Знаменитий «Фокусник», де Зіновій Гердт зіграв одну зі своїх найкращих драматичних ролей, і «Кохана жінка механіка Гаврилова» з незрівнянною Людмилою Гурченко. Номінований на «Оскар» «Військово-польовий роман» із чутливою до найтонших півтонів Інною Чуриковою і резонансна «Інтердівчинка» з тодішньою дебютанткою Оленою Яковлєвою. «Анкор, ще анкор» та «Ретро втрьох». Це аж ніяк не повний перелік картин, створених нашим земляком Петром Юхимовичем Тодоровським, який минулого року відзначив своє 80-річчя і, на щастя, залишається в строю, продовжуючи активно працювати в кіно, викладати, писати книжки, сценарії та, звичайно ж, співати. Він народився в 1925-му. Народжені в 20-ті прийняли на себе всю жорстокість війни. Він і його ровесники йшли воювати просто зi шкільної лави та не дораховувалися на старих шкільних фотографіях більш як половину своїх однокласників. Петро Тодоровський пройшов усю війну в піхоті, потім вступив у ВДІК у майстерню Бориса Волчека, став оператором. Одна з його робіт — знаменита «Весна на Зарічній вулиці». Рік режисерського дебюту — 1965-й. Багато знімався в кіно як актор. Композитор і автор пісень, серед яких «Над нами Южный Крест». Він не дуже любить давати інтерв’ю, але цього разу зробив виняток.
— Петре Юхимовичу, ви належите до покоління, пораненого війною в прямому та переносному значенні, й ви розказуєте про війну — не про перемогу, фанфари, а про суворі її будні. Вас цікавить людина на війні. Для цього прийшли в режисуру, адже починали в кіно оператором?
— Будучи ще оператором, увесь час робив якісь замальовки про війну. Працював із чудовими режисерами. І от трапилася гарна нагода: ставили фільм, а режисер, який щойно закінчив ВДІК, був недосвідчений, і мене призначили головним оператором і співрежисером. Це був фільм про людину, яка всю себе віддала справі. Чоловік залишився сам, без друзів, від нього пішла дружина, навіть собака від нього пішов. Коли знімали, говорили, що це фільм про людину, яка все віддала справі, а про самотність ми мовчали. Отак я прилучився до цієї чудової професії. Головне — акторам говорити та пояснювати, чого чекаєш від них, не кажучи вже про репетиції...
— Iз артистами не воювали, а з диктатом влади?
— Я ніколи не воював із державою, але завжди намагався говорити правду про наше життя. Колись, на сумнозвісному пленумі всіх творчих союзів, який відбувався в Києві, де на державному рівні дружно цькували чудового письменника Віктора Некрасова, він сказав, що завоював право писати та говорити правду в окопах Сталінграда. Вважаю тему вичерпаною, краще не скажеш.
— Актори вас обожнюють. Олена Яковлєва вважає вас своїм хресним у кіно, в «щоденниках» Олега Борисова на вашу адресу є дуже теплі слова...
— Олег був геніальним актором. Коли запрошував його на центральну роль у фільмі «По головній вулиці з оркестром», навіть уявити собі не міг, що він буває таким м’яким і ранимим. І Оленочка Яковлєва — дуже талановита людина і без зіркової хвороби. Вона робоча конячка. Коли ми знімали «Інтердівчинку», для зйомок у Стокгольмі дали 22 робочі дні. І нікого не хвилювало: встигнемо чи ні. Було дуже складно... Зйомки по 12 годин, а вона ж була в епіцентрі! Та ще й із температурою 39...
— Знімаючи «Інтердівчинку» ви вперше працювали в жорстких умовах капіталізму?
— Так, у Радянському Союзі ми взагалі не знали, звідки беруться гроші. Щоправда, були куратори, які вносили виправлення, і кожна маленька шавка говорила тобі, що прибрати, а що додати. Зараз, звісно, простіше. Є продюсер, який добуває гроші.
— Вам, безперечно, простіше — у вас продюсер під боком, вона ж і дружина — Міра Тодоровська.
— У мене завжди були невеликі бюджети. Раніше отримували по 800 тисяч доларів, по мільйону. А от коли свій продюсер — усі гроші йдуть у справу. Зараз маю намір знімати дуже складну річ. Начальство гроші вже пообіцяло. Написана ця річ була дуже давно, дуже жорстка річ. Не моя. Звісно, тема моя — війна. Але про війну там немає нічого. Мене завжди цікавили люди на війні, їхні радощі, негаразди, взаємовідносини, кохання. Чотири роки війни — це чотири роки життя.
— Життя в таких екстремальних умовах робить людей кращими?
— Гриша Чухрай зняв фільм- баладу про хлопчика такої доброти. Якби його герой залишився живим, народив би ще кілька таких же чудових людей. Майже всі, хто повернувся з війни, не хочуть знімати фільмів про кров, про злочини. Хоча було дуже багато смертей...
— Ви за вдачею дуже світла та позитивна людина. Сьогодні дуже сильні песимістичні настрої. У вас життя було аж ніяк не безхмарним. Звідки ж береться цей оптимізм?
— У мене була чудова мама, дуже весела, щось увесь час наспівувала, хоча ми жили бідно, четверо нас було. Вона грала на гітарі, співала романси. Досі пам’ятаю її пісні. І все хороше — від неї.
— Так от звідки ваша гітара!
— Так.
— І завдяки цьому даєте собі раду з негативом?
— Я взагалі оптиміст. Бог дав мені це. А мати — характер. Пам’ятаю, знімав свою першу картину, була катастрофічна ситуація — не було снігу. Величезна експедиція, 60 чоловік, техніка... Знімали вже місяць, а сніг зник. Поклали на підвіконня вату і знімали через вікно. Три пожежні машини поливали все піною, і це було дуже смішно. А коли в квітні остаточно закінчилася зима, все засліпило сонце, насипали солі, одягли шапки-вушанки і зняли.
— Пуд солі з’їли на першій картині?
— Ми реготали, був якийсь кураж — молоді були, все легше сприймалося.
— Ваш син, Валерій, мені якось сказав, що він працеголік. А ви?
— Я не можу без роботи. Якось два роки не працював, написав спогади, потім сценарій, за яким зняли серіал «Курсанти», і зараз у журналі лежить моя проза. Робота тримає мене. Не можна розпускатися.
— Є для вас якісь основні точки на карті країни?
— Так, звісно. В Одесі я отримав путівку в життя. Потім поїхав туди знімати «Кохану жінку механіка Гаврилова» — це гімн Одесі. Люблю приїжджати туди.
— А Київ?
— Я там не працював, але там дуже багато людей, які мені дуже близькі.
— Зараз є до кого приїхати в Київ?
— Найближчі вже пішли з життя. Дуже багато часу минуло. Востаннє був у Києві в 1986 році.
— Яку функцію кіно виконує зараз і яку виконуватиме?
— Я пам’ятаю, колись зустрілися керівники СРСР і США, говорили про мистецтво. Зокрема йшлося про те, що мистецтво має бути хранителем моральних цінностей, розкривати всі виразки, допомагати боротися з бідою. Згоден, що це головна функція мистецтва — нести добро.
— Вас не ображає, що зараз діти просто не знають, що таке війна?
— Це провина наших просвітників, це біда, що діти не знають, як люди жили зі страхом...
— А Валерій прислухається до вашої думки?
— Так, прислухається, але не боїться. Це покоління — зовсім інші люди. Вони хочуть їздити на фестивалі, отримувати призи. Ми ж знімали, про гроші не думали. От коли знімали «Два Федори», в нас на половині фільму закінчилася плівка, платили за неї зі своєї зарплати. Щоправда, вони вільніші за нас, у них розв’язані руки та язик. Добре б уміти цим користуватися.
— А що вам нинi цікаво в кіно?
— Я не так багато буваю на фестивалях і небагато дивлюся. Балабанов дуже цікавий, талановитий хлопець. Сидоров — чудовий режисер.
— Ви продовжуєте викладати?
— Так. Зараз дуже сильний був набір.
— Щось студенти вже зробили?
— З минулого випуску Оксана Бичко закінчила картину, вона вже в прокаті. Молодіжна, симпатична картина. Легка, добре дивиться — «Пітер FM»
— У Валери день народження 9 травня. Колись я брала одне з останніх інтерв’ю в Зіновія Гердта, і він розказував, як ви відзначали 9 Травня. А тепер?
— Так, ми починали 8 травня, а закінчували 10. Поряд з дачею. У них чудове спілкування було — з музикою, віршами... Неможливо замінити ці втрати нічим. Набагато менше зараз спілкуюся, хоча є друзі — Серьожа Нікітін із Танею, Лазарев, Абдрашитов...
