Він помічає найсуттєвіше, аналізує, запам’ятовує та фіксує, об’єднує та просвіщає. Михайло Федотович виконавчий директор «Ліги українських меценатів», директор видавництва «Ярославів Вал», співголова координаційної ради Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика, секретар ради Національної спілки письменників України. Між численними справами та обов’язками він примудряється активно писати як прозаїк, літературознавець, критик і публіцист (автор майже сорока книжок). Слабошпицький займає особливу нішу в літературі — пише художньо-біографічні романи про відомих українців.
— Михайле Федотовичу, чому ви взялися за видавничу справу?
— Нині в Україні видавнича справа здебільшого бездарно ведеться, одиниці людей — творці, наприклад видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Івана Малковича... Певний час свої книжки я фінансував у різних видавництвах. Та згодом збагнув, яка це неймовірно дорога річ, краще видаватиму сам. Ось уже десять років видавництво «Ярославів Вал» існує, і я побачив, що це цікава творчість, продовження моїх письменницьких справ, тут наочно виявляються мої літературні симпатії та переконання, виходять у світ такі книжки, як «Україна — земля козаків» Павла Халебського, «Правда про Росію» Астольфа де Кюстіна. І хоч чимало проектів втілюються, нині дуже непростий час, тому що книжок купують незрівнянно менше, ніж рік тому.
— Яка ідеологія вашого видавництва?
— Наше видавництво розраховано на національно свідомого читача. Ми взяли на себе місію передовсім видавати ті тексти, які треба прочитати українцям. Серед них — український Робінзон Крузо — «Життя та пригоди козака Миколи на безлюдному острові», «Український слід у розвідці» того ж Скрипника, «Військова управа та українська дивізія «Галичина» Романа Колісника, «Тиха правда Модеста Левицького» Івана Корсака... Так, Модест Левицький був лікарем Лесі Українки, міністром в уряді Центральної Ради, послом, прозаїком. Ім’я забуте, твори не видані. Його життя й набуток гідні того, щоб про них знали українці.
Ми друкуємо книжки про визначне жіноцтво України. Вийшла праця Івана Ільєнка «В пазурах у двоглавого» — про заборони української мови. Ви запитайте у пересічного українця про заборони, він скаже: Емський та Валуєвський укази. А їх було понад сорок в царській Росії! Ми видали своєрідний підсумок в жанрі історичного роману Романа Іваничука. Це роман «Країна irredenta». Орієнтуємося на український патріотичний сегмент читачів. Я мрію видавати українські історичні бойовики, і взагалі, щоб видавництва виховували українських Сенкевичів — авторів історичних романів. Колись меценат Євген Чикаленко сказав: «Добре полякам, у них був геніальний брехун Генрік Сенкевич, на його романах виховувалась нація, він історичними творами розбуджував патріотизм та інтерес до минулого». Я від багатьох польських письменників чув, як вони з іронією говорили про Сенкевича, але простому поляку це сказати — не дай Боже, то святе для них... У нас блискавично розійшлася історична повість «Конотоп». Її написав Юрій Тис (Крохмалюк в миру) зі США. «Конотоп» — надзвичайно цікава історико-пригодницька повість.
— За кордоном українська книжка майже не відома. Наприклад, у Казахстані піклуються про імідж країни й фінансують видання своїх письменників, а за кордоном влаштовують їм презентації...
— Нормальні, цивілізовані країни світу дають гранти на видання української мовою книжок, приміром польських, угорських, іспанських, німецьких, французьких, британських класиків. Це позитивний момент культурної інтервенції, утвердження держави в світі, це її імідж. Ви, наприклад, прочитали книжку великого французького письменника — і перед вами постає образ Франції. Україна в цьому плані нічого не робить, державні діячі іноді лише кажуть: «І коли український письменник одержить Нобелівську премію?» У нас є велика поетеса Ліна Костенко, яка сто разів заслуговує Нобелівську премію. Але в положенні Нобелівського комітету сказано, що до розгляду приймаються твори, перекладені основними європейськими мовами, хоча б чотирма-п’ятьма. Отут уже має подбати держава Україна, скажімо, у Франції, Британії, Німеччині, Іспанії та профінансувати видання творів поетеси у перекладах. Бо так скрізь робиться: держава лобіює і всіма — аж до фінансування перекладів — засобами допомагає, бо це державна справа, це велич держави. Тому наші сусіди (Польща і Росія) мають лауреатів Нобелівської премії. У нас є десяток письменників, які цілком могли б боротися за це почесне звання. Нині на найвищих шаблях влади визнається, що Україна програє інформаційну війну за усіма напрямками. То ж годі констатувати, треба ворушитися.
