«Коли називають ім’я Бйорнсона, здається, ніби піднімаєш стяг Норвегії. Бо в своїх слабкостях, у своїй геніальності він такий норвезький, такий наскрізь національний, як мало хто... Народним трибуном і проповідником є він в одній особі», — писав про Б. Бйорнсона датський критик та літературознавець Ґеорґ Брандес.
Бйорнсон поєднав у собі поета, драматурга, прозаїка, публіциста, громадського й політичного діяча. Щоб збагнути, ким він був для свого народу, треба порівняти його зі світочами української культури. Як політичний діяч, людина енциклопедичних знань з багатогранним літературним талантом він був для Норвегії тим, ким був для України Іван Франко. Народ Норвегії вважав Б. Бйорнсона своїм духовним вождем, співцем знедоленого люду, возвеличував його так, як Україна возвеличує Тараса Шевченка. Однак не лише це єднає Бйорнстьєрне Бйорнсона з Україною.
Долі двох націй, української та норвезької, також були схожими. Норвегія понад 400 років перебувала під владою Данії. 1814 року вона здобула незалежність, але не зуміла уникнути унії зі Швецією. Бйорнсон брав активну участь у боротьбі за суверенітет нації, яка увінчалася перемогою у серпні 1905 року.
Бйорнсонові не були чужими долі й інших підневільних народів; він із готовністю підносив свій голос на захист тих, хто боровся за незалежність своєї батьківщини, використовуючи для цього шпальти паризького часопису Le Courrier Europeen, співвидавцем якого був.
Перше знайомство Бйорнстьєрне Бйорнсона з Україною відбулося завдяки Романові Сембратовичу, редактору українського німецькомовного часопису Ruthenische Revue, який виходив у Відні (1903—1905 рр.). Сембратович докладав чималих зусиль для популяризації за кордоном України й українських національно-визвольних змагань, безкоштовно розсилаючи своє видання не лише редакціям провідних європейських газет і журналів, але й особисто відомим культурним, політичним та громадським діячам. Так Ruthenische Revue вперше потрапило до рук норвезького письменника. Між Бйорнсоном та Сембратовичем зав’язалося листування. До того часу Б. Бйорнсон навіть не здогадувався про існування України з її самобутньою культурою, власною мовою, багатомільйонним народом. В одному з листів він писав, що просто шокований фактом такої неймовірної несправедливості, яка чиниться супроти українського народу, й захоплений його мужністю: «Радістю і здивуванням сповнюють мене ваші змагання. З усіх подвигів сучасного світу ваші змагання видаються мені найбільшими! Аби тридцять мільйонів українців підняти до рівня свідомого, освіченого народу, отрясти з вікового гноблення, треба проробити неймовірну роботу... Відколи я довідався про це — а до появи Ruthenische Revue я нічого не знав про українців, — моє життя стало повнішим, а віра в людство зміцніла».
Такі слова визначного європейця на адресу українців, не розбещених надмірною увагою до них західного світу, ясна річ, викликали симпатію до цієї людини. Б. Бйорнсон був вражений, що йому нічого не вдалося довідатися про Україну з енциклопедій та довідників, тож він без вагань скористався своїм авторитетом у західному культурному світі, щоб заповнити цю інформаційну прогалину. Якщо українським діячам був утруднений доступ до тогочасних європейських часописів, а до виступів політиків — депутатів-галичан в австрійському парламенті мало хто дослухався, то такої проблеми не існувало для визнаного в усій Європі норвезького письменника й громадського діяча. Бйорнстьєрне Бйорнсон, не вдаючися до жодних дипломатичних реверансів, відверто висловив свою думку стосовно російського політичного гніту в Східній Україні, надіславши урядові Росії в особі міністра внутрішніх справ Плеве гнівного листа, а також кинув виклик полякам, засудивши їхню шовіністичну політику на теренах Галичини.
Підтримуючи жваве листування з Романом Сембратовичем, Бйорнстьєрне Бйорнсон цікавився не лише тогочасним становищем України, її відносинами з панівними державами — Польщею та Росією, — а й українською історією. Сембратович надавав такі відомості у своїх листах. 1904 року Р. Сембратович запровадив на сторінках свого часопису анкету «Заборона української мови в Росії», запросивши заповнити її відомих учених, письменників та політичних діячів Європи, у тому числі й Б. Бйорнсона. Радикальні висловлювання норвезького письменника в справі заборони української мови й переслідувань українства викликали появу численних відгуків у російській, українській та польській пресі.
1906 року Роман Сембратович помер, однак зв’язок України із Бйорносоном не урвався. Редакцію часопису, який відтепер називався Ukrainische Rundschau, очолив журналіст та громадський діяч Володимир Кушнір. Новий редактор прагнув зберегти контакти з норвезьким другом України. Того ж року в часописі Le Courrier Europeen з’явилася стаття Б. Бйорнсона «Русини» — про утиски українців у Росії. Це дало В. Кушніру привід написати листа автору статті, щоб привернути його увагу до становища українців під польським гнітом у Галичині. На прохання редактора Ukrainische Rundschau Б. Бйорнсон взявся написати статтю про польсько-українські взаємини в Західній Україні. Стаття ще й друком не з’явилася, як до письменника дійшли звістки про масові арешти в січні 1907 року українських студентів Львівського університету та про студентський голодовий страйк. Б. Бйорнсон одразу ж виступив у пресі на захист українців, що вимагали викладання в університеті рідною мовою. Студенти-голодувальники надіслали йому із в’язниці листівку з подякою за увагу до їхньої боротьби. Втручання видатного норвежця посприяло звільненню ув’язнених студентів.
У березні 1907 року Б. Бйорнсон надіслав В. Кушніреві рукопис своєї статті «Поляки-гнобителі». Він запропонував редакторові надіслати копії статті до німецьких та австрійських часописів. Стаття «Поляки-гнобителі» майже одночасно була опублікована в Ukrainische Rundschau, віденському щоденнику Die Zeit і паризькому часописі Le Courrier Europeen, а виклад її з розлогими цитатами подала львівська газета «Діло».
На статтю гостро зреагувала польська преса. Проти автора в щоденнику Die Zeit виступили чільні діячі польської культури письменник Генрик Сенкевич та піаніст і композитор С. Падеревський. Гнівну дискусію завершив у тому ж таки віденському часописі Іван Франко статтею «Три велетні у боротьбі за карлика», назвавши трьома велетнями Б. Бйорнсона, Г. Сенкевича й С. Падеревського, а карликом — Галичину.
Зв’язки Б. Бйорнсона з Україною тривали, на жаль, недовго. Останнього листа від нього Володимир Кушнір одержав 13 жовтня 1907 року. Здоров’я норвезького письменника погіршилося, його громадська активність пішла на спад.
«...Усе, що може стати звинуваченням уряду, усе про національні й політичні утиски треба повідомляти мені. Маєте дати мені пораду — давайте, не вагаючись. Я готовий служити й зробити все, що в моїх силах...», — такими були слова з останнього листа Бйорнстьєрне Бйорнсона до редактора Ukrainische Rundschau В. Кушніра.
26 квітня 1910 року з Парижа, де Б. Бйорнсон лікувався, надійшла звістка про його смерть. Некрологи з’явилися в усіх провідних українських періодичних виданнях («Діло», «Буковина» та ін.), вулиці Львова рясніли плакатами з текстом некролога та портретом Бйорнсона. Часопис Ukrainische Rundschau сумував разом з усім культурним європейським світом: «Помер найбільший друг України... «Серце Норвегії», що так щиро співчувало всім покривдженим, перестало битися і для українського народу, доля якого була йому дуже близькою. Україна має всі підстави сумувати за Бйорнстьєрне Бйорнсоном, немов вона втратила одного з найбільших своїх синів...».
