Григір Тютюнник, неперевершений майстер «малої» за формою, але потужної за змістом прози, сприймав довколишнє через серце, чуттєво-емоцiйну сферу, яка керується законами внутрiшнього вiдчуття та iнтуїцiї. Саме вiн чи не найглибше зумiв розкрити природу й механiзм дiї такого поняття, як совiсть, актуалiзованого шiстдесятниками разом iз концептами провини, вiдповiдальностi, морального обов’язку. Совiсть у нього завжди йшла поруч iз правдою. Власне, правда (правда реального життя i правда художня) — це той фундамент, на якому й проявляла себе така тонка психологiчна субстанцiя, як совість, яка була зведена у нього до рангу «вищого суддi», що цiлком вiдповiдало народнiй традицiї i тим моральним засадам, якi формували духовне здоров’я нацiї. «…I що я в господа за людина!!! Нi в чому немає менi анi мiри, анi втiхи – нi в любовi, нi в стражданнi, нi в захопленнях, нi в сумi пекельному. Неприкаяний я», – записав Гр. Тютюнник 1972 р. у своєму щоденнику, вихлюпуючи з самого дна душi неперебутнiй бiль i силкуючись пiзнати складну свою, незбагненну й ним самим людську натуру, свою долю, в якiй, як у краплинi води, вiдбилася доля рiдного народу. Рiзкий, непоступливий, непримиренний до людської ницостi, до будь-якого крутiйства, i водночас совiсливий, чутливий до чужого болю, вразливий, вiн гостро реагував на найменший вияв образи чи приниження – i такими ж вразливими створив i своїх героїв. На їхню долю випало, крiм голодомору, воєн i розрухи, випробування свободою та руйнiвною зневiрою, новою житейською незахищенiстю перед меркантилiзацiєю моральних засад…
Учителювання на Донбасi (край складного конгломерату рiзних ментальностей українства, де свого часу здобували свої життєвi «унiверситети» I. Дзюба, I. Свiтличний, В. Стус), де викладав росiйську мову й лiтературу, вже за рiк почало приносити невдоволення: уродженець Полтавщини, він дедалi частiше починав відчувати всiлякi моральнi утиски та приниження шкiльним керiвництвом («Самолюбство чи непомiрно розвинене почуття незалежностi?» – запитував себе), через що з’явилося «вiдчуття таке, немов в душi усихає самий любий серцю паросток». З цього неусвідомленого почуття починався його шлях у літературу. У 1961 р. Гр. Тютюнник написав перше оповiдання «В сумерки» (росiйською мовою), яким дебютував у союзному журналі «Крестьянка». У 1963-1964 рр. працював у редакцiї газети «Лiтературна Україна» (саме там опублiкував однi з перших своїх оповiдань «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагiн», «Сито, сито…», а також низку нарисів, писати якi, за його зiзнанням, нiколи не любив). Тодi ж прийшли до читача нинi хрестоматiйнi новели «Зав’язь», «Мiсячної ночi», «Смерть кавалера», «На згарищi», «Чудасiя» та ін. (надрукованi у часописах «Днiпро» та «Змiна» (пiзнiше «Ранок»)). Далi була робота у сценарнiй майстернi київської кiностудiї iменi О. Довженка, де працював над лiтературним сценарiєм за романом Григорiя Тютюнника «Вир», згодом – редакторсько-видавнича робота. Праця над власним художнiм словом потребувала повної вiддачi, й незабаром вiн стає «вiльним художником», не вiльним хiба вiд власної самовимогливостi й пекучого максималiзму. Дебютувавши новелами й оповiданнями у першiй половинi 1960-х рр. (перша книжка оповiдань «Зав’язь» з’явилася 1966 р.), письменник здобувався на прихильнiсть читачiв тодi, коли в пробудженiй хрущовською «вiдлигою» лiтературi гримiли iмена Ліни Костенко, В. Симоненка, I. Драча, М. Вiнграновського, були вiдомi своїми трiумфальними дебютами молодi прозаїки В. Дрозд, Є. Гуцало, Вал. Шевчук… Утiм, уже з перших Григорових публiкацiй у перiодицi стало зрозумiло: цей письменник, що вразив усiх глибокою правдою життя, оминувши якимось чином важкий етап учнiвства, займає окремiшнє мiсце як у культурно-мистецькому життi України, так i в її лiтературi. Він не належав до Клубу творчої молодi, довкола якого на початку 1960-х гуртувалися молодi неофiти, не брав участi у його акцiях. Та й писати починав спершу росiйською — i тiльки пiд впливом старшого брата Григорiя, чию думку дуже цiнував, уже пiсля його смертi повернувся до рiдної мови, яка несподiвано розкрилася йому всiєю своєю невичерпною красою i вивчати яку не втомлювався нiколи. Як згадує I. Дзюба, Григiр, завжди вільний у лiтературних «симпатiях i смаках», такою незалежною позицiєю утверджував у столичному середовищi свою цiлковиту самодостатнiсть. Сповiдуючи «силу правди, i тiльки правди», письменник вiдмовився од художнiх умовностей: замiсть того, щоб привернути до себе увагу «химернiстю», аби видаватися сучасним, «модним», актуальним, занурився у фактуру реального життя, не зраджуючи «правдi факту» й «правдi характеру». Тож залишився в iсторії лiтератури і читацькій пам’яті письменником складної простоти, життєвої автентики потужної переконливостi, співмірної зі стефаниківською. Попри незалежність і виразну окремішність, маємо всі підстави зараховувати його до «духовного шiстдесятництва» або ж «лiтературного однодумства» (I. Дзюби), для якого поняття правди, совісті, честі, справедливості були основоположними. Усі гуртом вони працювали на розхитування та пiдрив основ декларованого iдеологiчною системою «розвинутого соцiалiзму» та витвореної ним лiтературно-мистецької моделi – соцреалiзму.
***
За вдачею письменник був досить самодисциплiнованим – змушував себе до систематичної працi, над усе ставив самоосвiту й самовиховання. Новели й оповідання народжувалися в нього по-особливому: спочатку виникали в уявi чи, радше, зi споглядання реального життя, а потiм «програвалися» на слух на людях, зазвичай у ролях, майстерно, артистично. Так подати слухачам ту чи ту житейську iсторiю, ситуацiю, характер мiг лише Гр.Тютюнник – артистичний, мембранно-чутливий на читацьку реакцiю. А вже пiсля цього починалася копiтка виснажлива праця над словом. Виснажлива, бо в безпосереднiй процес написання твору він вкладав надзвичайно багато емоцiй, переживань, внутрiшнiх перевтiлень. I – сумнiвiв. Недаремно ж був переконаний: «Створити художнiй твiр – значить у чомусь вичерпати себе». Це диво творчостi зачаровувало i його самого незбагненнiстю своєї динамiки й розгортання. Тож у його щоденниках так багато записiв, що стосуються саме лiтературної працi й дають уявлення про роботу письменникової душi. I водночас був рефлексивним: умiв прислухатися до себе, вловлювати й аналiзувати порухи власної душi й власного болючого розмислу: це значною мiрою допомагало йому створювати переконливi типажi «тютюнникiвських» за духом характерiв. Звiдси — i його вразливiсть попри очевидну самодостатнiсть. «Прямостояння» ж письменника полягало в тому, що не вмiв пiдлабузнюватися, пригинатися, пiдлаштовуватися, служити, «вписуватися»: вiн – один iз-помiж небагатьох, хто до останнього залишався самим собою – i в цьому бачив своє людське призначення. Письменникове вдивляння у повсякденне життя, у «правду життя», помножене на вмiння «побачити», а вiдтак передати на паперi, створювало ефект «правди народного слова». Тож невипадково всi, хто знався на справжнiй лiтературi, визнали Гр. Тютюнника вiдразу й остаточно. І водночас це безперечне визнання мало й зворотний бiк: стосовно рiзкого й непоступливого, незалежного в оцiнках i судженнях Григора множилися iлюзорнi пiдозри, на його адресу з офiцiйних кабiнетiв, iз кулуарiв та «офiцiйних душ» лунали рiзнi недоброзичливi (пошепки й уголос) закиди, натяки, а то й безпiдставнi звинувачення, які він, у своїй людській і мистецькій правоті важко переживав. Тож у Григорових всевидящих очах було «трохи втоми всерозумiння» i – великий сум. I. Дзюба уточнює портретну характеристику письменника: «Але сум не такий собi романтично-сентиментальний, «красивий». Нi. Важкуватий, застиглий. На самому денцi його лежала зболена твердiсть. Здавалося, тими очима промовляла сувора печаль правди». І додає: «Брехуни, пристосуванцi, кар’єристи, службисти, адмiнiстратори сервiлiстичного правопорядку в лiтературi та iншi фальшивi людцi боялися Григорових очей. Буквально уникали його погляду, ховали свої очицi: «Не дивися на мене так», – просили». Власне, саме очi – як вiддзеркалення «iстинної мови» душi (чи не найпромовистiша художня деталь у творчiй палiтрi майстра!) тотожнi, за Гр. Тютюнником, совiстi.
***
Густа, фактурна, безкомпромісна проза Тютюнника дає психологiчно-характерологiчний зрiз соцiального життя українства 1960–1970-х, несе потужний людинознавчий потенцiал i фактично залишається неперевершеним художнiм документом епохи, що апелює до емоцiйного сприйняття читача – найбiльш глибокого й точного. Попри вiдсутнiсть iдеологiчних реалiй тiєї доби у їх iнститутивних формах вона гостро соцiальна. Однак ця гострота передана не через конфлiкт зовнiшнiй, а конфлiкт внутрiшнiй, психологiчний. А ще письменник умiв побачити в людинi її бiль та муку навiть тодi, коли вони нiмо застигли в очах. I зiзнавався в одному зi своїх записникiв: «Я люблю стареньких i малих – i тих, i тих за мудрiсть i доброту». Вiдчував i давав вiдчути це читачам, що немає страшнiшого, нiж черствiсть і одинокiсть: варто лишень відчути, якою пронизливою людською самотиною віє зі сторiнок оповiдання «Вуточка». Письменник не тiльки передає фiзичний стан незрячої жiнки Ганни, прозваної Вуточкою, котра живе з почуттям провини перед синами за лихо, що несподiвано її спіткало, а й глибоко проникає в її психологiю, розумiючи й показуючи нам, що темiнь «затулила вiд старої не тiльки сонце, а й тi неряснi спогади, бо нiщо вже їх не будило», однак не затулила людської доброти. Читач переймається незмiрною самотиною у порожнiй хатi, що стоїть посеред села «одинока i теж нiби слiпа», співпереживає героїні: ознака хисту справжнього майстра пера. Письменник надзвичайно любив своїх героїв – часто безталанних, невдатливих, безпорадних, не без якихось химер чи вад, не раз битих лихом, часто гострих на слово, навiть в’їдливих, але загалом добрих, незлобливих, нездатних на пiдлiсть чи мстивiсть. Нiмий Павлентiй (оповiдання «На перекатi»), чутливий на образу, не може забути удару батогом, яким покарав його в дитинствi об’їждчик Захарiй Шашло тiльки за те, що збирав на колгоспному полi колоски. По роках Павлентiй став свiдком того, як цей же Шашло знущався над дiтьми. Парубок вирiшив-таки помститися кривдникові: та все, на що виявився здатним, це викупати Захарiя у холоднiй водi. Юхим Кравчина i дядько Никiн, учитель Федiр Несторович, працьовитий Iван Срiбний, Ладко, старi Марфа й Терешко, Степан Сакрамент i Артем Безвiконний, Стоволос i Калюжний: усiх рiднять доброта, чуйнiсть, людянiсть, готовнiсть вислухати й допомогти. Сам у життi рiзкий, вибуховий, письменник культивував у художнiх творах образ людини доброї, незлобливої, здатної на самоконтроль емоцiйної сфери. Так, Артем iз незакiнченої повiстi «Житiє Артема Безвiконного» дає (з волi автора) таку просту, нелукаву пораду: «Ти, пеемаш, зразу нiколи не сердься, не спiши сердиться, а спробуй засмiяцця, воно тодi полегша...». Або згадують односельцi покiйного Степана: «Лайкою не брав, а все добрим словом умiв якось. Того й слухали всi» («Три плачi над Степаном»). А ось як навертає до добра Устим Оляну з однойменної новели: «Колись люди вставали та богу молилися, а ти – лаятися мерщiй...». Письменниковi надзвичайно боліло жорстоке, цинiчне витравлювання з селянина почуття господаря: вiн виразно показує це в низцi своїх новел («Облога», «Бовкун», «Комета», «Медаль»), засуджує культивування споживацького ставлення до життя, до природи («Син приїхав», «Оддавали Катрю», «Нюра», «Устим та Оляна», «Грамотний»). Цi та подiбнi соцiальнi тенденцiї простежено в звичайних житейських ситуацiях, через людськi характери, творенню яких значною мiрою слугують i майстернi, мiсткi, максимально виразного стилю портрети – засiб своєрiдної тютюнникiвської iндивiдуалiзацiї героїв. Досить прочитати декiлька його простих i мiстких фраз – i ти зримо бачиш людину, відчуваєш її внутрiшню сутнiсть. Йому болiло серце за всiх покривджених: зізнання «Iнодi я вiдчуваю людину, як рана – сiль» – не порожнi слова. Сам завжди слухаючись совiстi, вiн i вiд людей вимагав також жити по совiстi або, як вiн казав, iз неушкодженою совiстю. Нiщо так боляче не б’є людину, як брехня, повторював, маючи абсолютний слух на правду та iнтуїтивне вiдчуття найменшого фальшу: «Часто запитую себе: навiщо тобi iстина? I вiдповiдаю: щоб знати, де брехня. А вона навiщо? Щоб пiти на неї i одержати по пицi. Нiщо так боляче не б’є людину, як брехня. Тому її так i ненавиджу, тому i прагну вперед, на пошуки істини».
Звісно, в умовах тотальних заборон, пiдозр, в атмосферi страху пiдняти той глибинний пласт причин, що породили тотальнi страждання українства, було неможливо. Проте, згадаймо одну-єдину, повну глибинного значення у контекстi тоталiтарного режиму знамениту тютюнникiвську фразу про «Сибiр неiсходиму» («Три зозулi з поклоном»): можна тiльки здогадатися, яка напружена внутрiшня робота вiдбувалася в письменниковiй душi, якщо усі сумнiви, вiдчуття не довiряв навiть щоденниковi. Хіба могло проскочити щось багатозначне у якійсь фразі, вистражданій, виношеній i виваженій, углибленій до узагальнення: «Дядько сидiв i їв борщ у чайнiй… – Чого ви, дядьку, такi худi? – спитав у нього племiнник (на базар удвох приїхали).Дядько перестав їсти i сказав: – Ми переляканi. – I знову пристав до борщу» (цей запис, очевидно, мав стати фрагментом якоїсь ширшої оповiдки, однак в одній цій фразі «Ми перелякані» – ціла трагічна історія народу). Однак попри все обнадiйливо звучать простi й мудрi у своїй простотi слова Миколки з оповiдання «Зав’язь», перейнята ним вiд дiда мудра заповiдь: «Нiчого, […] буде в людей – буде i в нас…», – застерiгаючи проти зневiри, недоброти й слiпої заздростi теж. «Бо, щоб шанувати, треба мати талант, щоб заздрити, таланту не треба» – це також Тютюнниковi слова. Як людина вразлива й схильна до порiвнянь, зазнавав особливого болю вiд найменшого вияву несправедливостi (розтиражований дослiдниками творчостi письменника факт присудження премiї iм. Лесi Українки замiсть очiкуваної найвищої нагороди – Шевченкiвської премiї –яскраве тому свiдчення). «Домучуйте когось iншого…», – написав він у передсмертній записці перед тим, як у нiч з 6-го на 7 березня 1980 р. (очевидно, на хвилi такого гострого переживання) добровільно піти з цього життя.
***
Створивши цiлу галерею портретiв людей села, письменник не просто розкрив нацiональний характер у рiзних його соцiальних, моральних, психологiчних проявах, а сягнув своїм чесним художнiм словом тiєї мiри дослiдження життя, яка дає змогу говорити про типологiчне узагальнення цього характеру, що несе у собi код генетичної пам’ятi народу. «Питають часто, над якою темою працюю. Нiколи не працював над темою. Завжди працюю над почуттями, що живуть навколо мене i в менi»; «Написати добре – значить не написати нiчого зайвого»; «Найважче для художника – писати, але ще тяжче не писати. В оцих лещатах вiн i живе цiле життя» – у цих щоденникових записах – увесь Гр. Тютюнник, що мав найпотаємнiшу мрiю: «Ото щастя – написати таку книжку, щоб читач навмисно розтягував читання її найдовше, мацав недочитанi сторiнки i думав радо: ще є, ще й на завтра зостанеться». А ще його щоденники вiдкривають усю мiру нещадної вимогливості до самого себе, його вищої проби самокритичності – аж до безжальностi (тодi, коли вiн катується своїми людськими слабкостями чи професiйною незрiлiстю, сумнiвами чи пошуком єдино точного, безпомильного слова), дають можливiсть зрозумiти, що творення прози – то не є забава, сховок вiд реального життя, а «чорна письменницька робота, катувальниця наша i радiсть» (з листа Гр. Тютюнника до брата). Психологiзм Григора Тютюнника, що його загалом можна визначити як жорсткий психологізм, надзвичайно лаконiчний, але сутнiсно вглиблений у логiку формування та розвитку характеру. За цим – робота над найбiльш точним, адекватним вiдчуттю словом, вiднайдення максимально промовистої деталi, що за рiвнем майстерностi сягає стефаникiвської.Фраза тютюнникiвська по-особливому мiстка, образна, насичена спостереженнями, а тодi, коли треба створити портрет чи характер людини, досить лаконiчна. Часом же, надто, коли йдеться про змалювання природи, може сприйматися i як самостiйна новела.
***
Творчiсть письменника мала не лише морально-етичний характер, а й значною мiрою прогностичний (на всі часи): маю на увазі метафорику оповідання «Гвинт». Старий Онисько ціною важкого синового каліцтва дістав нечуване «б л а г о с л о в і н н я»: йому дісталася синова знахідка – «блискучий, гарно змащений солідолом гвинт ледь не метрової довжини», який вони разом з односельцем Кіндратом Шовкуном спорядили (за неодмінної Кіндратової умови паю) до роботи власної олійниці: звідтоді як у селі «густо запахло гарячою олією, день і ніч біля Кіндратових воріт не вгавав ярмарковий гармидер», а ощасливлений Онисько, забачивши якого, люди «ще здалеку, самі давали йому дорогу, улесливо посміхаючись при цьому», пихато казав: «Я зараз що схочу, те й придбаю: хату, дівку, духову музику – все!..». І все було гаразд, аж доки в олійницю не приїхали слобідські хлопці – «щойно мобілізовані з-під Берліна, в орденах і медалях, кремезні, бідові, налягли на гвинт, налягли на гвинт /…/ і – перервали». « –Устало желєзо, – сказав один з них Ониськові, видно, колишній механік, роздивляючись два уламки. – Капут, старік…». Так услід за гвинтом «як сон, як привид, увірвалася й Ониськова доля – б л а г о с л о в і н н я…».
…Звісно, передбачити, що і як написав би сьогодні Григiр Тютюнник про катаклізми українського буття, – чесно, совісно і відважно! – важко. Проте саме тепер, в епоху постправди й гібридних містифікацій у царині людської душі, нам особливо потрібні були б його глибинне відчуття справжності у людині і його точне, різьблене слово. Нам був би потрібен його голос: чесний, безкомпромісний, органічний. Бо в наших генах живе Тютюнникове слово, що апелює до найглибшого й найточнішого барометра в людському єствi – до совісті.
Людмила ТАРНАШИНСЬКА, докторка філологічних наук, професорка, провідна наукова співробітниця Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, керівниця наукового Центру дослідження проблематики українського шістдесятництва
