«Вечори» відкрилися мелодрамою «Ілюзія кохання», номінованою на кінопремію «Сезар» у восьми категоріях. Фільм київській публіці особисто представила режисерка Ніколь Гарсія.
Ніколь Гарсія (фр. Nicole Garcia) народилася 22 квітня 1946 р. в Алжирі, в місті Оран. 1962-го через війну переїхала до Франції разом з батьками. 1967-го закінчила Вищу національну консерваторію драматичного мистецтва, того ж року вийшла перша картина з участю Ніколь. Популярність їй принесла роль в історичному фільмі Бертрана Таверньє «Нехай почнеться свято» (1974). Головну роль вперше отримала у драмі «Допит з пристрастю» (1977). Знімалася у видатних французьких режисерів, зокрема, в Алена Рене у трагікомедії «Мій американський дядечко», а також у Бертрана Бліє, Жана Жиро, Жака Ріветта, Клода Лелуша. 1986-го зняла свій перший короткометражний фільм. «Ілюзія кохання» — її шоста повнометражна режисерська робота. Також багато грає в театрі. Старший син, Фредерік Гарсіа (р. 1965) — театральний режисер; молодший, П’єр Рошфор (р. 1981) — кіноактор та співак, син відомого актора Жана Рошфора.
«Ілюзія кохання» розповідає історію дівчини на ім’я Габріель, яка досліджує свою сексуальність, стаючи аутсайдеркою в очах консервативної громади у французькій провінції 1950-х. Головні ролі виконали Маріон Котійяр та Луї Гаррель.
Після прем’єри Ніколь Гарсія зустрілася з пресою.
— Ніколь, як ви сприйняли запрошення приїхати в Україну?
— З великим ентузіазмом. Я мала певне уявлення про вашу країну здебільшого з літератури, тож мені здавалося, що українська публіка з її чуттєвістю, відкритістю до стосунків і романтичним сприйняттям світу прийме мій фільм доволі тепло. Хоча там діється у 1950-х і це італійський роман, я думаю, що чимало нюансів дозволяють нам ідентифікувати себе з головними героями. Географія і час не мають значення, коли йдеться про людське бажання і гонитву за ним.
— Чому ви запросили на головну роль саме Маріон Котіяр?
— Щойно я прочитала книжку, то одразу подумала про неї. Вона зараз у такому віці, що може зіграти і 25-річну дівчину, і 40-річну жінку. Цей образ узагалі суперечливий: з одного боку, дуже тілесний, з другого — тяжіє до сакрального, а в Маріон ці два виміри якраз співіснують і створюють особливу, таємничу ауру. Вона дуже фотогенічна, бо перебуває водночас в реальному і в уявному світах.
— Чому ви ніколи не знімаєтеся у власних фільмах?
— Дуже часто, коли актори стають режисерами, вони, починаючи ще з Чапліна, грають головну роль. Для мене це надто різні види енергії, я не можу робити це водночас. Тут ще й світоглядний момент: раніше дивилися на мене, але мені самій захотілося бути в позиції того, хто дивиться, і для мене це радикальний перехід. Я дуже ціную акторську працю, але мені здається, що коли вічно граєш інших людей, залишаючись собою, то наче закриваєшся в якійсь мильній бульбашці, обмежуєш себе. Погляд режисера мені здається більш широким, більш універсальним. Мені захотілося в певну мить розширити свій кут зору.
— Та все ж наскільки складно вам було перейти до режисури? Це ж принципово інакший рівень відповідальності.
— Це найкраще, що сталося в моєму житті. Треба сказати, що я здійснила цей перехід досить пізно, десь у 40 років, тож цьому передувала певна внутрішня еволюція. Ти вступаєш на незнану територію, на якій тобі раптом стає легко, на якій ти відкриваєш у собі не скажу таланти — здібності, про які раніше не підозрювала. Ти розумієш, що здатна вести історію, оживляти персонажів. Тобто це великий момент самопізнання. Коли граєш іншу людину і маєш перед собою текст — відповідальність лежить на плечах режисера. Ти намагаєшся якомога краще втілити персонажа, але не так глибоко розкриваєшся як людина. А в режисурі в тебе набагато вищий ступінь відкритості, проте й незахищеності також.
— Як вам працювалося з Аленом Рене?
— «Мій американський дядечко» — дуже важливий фільм у моєму житті, бо він відкрив мені дорогу до великого кіна. Саме тоді в мене з’явилося бажання стати режисеркою, правда, я ще не усвідомлювала його. Я настільки хотіла не розчарувати Рене, настільки боялася невдачі, що провела всі зйомки в стані паніки. Для мене він був метром, корифеєм, я мріяла стати його музою, натхненницею, парою, але він обрав не мене, тож я подумала: «Ну що ж, тоді буду як він!»
— А в нього був якийсь особливий метод роботи?
— Він давав нам велику свободу. Але це не була імпровізація, текст залишався текстом. Він просто просив акторів проговорювати свої відчуття, своє бачення того, що відбувається, і при цьому мав досить сил і впевненості у собі, аби спрямувати нас у потрібне йому русло. З другого боку — дослухався до нас. Наприклад, якщо ви пам’ятаєте, у фільмі є епізод, коли під час сварки чоловік моєї героїні зачиняє її в кімнаті. Я згідно зі сценарієм мала розбивати предмети, які там стояли. І художник із реквізиту підготував багато речей, які я мала розбивати. Але я сказала Рене, що я на місці героїні впала б у прострацію, я б закам’яніла. Він сказав «Добре, так і зробимо», — і весь цей реквізит залишився неушкодженим.
— Чи ви розрізняєте чоловіче та жіноче кіно?
— Дуже довго режисура в кіні та в театрі, як і інші мистецтва, перебувала в чоловічих руках. Я вважаю, що жінок не треба зачиняти в якихось гетто жіночої режисури. Серед акторів та акторок належність до певної статі є даністю, яку не можна оминути, а от що стосується режисури, то це мистецтво дає нам змогу відкривати в собі якості дуже різні й несподівані. Тож не хотілося б, аби тут існував сексизм. Є режисери великі, маленькі, середні — ось і все.
