За переказами, «Умираючий лебідь» з’явився майже випадково. Новій зірці Маріїнського театру Ганні Павловій знадобився концертний номер, і вона прийшла до знаменитого хореографа Михайла Фокіна з проханням допомогти у виборі музики.
Фокін тоді захоплювався грою на мандоліні й розучував найпопулярнішу в музичних салонах п’єсу «Лебідь» Каміля Сен-Санса. Номер — майже імпровізація — було поставлено ним за кілька хвилин. Балерина пливла на пуантах, струшуючи з рук-крил уявні краплі, у фіналі повільно опускалася на підлогу і, як писав очевидець, приймала «смерть у позі, сповненій такої невимовно скорботної краси, що найбезтурботніша, найбуйніша зала завмирала від сумного захоплення», пишуть izvestia.ru. Поціновувач крихкої й недовговічної чарівності вжив точні слова. Таке ж сумне захоплення викликали перша дива дореволюційного кінематографа Віра Холодна і цариця романсу Анастасія Вяльцева. Павлова — не в останню чергу завдяки своєму «Лебедю» — розділила з ними народне обожнювання. Доля подарувала їй більше часу, ніж «товаркам по Олімпу». Холодна пішла з життя 26-ти років, Вяльцева — сорока двох. Павлова мріяла зустріти на сцені своє 50-річчя, але за три тижні до ювілею померла від запалення легенів. Кажуть, її останніми словами були: «Приготуйте мій костюм лебедя».
Декадентську традицію продовжила англійка Еліс Маркс, яка з кар’єрних міркувань взяла сценічне ім’я — Алісія Маркова. На думку Фокіна, після Павлової вона була кращою виконавицею «Лебедя». Що стосується радянської «лебедіани», то з нею сталися не передбачені Фокіним метаморфози. Онука хореографа Ізабель, що приїхала до Петербурга в середині 1990 років, творіння діда не впізнала. У забутті оригіналу, звичайно, не було злого наміру радянських балерин. Просто за соціалізму «лебедям» і на думку не спадало безнадійно тріпотіти крилами, що схиляються. Стоїчно, а часом і героїчно протистояли вони долі, й здавалося — за спиною ураженого бійця злітає натхненна його подвигом зграя.
«Лебідь» став найулюбленішою композицією знаменитої балерини Майї Плисецької. У недавній автобіографічній книжці їй важко назвати навіть приблизну кількість своїх виступів: «Скажу тридцять тисяч разів, не набрешу. Скажу сорок тисяч разів, також не набрешу. Можу лише визначити кількість років, коли танцювала я «Умираючого лебедя». 1942 року перший лебідь — в евакуації у Свердловську. Останній — на Красній площі 1996-го».
Сьогоднішні виконавиці не відрізняються особливою активністю, хоча і нині ця композиція — неодмінна частина збірних концертів найвищого рангу. Коли немає можливості виконати «Лебедине озеро», дається «Лебідь» з Уляною Лопаткіною — гордим і самодостатнім птахом. Є у нас зараз лебідь гламурний — сяюча стразами Анастасія Волочкова, лебідь спортивний — Ілзе Лієпа, яка жваво перебирає пуантами, лебідь мелодраматичний — навчена Ізабель Фокіною Юлія Махаліна. Немає тільки лебедя павловського. Адже ж і другої Павлової також немає.
