий, а ще тому, що, за легендою, саме він отруїв Моцарта. А скільки в історії залишилося таких, хто нікого не отруїв? Так що нинішня популярність Сальєрі — це плата за те, що про нього довго брехали. Сальєрі не отруїв Моцарта. Він навіть не слухав його музики! З 600 моцартівських творів він прослухав одну його оперу, назвавши її «оперище». Але це був лише комплімент, не більше... А барон Готфрід ван Світен — реальна особа. Саме він зробив дивну річ. Барон — людина дуже багата, вважався другом сім’ї, а поховав Моцарта в могилі для бідних. Він дуже точно вибрав: похорони композитора обійшлися в суму 8 форинтів, 8 пенсів... (стільки ж одного разу заплатив Моцарт, поховавши свого улюбленого шпака). Це була помста барона. Не секрет, що Моцарт був гострим на язик і назвав музичні опуси барона «накрохмаленими симфоніями», і це при тому, що жив за рахунок ван Світена. У листах Моцарт часто писав, що він «на межі бідності». І він не брехав, але це так маестро випліскував свій темперамент. Убогість Моцарта умовна. Отримавши гонорар — він часто смітив грішми...
Легенда про Сальєрі, як отруйника, живе так довго тому, що через 25 років після смерті Моцарта, збожеволівши він кричав: «Я вбив Моцарта»! Чому він кричав? Його стали забувати, а невідомого за його життя композитора стали називати генієм, його музика звучала всюди. І Сальєрі продовжив свою недоброзичливість. Перший капельмейстер двору дійсно не давав нікому наближатися до принцес. Він сам навчав їх музиці — це був його хліб. Саме це подвійне накладення й народило його крик і самооговір хворої людини. А люди люблять підхоплювати версії. І хоча Сальєрі був учителем сина Моцарта Франца Ксавера — про це всі забули, але запам’ятали, що Сальєрі назвав себе вбивцею композитора, а як говориться — «визнання — цариця доказів».
Вольфганг Амадей Моцарт народився 27 січня 1756 року в австрійському містечку Зальцбург. Первинну музичну освіту він отримав у свого батька — Леопольда Моцарта — відомого на той час музиканта.
Перші твори маленький Моцарт складав у чотирирічному віці, а з семи років почав гастролювати разом із батьком і сестрою. У вісім років Моцарт уперше побачив власні твори опублікованими, це були чотири сонати для скрипки та клавесина. Дитинство та юність композитор провів у постійних переїздах із міста до міста, успішно гастролюючи разом із сестрою. Моцарт виступав як клавесиніст-віртуоз, скрипаль, органіст, диригент, блискуче імпровізував. Але благополучне існування композиторів і музикантів того часу залежало від наявності багатого заступника, якого в Моцарта не було. Він не зміг знайти собі гарно оплачувану роботу й був змушений заробляти собі на життя викладанням, а написанням музики займався у вільний час. Композитор створив понад 600 творів різних музичних жанрів. Маестро був одружений із Констанцією Вебер. У них народилося шестеро дітей, але вижило лише двоє.
Моцарт помер у віці 35 років, після важкої хвороби, під час якої він написав один із найвідоміших своїх творів — «Реквієм». Композитора було поховано в спільній могилі для вбогих на кладовищі Св. Марка у Відні. Місце поховання Моцарта було виявлене в 1855 р. й на цьому місці поставили меморіальну колону з ангелом, який плаче. До 100-річчя від дня смерті маестро пам’ятник перенесли на центральне віденське кладовище. До 250-річниці від дня народження композитора в усьому світі відбуваються урочисті події (концерти, фестивалі, прем’єри) й 2006 р. названо «Роком Моцарта».
«ІСТОРІЯ ПОСЛУГ НЕ НАДАЄ»
— Едварде Станіславовичу, які у вас музичні вподобання?
— Я люблю музику. Постійно ходжу до консерваторії. Моє обличчя надокучило на телеекрані, тому часто доводиться давати інтерв’ю, адже я не музикознавець, а аматор. Я ніколи не слухаю музику під «настрій». Ходжу на концерти, щоб відчути живу музику: в залі це абсолютно інше відчуття! Хоча, наприклад, моя мати слухала платівки, але для мене в записах щось зникає з музики. Але мені здається, що в живому звучанні немає електрики. На концерті ви бачите, як виступає виконавець, саме в цю хвилину народжується музика й відбувається чудо...
— Ви драматург, сценарист, письменник, телеведучий, але, схоже, історія завжди залишається у вас на першому місці?
— Мені, як історику, цікаво писати про історичні особистості. Я випускник Московського історико-архівного інституту. В мене був чудовий учитель — великий історик Олександр Павлович Зімін... У радянські часи я вважав, що навчаюся на факультеті неіснуючих наук. Адже в той період неможливо було займатися історією. Ви пригадайте, в розділі «Бібліографія» треба було обов’язково писати перелік праць класиків марксизму-ленінізму й одним із доказів історичної істини була цитата цих «класиків».
У СРСР не було історії, а була політика, звернена до минулого. Наша трагедія була в тому, що історія — особлива річ... Одного разу Французький король звернувся до відомого судді з проханням зробити йому послугу. Суддя вислухав і сказав, що суд послуг не надає — він виносить вироки. Ось так i історія. Вона послуг не надає. А в нас надає! І чинить на зразок офіціанта, який виносить страви, яких чекають до столу. Якщо зараз у нас йде викриття культу особистості — історія вам про це розкаже. Потім починається імперія й потрібен інший герой-творець і тоді про культ забувають. Історія думає, що вона може бути патріотичною. Країни, де є патріотична історія, весь час, як білка в колесі, повторюють свої помилки минулого... Ось у чому біда та катастрофа. Тому публічно історією в колишньому СРСР стало можливим займатися лише після «перебудови». Історики дістали право писати те, що вони думають, а зараз знову влада намагається перервати цю «вільність». Завдання істориків не допомагати державі використовувати історію, а допомагати зрозуміти, що трапилося з самою державою. Наприклад, чому на величезній території Російської імперії до 1861 року було рабство? Як це сталося? Чому прийшла смута? До речі, смута для історії — зовсім не погано (це як хвороба, лихоманка і вимагає, щоб народ із хвороби взяв уроки). Був період коли на ваші й наші землі прийшли поляки — люди, з відчуттям величезної вільності... Царі продавали, був ланцюг зрад серед бояр, дворян... Потім люди вчилися жити без царя. Чим це закінчується? Вони народили нове царство! Тому в XVII столітті можна побачити тіні 1917 року й так багато разів... Ми не вчилися на помилках минулого!
Нещодавно я закінчив велику роботу про Олександра II. Я звільнився, виконавши проект (чотири величезні книжки про Миколу II, Распутіна, Сталіна, Олександра II), намагаючись відповісти на головне запитання: чому відбулася революція 1917 року? Чому в православній країні почали знищувати хрести? Все це нісенітниця коли говорять, що більшовики на німецькі гроші привезли революцію. Так більшовики отримували гроші, щоб зробити революцію в Росії та Німеччині. Але яким шляхом нікому невідома партія радикалів захоплює владу в країні, яка була не готова до соціалістичної революції, слова «радикал» не знала? Причому захопили владу непросто: була цікава ідея — відмінити державу. Але минає кілька років і більшовицька партія створює наймогутнішу державу в світі! Коли це почалося? Виявляється початок був у так звані благоденствені часи — коли вводилися реформи Олександра II, якого письменник Ф. Достоєвський дуже точно визначив «колеблясь над бездной». Російська імперія вже тоді була на краю безодні. Біда не в тому, що революція відбулася в 1917 році, а в тому, що вона відбулася дуже пізно. Росія була вагітна революцією ще в кінці XIX століття, а імператор, щоб врятувати самодержавство — пішов на напівміри: обмежив владу. Він вирішив зробити Конституцію, а його син повернув назад. Так часто в нас робилося, тому що починати реформи в Росії небезпечно, але набагато небезпечніше їх зупиняти...
Зараз я від цієї величезної теми звільнився й перейшов до роману. Пишу про тих людей, якими займався, як історик. А в історії треба бути гранично точним. Крок ліворуч чи праворуч не допустимий, і мені доводиться відмовлятися від своєї письменницької уяви, а вона становить найсильніший та найприємніший бік мого життя... Нещодавно я побував на дачі, де помер Сталін, і хоча туди не пускають, але мені вдалося не лише потрапити, але й зробити зйомки для майбутньої передачі (в березні на Першому російському каналi повинна відбутися прем’єра «Сталін — остання загадка»). Уявіть, там все залишилося як за Іосифа Віссаріоновича (навіть меблі й постіль збереглися). Я спробую розказати глядачам: хто ж він був? Як диктатор, Сталін, був великим актором. Уявіть, людина, яка говорила тезами, зуміла сподобатися самому Бернарду Шоу. Сталін — дивовижна азіатська фігура. Я часто робив телепередачі в невеликих кімнатах, але цю записав у Великому концертному залі Санкт-Петербурга й зараз закінчується монтаж фільму.
— А про українську історію ви не хочете підготувати передачу?
— Я не настільки добре її знаю. Хоча мене, звичайно ж хвилює те, що відбувається у вас. Але я історик і звик оперувати фактами. Спілкуючись iз своїми знайомими, які проживають в Україні, я намагаюся зрозуміти: чому вони відчувають себе розчарованими? Так, був сплеск у дні помаранчевої революції, а зараз почалися нуднi будні. Найскладніше жити після революції. Люди повинні розуміти, що буде важко. Одна справа бути на майдані, а інша — повернутися потім на фабрики, заводи, до щоденної праці. Довгим єднання не буває. Після слів (навіть найправильніших і найпрекрасніших) потрібні конкретні справи. Після революції завжди важко... Це не розчарування, а просто продовжується життя. Свято закінчилося й починаються будні: жити, їсти, пити, спілкуватися з сусідами. А ось тут починається хитрість тих, хто веде народ. Усякий шлях реформ — це все рівно, що шлях Мойсея через пустелю. Він не комфортабельний і дуже важкий. А всі хочуть пройти його якомога швидше, але це дуже непросто.
— На ваш погляд як історика, чому так охолонули відносини між нашими країнами?
— Про це можна говорити довго... Ви знаєте, як буває між братами: хто ближче — з тим і сваряться частіше. Кожна зi сторін діє безжально, доводячи своє. І це сумно. З далекими «родичами» бачаться рідко й при зустрічах починаються всілякі політичні реверанси, а хто ближче — з тими особливо не церемонитимуться. Часом у запалі суперечки зайвого наговорять і починається сварка. Нині ми всі спостерігаємо її, а далі починаються труднощі...
Ви знаєте, коли існує монархія, то там государю все рівно, що буде далі (згідно з законом після нього правитиме син, брат або онук). А коли ви в демократичній країні маєте справу з найнятим політичним менеджером, яким є президент, то він дуже піклується, щоб продовжити термін свого перебування на вищій державній посаді. І дуже часто йому не до народу. Починаються передвиборні «ігри», бажання утримати владу. Як поєднати партійні інтереси й інтереси народу? Виробляти стратегію на той період, коли президент уже покине свою посаду? Адже він повинен думати про наступника, про якого не знає: хто це буде... Але я оптиміст — усе між нашими країнами налагодиться. Адже скільки дерево не фарбуй — листя все одно буде зеленим... Я офіційно називаюся членом ради з культури президента В. Путіна. Але не можу сказати, що зі мною Володимир Володимирович обговорює державні справи. Жодного разу цього не було! Але в одному з інтерв’ю Путін сказав, що дивиться по ТБ усі мої передачі. Це приємно. Ось у них я що можу, тe й раджу...
«МІСЦЕ ВОЛЬТЕРА ЗАЙНЯВ «ГАРРІ ПОТТЕР»
— Едварде Станіславовичу, як ви ставитеся до того, що зараз у всьому світі виріс величезний інтерес читачів до псевдоісторичної літератури, наприклад, «Код да Вінчі» Дена Брауна — став бестселером і очолює книжкові рейтинги?
— У всьому світі пройшла демократична революція, тобто місце Вольтера зайняв «Гаррі Поттер». Діти прийшли. Вони хочуть читати, швидко розуміти й розважатися. Виникла кліпова культура. Читачам шалено цікаво коли їм розказують про таємниці. До речі, Браун працював у тому ж видавництві «Doubleday», в якому я видавався в Америці. Коли він приніс рукопис, то ніхто не зацікавився ним окрім головного редактора. Він ризикнув і вирішив видати. Але ступінь дитячості нинішнього читацького світу навіть він не зміг уявити. А в Росії ще простіше. Багато років у нас була одна істина, а всі хочуть мати хоч би дві. Тому люди продовжують вірити, що Маяковського убили, а не сам поет застрелився. Адже є передсмертна записка, але її відкидають, а тема вбивства живе. Те саме з царськими останками. Зробили дев’ять експертиз: довели, що ці останки генетично подібні ДНК нинішнього принца Філліпа. Погодьтеся, що в околицях Єкатеринбурга мало знайдеться родичів цього принца. Але все одно в комісії сумніваються... У нас в колишньому СРСР довго вчили, що нічого містичного бути не може, а є лише матеріалістичні факти й одна істина. Тому такі популярні в нас кашпіровські, чумаки — це продовження загального неуцтва. І Єсеніна вбили, а не повісився поет сам... Історія в нас служить двом речам: державі та народу. Коли вона служить народу — стає дуже потішно...
Наприклад, у Франції, Італії, Німеччині вже проводять екскурсії маршрутами героїв книг Брауна. Фільм «Код да Вінчі» обіцяють показати на Канському кінофестивалі в травні, й уже щосили готуються до цієї «епохальної події». Побачите, скоро почнеться ажіотаж, доведеться навіть туристичні траси прокладати, тому що мільйони людей захочуть побачити не лише прем’єру, але й місця, схованого Священного Грааля... Зараз у молодого покоління існує кліпова свідомість. А це інша швидкість, інший ритм, інші процеси. Можливо, ці процеси будуть іще більше прискорюватися, але мені здається, коли-небудь для читачів знову стане привабливим ритм творів справжньої літератури... Ви думаєте, що при демократичних революціях народи дійсно стурбовані голодом в Африці? Ні! Вони стурбовані чи програла Португалія в футбол і вся країна в траурі, погрожує відставкою прем’єр-міністру за поразку команди. Ми з вами живемо в дитячій цивілізації — ось і збираємо плоди її росту.
P.S. 15 лютого Національна філармонія знову запрошує на спектакль «Віч-на-віч iз Моцартом», але вже без Радзiнського (текст від автора буде читати Олег Треповський).
ДОВІДКА «Дня»
Едвард Станіславович Радзінський народився 29 вересня 1936 року в Москві, в сім’ї драматурга С. Радзінського. Закінчив Московський історико-архівний інститут. У 1960 році на сцені Московського театру юного глядача поставлена його перша п’єса «Мрія моя... Індія». Популярність драматургу принесла п’єса «104 сторінки про любов» (1964), що йшла на багатьох сценах колишнього СРСР. П’єси «Театр часів Нерона і Сенеки», «Бесіди з Сократом», «Вона за відсутності любові та смерті», «Походеньки Дон Жуана», «Приємна жінка з квіткою і вікнами на північ», «Стара актриса на роль дружини Достоєвського» й інші — ставилися в багатьох країнах. Окрім п’єс, Е. Радзінський працював у кіно, як сценарист. У 90-х Едвард Станіславович став популярним прозаїком, який пише про видатні історичні постаті. Його книжки про Распутіна, Наполеона, Сталіна, Миколу II стали бестселерами й перекладені на багато мов. На телебаченні Радзінський працює над циклом передач «Загадки історії». Нині він є членом ради з культури при президентові РФ В. Путіні.
