Ось уже понад 30 років Анатолій Тимофійович керує Національним заслуженим академічним народним хором імені Григорія Верьовки. Він прийшов сюди зовсім молодим, хоча й пройшов чудову школу Костянтина Пігрова в Одеській консерваторії. Треба було мати таку невгамовну вдачу, запал і відчуття нового, як у Авдієвського, щоби не перетворити колектив на поважного охоронця чудових традицій свого фундатора, а сміливо розвинути їх. Так, майже відразу хор імені Г. Верьовки збагатився програмою «Колядки й щедрівки», причому невтомний і затятий молодий музикант домігся, щоби чудові обробки українськими композиторами-класиками цих перлин народної пісні прозвучали без купюр і спотворень, якими впродовж десятиліть їх калічили ідеологічні цензори. Вже з перших творчих кроків Авдієвський продемонстрував безпрецедентну вимогливість у роботі. У його концертах не було жодного випадкового або ж недбало відрепетируваного номера, а кожна пісня подавалася гранично виразно.
Нас, студентів, мов магніт, притягували репетиції маестро. Особисто мені рідко доводилося спостерігати таку фізичну віддачу й водночас натхненність та артистизм у роботі диригента з музикантами. Його енергія настільки надзвичайна, а пластика — не тільки рук, а й, здається, всього тіла — така експресивна, що поруч із ним просто соромно працювати задля годиться.
Новаторство Авдієвського полягає передусім у тому, що він неабияк розширив звукову стилістику народного співу. На думку диригента, виконавець повинен мати максимальну палітру технічних навичок. Не випадково колектив Авдієвського виконує найскладніші твори сучасних композиторів — Лесі Дичко, Валентина Зубицького, Євгена Станковича. Співпраця з останнім над фольк-оперою «Цвіт папороті» — особлива сторінка в кар’єрі диригента, котрий ризикнув уперше об’єднати народний спів зі звучанням симфонічного оркестру. На жаль, чудова партитура композитора так і не ожила на сцені в повному обсязі, а виконувалася поки що лише фрагментарно в концертах. Прем’єру «Цвіту папороті» зірвали все ті ж пильні чиновники, котрі заявили Авдієвському про заборону опери прямо на генеральній репетиції.
Проте диригент мужньо вистояв у цій драматичній ситуації, його принципи не похитнулися, він з тією ж наполегливістю пропагував народну пісню і — ширше — кожним виступом наголошував самобутність національного характеру. Прихильність до фольклору (Авдієвський полюбляє наводити красномовну цифру — 300 тисяч записаних дослідниками українських народних пісень, яке багатство!) завжди була для нього синонімом любові — не декларативної, не галасливої, не показної — до України. Примітним є те, що самі музиканти записували фольклор в експедиціях на Полтавщинi, Житомирщинi, Чернігівщинi, що при хорі є спеціальна вокальна група, учасники якої демонструють у концертах унікальну аутентичну манеру багатоголосого імпровізаційного співу.
Як знавець народної музики Авдієвський наполягає на тому, що «кожна пісня має своє тембральне забарвлення». Диригент надзвичайно тонко відчуває тембральну колористику. Його праця над звучанням хору нагадує пошук півтонів художником. Це не дивно: Анатолій Тимофійович не лише обдарований музикант, а й непоганий художник. Він живе високими поривами й, гадаю, закономірно (хоча свого часу це викликало неоднозначні думки) керований ним хор дедалі частіше включає до своїх програм твори духовної музики. Щодо цього вибору Авдієвський, напевно, так само дослухався свого серця, як його чудовий колектив — помаху його чутливої, грамотної руки...
