Якщо уявити собі, що слідом за недавнім поверненням Михайла Булгакова в заповідні київські місця завдяки встановленому поблизу «Будинку Турбіних» зворушливому пам’ятнику письменнику роботи скульптора Миколи Рапая поруч з’являться й герої знаменитого твору, серед них ми побачимо й інженера Лісовича. У картинах, відтворених булгаковським пером, Лісович та його пригоди змальовані так яскраво, що все це немов стоїть перед нашими очима, особливо в епізоді, коли до квартири на першому поверсі, з підробленим посвідченням вдираються «начальник Штабу Проценко та ад’ютант Міклун», виносячи все, що потрапляє під руку.
«Спальня стала похожа на уголок магазина готового платья. Изуродованный стоял в одних полосатых в клочья изодранных подштанниках и рассматривал на свет брюки.
— Дорогая вещь, шевиот, — гнусаво сказал он, присел в синее кресло и стал натягивать. Волк сменил грязную гимнастерку на серый пиджак, причем вернул Василисе какие-то бумажки со словами: «Якись бумажки, берите, пане, може, нужны». Со стола взял стеклянные часы в виде глобуса, в котором жирно и черно красовались римские цифры».
«ВАСИЛІСА»
І раптом, вже в новому столітті, я наочно бачу цей годинник... Річ у тім, що в зеленому Ворзелі, в гарному будинку на тихій вулиці я розмовляю з лікарем-хірургом Валерієм Миколайовичем Кончаковським — онуком Василя Павловича Листовнічого, зображеного в романі, на думку багатьох, як «Василіса», або інакше — Лісович.
Якими ж були справжні риси Листовнічого, інженера й цивільного архітектора, з якого наче змальований Лісович? Зрозуміло, перед нами лише літературний персонаж, і автор абсолютно вільний у своїх сюжетах та побудовах. Але так уже склалося, що вже декілька поколінь шанувальників Булгакова пов’язують мешканців «будинку Турбіних» із істинними мешканцями будинку, який став історичним. Але якщо про рід Булгакових знає нині планета, то їх чудові сусіди Лістовнічі залишаються в тіні апокрифу. В одній із статей газети «День» я вже торкався благородної фігури Інни Василівни Кончаковської-Листовнічої, дочки Василя Павловича, старожила «будівлі споруди дивовижної», чиїми доброзичливими зусиллями, обізнаністю та пам’яттю, власне, багато в чому й генеровано єдиний меморіальний музей Майстра. Про концепцію музею можна, напевно, сказати так — «Булгакови разом із Турбіними». А як же Листовнічий? Тут ніяк не можна не уточнити, що штрихи образу Лісовича, який увійшов у свідомість сучасників і крізь роман, і крізь фільм «Дні Турбіних», з його незабутнім романсом «Белой акации гроздья душистые», абсолютно не співпадають в об’єктивному порівнянні з моральним портретом та істинним образом глави сім’ї Листовнічих, а трагічна його доля, що постає навіть як символ минулого часу, залишається, очевидно, майже незнаною для нинішнього століття. Отже, рушимо паралельною дорогою...
Наша розмова цього дня ведеться не про медицину, хоч і тут своя новела: Валерій Кончаковський є талановитим лікарем-флебологом із більш ніж півстолітнім стажем, а свого часу його досвід та руки дійсно допомогли сотням і сотням пацієнтів з усіх куточків України...
Потрібно сказати, що родину Листовнічих-Кончаковських та родичів Михайла Опанасовича Булгакова зв’язують багаторічні близькі дружні відносини. У цих гостинних стінах, у тиші літа одного разу провела тут майже місяць сестра письменника Надія Опанасівна Булгакова-Земська, перший його біограф. Бувала тут і племінниця творця «Білої гвардії» та «Майстра й Маргарити» Варвара Михайлівна Свєтлаєва. Річ у тім, що її мама, молодша, улюблена сестра Михайла Булгакова Леля, та Інна Листовніча були ровесницями та подругами. Приязнь об’єднує Валерія Миколайовича та Лесю Романівну також із іншою племінницею письменника, доктором філологічних наук Оленою Андріївною Земською, дочкою Надії Опанасівни, яка продовжує біографічні булгаковські вишукування своєї мами. Інна Василівна та Валерій Миколайович декілька разів були гостями Надії Опанасівни у Москві, занурюючись, задовго до булгаковського ренесансу, в машинопис його творів, які так довго чекали свого часу, її батька. Зрозуміло, говорили вони й про сторінки, що стосуються Лісовича та про його фактичний антипод — Листовнічого. Одного разу лікар Кончаковський навіть зібрався написати про свої роздуми Марієтті Чудаковій, автору «Життєпису Михайла Булгакова». Первинний варіант листа перед нами. Від нього ми й відштовхуємося.
— Для нас, — замислюється Валерій Миколайович, — «посмертна маска» Василя Павловича на фоні величезної популярності роману, все ж таки, щось образливе й незрозуміле, оскільки він не був у жодному випадку ані боягузом, ані накопичувачем грошей. Щедрий, талановитий, чесний — так, напевно, можна сказати про нього, і це об’єктивні характеристики. Але хто це знає? Хотіли ми цього чи ні, однак більшість людей, які майже щодня приходили до нашого двору й будинку після появи знаменитого роману, вдивляючись у вікна першого поверху, ніби обводили в них контур несимпатичного Лісовича. А скільки було незручних запитань... Навіть Віктор Платонович Некрасов у своєму нарисі «Будинок Турбіних» сповістив на весь світ, що знайшов дочку Василіси та його золотокудру онучку... В подальшому він нерідко приносив Інні Василівні, моїй мамі, квіти. А я спочатку, відверто кажучи, хотів спересердя викликати його на дуель, якби вона була можливою. Тим часом, добрих слів про нашого діда написано, на жаль, мало. Хіба це все повітря історії? Так, я розумію: Лісович та Листовнічий — аж ніяк не «двійники». І все ж, все ж...
— Наша подорож — Листовнічий поблизу — бачиться надзвичайно цікавою. Які джерела вашого роду по лінії мами?
— Дід Василя Павловича, її батька, Василь Васильович Листовнічий був купцем першої гільдії у Києві, гідно представляючи українське підприємництво. Займався шорною справою, мав магазин ресорних екіпажів на Хрещатику та магазин більш простих транспортних виробів на Подолі. Процвітання справи підірвала пожежа на складі, що йому належав. Син, Павло Васильович, не мав його хватки, та й стан був підірваний. Отже вихованець реального училища у Києві, а потім інституту цивільних інженерів у Петербурзі, Василь Павлович Листовнічий, досяг усього самостійно. Будучи головним архітектором Київського учбового округу, побудував більше десяти прекрасних гімназій у п’яти губерніях, а у Вінниці — будинок капітана Четкова найоригінальнішої архітектури, приклад будівельного модернізму. Відмінно малював (такі художні здібності були властиві й моїй мамі). Викладав на Вищих жіночих курсах та у Київському художньому училищі, причому тут — будівельну справу. 1918 року став директором школи десятників із дорожньої та будівельної справи, нині будівельного технікуму, дав путівку в життя сотням кваліфікованих працівників. Керував приватною будівельною конторою на вулиці Лютеранській. Будинки зводилися «під ключ», однак матеріали та роботи оплачувалися після виконання замовлення.
Що стосується генеалогії моєї бабусі, Ядвіги Вікторівни (про неї я детальніше розкажу пізніше), вони були родичами з композитором та диригентом, творцем Одеської консерваторії Віктором Малишевським. Вона й сама володіла яскравим музичним талантом. У п’ятнадцятирічному віці з успіхом дала фортепіанний концерт у Купецьких зборах (будівля нинішньої філармонії) у Києві.
Але продовжу розповідь про Василя Павловича. Чи був він боягузом? Ось разючий факт. 1909 року, відразу ж після купівлі будинку на Андріївському узвозі, він виселив із флігеля друкарню «Союзу Михайла Архангела», а це була сильна на ті часи чорносотенна організація, з впливовими зв’язками у вищих сферах.
Варто подивитися на його відкрите розумне обличчя, високий лоб, доброзичливу усмішку й переконуєшся — перед вами активна особистість. Ніколи не був скупим, допомагав двом братам, сестрі, батькам, для яких купив будинок із садом на Лисій горі. В його сім’ї жила до заміжжя падчерка, часто перебував пасинок. Чітко пам’ятаю такий епізод. У середині 50-х років приходить до нас незнайомий чоловік.
— Інно Василівно, я перед вами в боргу. Коли я закінчив школу десятників, Василь Павлович дав мені три золотих червінці зі словами: «Це вам на перше обзаведення». Від часу цього вчинку діда минуло близько сорока років...
— Валеріє Миколайовичу, у великому романі є такі рядки: «Сам же инженер бодрствовал и находился в своем тесно заставленном, занавешенном, набитом книгами и, вследствие этого чрезвычайно уютном кабинетике. Стоячая лампа, изображавшая египетскую царевну, покрытую зеленым зонтиком с цветами, красила всю комнату нежно и таинственно, и сам инженер был таинственен в глубоком кожаном кресле». Очевидно, у Василя Павловича була велика бібліотека?
— Дуже велика, з найрізноманітнішими виданнями. Михайло Опанасович, завсідник цього кабінету, куди він міг увійти в будь-який час, не даремно називав Василя Павловича «ходячою енциклопедією». «Історію християнства», як побачили одного разу моя мама й Леля Булгакова (вони були молодші за студента Булгакова на одинадцять років), він гортав саме тут. Отже, євангельські розділи «Майстра й Маргарити» в певному значенні зародилися в цьому «кабинетике».
ЛІНІЇ ДОЛІ
Книги — це іноді й долі. У ніч на сьоме червня 1919 року, коли Листовнічого арештувала більшовицька влада, були назавжди вилучені й дві книги, над якими він працював — «Історія Польщі» (напевно, він писав її тому, що моя бабуся, його дружина, Ядвіга Вікторівна Кринська, походила зі старовинного польського дворянського роду) та «Матері великих людей», починаючи з матері Гая та Тіберія Гракхів. Наскільки я знаю, така книга поки ніким не написана. Багато читав та публікувався за спеціальністю, у вигляді технічних брошур та керівництва, видав підручник з будівельної механіки. Коло захоплень було надзвичайно широке: мінералогія, геологія, археологія, палеонтологія, астрономія, історія, філософія, художня література. Щодня з шести до дев’яти ранку займався самоосвітою. І самоосвіта ця мала глибоке коріння, навіть підтримуючи Василя Павловича матеріально в дні молодості. Адже і в гімназичні, і в студентські роки він давав уроки.
— Можна сказати, що Василь Павлович був людиною суто цивільною. Відомо, що головний архітектор Києва Кобельов готував Листовнічого у свої наступники. Але на одному з групових фото ми бачимо його у формі полковника на пароплаві, наданому в його розпорядження.
— Він отримав цей чин у ході Першої світової війни, хоча до цього не мав навіть звання прапорщика. У зв’язку з грізними невдачами Південно-Західного фронту та ризиком здачі Києва В. Листовнічий був призначений начальником III-го укріпрайону фронту й побудував таку смугу на підході до міста. Залишки дерево-земляних укріплень збереглися досі, ми з мамою одного разу виявили їх у районі села Горенка. Потім по периметру Якіром були побудовані бетонні укріплення... Генерал Брусилов, очевидно, затверджував проект Листовнічого. Адже плануючи прорив, названий Брусиловським, воєначальник розумів, що можливо доведеться стримувати контрнаступ могутнього угрупування австрійсько-німецьких військ. Навантаження на Василя Павловича різко зросло, оскільки він продовжував керувати всіма іншими значними роботами. Коли він приїжджав додому на наданому йому автомобілі «Лінкольн», домашній телефон відключався, щоб він міг більш-менш спокійно пообідати. Тож телефон у романі — телефон Листовнічого. Моя мама, наприклад, запам’ятала, як Варя Булгакова дзвонила у військове училище Леоніду Каруму, своєму майбутньому чоловікові. Вважається, що це прообраз Тальберга. Хоча доля Карума була зовсім іншою, ніж у романі...
— І все ж таки, чому Булгаков зобразив Лісовича загалом сатирично?
— Чому й навіщо... Бачите, коментар тут навряд чи може бути вичерпним. Адже письменника, ніби притягуючим магнітом, передусім веде сюжет, ескіз — інтрига уяви, роман — не документ. Тут можливо не зайво пригадати, що між Чеховим та Левітаном, після оповідання «Попрыгунья» виникло непорозуміння, хоч Антон Павлович підкреслював, що він не мав наміру образити побратима-художника. Просто якісь деталі ніби повели письменницьку думку за собою. Так вийшло, і в цьому вища воля й таємниця літератури.
Взагалі ж, і про це також доречно сказати і навіть підкреслити, Листовнічий та Булгакови були дружні здавна, з часів, коли мешкали в одному будинку на Діонісієвському (нинішньому Бехтеревському) провулку. А будинок на Андріївському узвозі дід, можна вважати, придбав з «подачі» Варвари Михайлівни Булгакової, оскільки інший господар, після кончини Опанаса Івановича Булгакова в 1907 році, міг виселити його родину, другий поверх був вельми привабливий. Звичайно, траплялися й нелади. З’явився енергійний тридцятитрьохрічний власник будинку, перекопав двір, де почалися земляні роботи, але ніяких спроб ущемлення великої шумної сім’ї квартирантів не було. Відбувалося, проте, всяке. У період громадянської війни, коли почалися перебої з водопроводом, угорі, особливо у ванній, залишали відкритими крани, й житло Листовнічих періодично заливало... Але мені Надія Опанасівна не раз говорила: «Нічого між ними насправді не було». І я вірю її словам, її пам’яті.
— Додам, продовжує Валерій Миколайович, що дві сім’ї зв’язував та зближував і священик Олександр Глаголєв, описаний згодом у «Білій гвардії» як отець Олександр. Відомо, що саме він і повернув у бік виправдання «процес Бейліса». Отець Олександр Глаголєв, який вінчав, як відомо, Михайла Опанасовича Булгакова та Тетяну Миколаївну Лаппа, вінчав і моїх батьків, хрестив мене в 1926 році, відспівував мою бабусю Ядвігу Вікторівну. Інших бабусю й дідуся (батьків мого батька Миколи Івановича Кончаковського), відспівував священик Олексій Глаголєв, син отця Олександра. Він же хрестив мою сестру та її дітей, правнуків Листовнічого. Лесик Глаголєв, Інна, моя мама та молодші Булгакови грали разом, а Лесик (Олексій) Глаголєв, мужній захисник приречених у дні окупації Києва, та я не раз бували гостями прекрасного лікаря, рідкісного бібліофіла Троадія Річардовича Крижанівського, який жив неподалік, на Боричевому току. До речі, були у нього й рідкісні, прижиттєві булгаковські видання.
— Василь Павлович трагічно та героїчно загинув. Очевидно, Булгаков не знав про це?
— Думаю, що це так. Похмура хмара обмови довго висіла над моїм чудовим дідом, ув’язненим комуністичною владою до Лук’янівської в’язниці як «буржуазний заручник». Камера була переповненою, перебували в ній і священики. Сімнадцятирічна Інна носила батькові передачі. Тричі Листовнічого виводили на розстріл... Це було «інсценування», можливо, з метою отримання відомостей для вилучення грошей та коштовностей у квартирі інженера. Сцени розстрілу залишилися для влади безрезультатними... Потім в’язнів чекістська охорона примусово помістила на пароплав, перетворений на плавучу катівню, і він пішов вгору по Дніпру. Розуміючи, що незабаром усіх їх утоплять, що нічого хорошого чекати не доводиться, дід разом із Нівіним, також інженером, зважився на втечу. Домовилися, що вони одночасно кинуться у воду з різних бортів. Нівіну вдалося втекти, а Василя Павловича наздогнала куля охорони. Через декілька днів Нівін потай прийшов до нашого будинку, розказав про втечу та запевнив, що Листовнічий також утік. Але сусідам сказав — «Стріляли...». І ось Листовнічий, ніби назавжди, канув у безвість, і про те, що він жив на світі, нагадував «Лісович», але, на жаль, майже карикатурно...
— Чи зустрічалися ви з Віктором Некрасовим?
— Декілька разів. Остання зустріч відбулася за три дні до його вимушеного від’їзду в еміграцію. Я спитав його: — «Чи не страшно, Вікторе Платоновичу?». І він відповів: — «Страшно». А продовжуючи тему «навколо Булгакова» — хочеться сказати, що Інна Василівна двічі, на запрошення Олени Сергіївни Булгакової, бувала у неї в Москві. Вони одна одній дуже сподобалися.
— А як складалася доля сім’ї в подальші роки? Я знаю, Валерію Миколайовичу, що ви є Праведником Бабиного Яру...
— Батько мій, Микола Іванович Кончаковський, був досить кваліфікованим інженером-теплотехніком, відомим та шанованим у професійних колах Києва, мама іноді копіювала деякі класичні картини, давала уроки французької мови. Але ось почалася війна, в Київ увійшли німці, і через десять днів вибухнув Бабин Яр... У нашому будинку мешкали декілька єврейських сімей. Зокрема, Павло Михайлович Славензон із п’ятирічним сином та матір’ю, а також старенька Марія Федорівна Горбачевська, яка жила по паспорту першої дружини свого чоловіка. У Бабин Яр їх мама не пустила. За Горбачевську, щодо документів, вона була якось спокійна, а прізвище «Славензон» у будинковій книзі та паспортах майстерно виправила на «Славенцов», адже вона була художницею. З цим прізвищем наш мешканець усі роки окупації працював у Подільській пожежній управі.
Складніше виявилося з Горбачевською. Вона володіла яскравою семітською зовнішністю та говорила з характерним акцентом. І уявіть, усі ці довгі місяці торгувала на Житньому ринку камінчиками для запальничок, ніхто її тут не видав, жодна жива душа.
Але все одно, щоденно ми ніби знаходилися над проваллям. Одного разу, про щось дізнавшись, до нашого будинку з’явилися за Горбачевською гестапівець із перекладачем. Мама, чистою німецькою мовою, розіграла здивування: мовляв, Марія Федорівна істинна християнка, весь район знає, які прекрасні великодні паски вона пече, а сама підморгнула мені. Мені було п’ятнадцять... Я вислизнув через чорний хід та знайшов на ринку Горбачевську, попередивши її, щоб вона не поверталася додому, поки я знову не дам їй знак. На щастя, ті, хто цікавилися нею пішли і більше до нас не навідувалися...
Є вислів: «Немає нічого вищого та чистішого за правду, що уявляється неймовірною». Історія сім’ї Листовнічих-Кончаковських саме така. Вона про незвичайних людей, про високі серця, про важкі долі...
