Цей конкурс, який збирає вітчизняних музикантів і зарубіжних виконавців, є однією з найбільш масштабних культурних подій не лише Києва, але й усієї України. Престиж конкурсу, який існує ось уже 12 років, визнали такі солідні організації, як Всесвітня федерація міжнародних молодіжних конкурсів і Європейська спілка молодіжних музичних конкурсів. Його програма традиційно включає твори композиторів найрізноманітніших стилів і епох.
ПІД ЗВУКИ... ДИНАМІКІВ
Нинішній конкурс відрізнявся не лише деякими музичними новаціями, але й цілком особливим напруженням емоцій, якому сприяли політичні події, — вірніше, їхні масові вияви. Багатостраждальна будівля Національної філармонії, в якій проходили виступи конкурсантів, здригалася від посилених динаміками звуків мітингів і естрадних концертів, які проходили на Європейському майдані. Організатори конкурсу відзначили 10-відсоткове скорочення кількості учасників у порівнянні з попередніми роками (змагалися 58 музикантів із 16 країн; грошові премії: від 0 до тисяч). Потрібно зазначити, що своїх лауреатів організатори Конкурсу ім. В. Горовиця не забувають, і надалі займаються творчою долею своїх підопічних, організовуючи їхні концерти та гастролі, випускають диски із записами їхніх виступів.
Журі конкурсу очолив відомий український композитор Мирослав Скорик, а до складу суддівської команди ввійшли музиканти з Росії, Бразилії, Великої Британії, Ізраїлю, США та Франції. На третьому турі до числа членів журі приєднався відомий російський піаніст Вадим Руденко, якого любить київська публіка. Окрім того, на конкурсних прослуховуваннях були присутні й почесні гості з-за кордону — керівники різних музичних організацій, журналісти. Члени журі традиційно — імениті і шановані у світі музики персони. Проте передусім — вони живі люди, думка яких вельми суб’єктивна. Та й музика — не та галузь мистецтва, думка про яку може бути однозначною. Потрібно зазначити, що коли щодо лауреатів середньої групи (14—19 років) думка суддів була майже одностайною, то старша група (16—35) примусила їх подискутувати і, зрештою, — не присуджувати першу премію. Учасники з України (Олександр Поляков) і Росії (Амара Магда) розділили третє місце в старшій групі, а друге посів китайський піаніст Лю Юнь Тянь. Лауреатом першої премії в середній групі і володаркою безлічі спеціальних призів стала китаянка Вон Вай Інь. Якщо до числа переможців у середній групі ввійшли представники різних національностей (Україна, Росія, Франція, Польща), то в старшій, за винятком піаніста з Китаю (втiм, учня викладача слов’янського походження — Галини Попової), були присутні лише представники України та Росії. Українські лауреати представили не лише столицю, але й інші міста України — Донецьк, Харків.
НОВАЦІЇ
Новацій, запроваджених цього року (генеральний директор конкурсу Юрій Зільберман назвав їх «експериментальними»), було аж дві, і обидві вони стосувалися саме старшої групи конкурсантів. У третьому турі, окрім звичного виконання двох концертів для фортепіано з оркестром (один — доби віденського класицизму, другий — від романтизму до сучасності), додався виступ учасників зі струнним квартетом. Виконання квінтету і першого з двох концертів допомогло журі визначитися з претендентами на три головні нагороди, а остаточне присудження головних премій відбулося одночасно із закриттям конкурсу і являло собою певний моноліт із урочистим заключним концертом. На день раніше у філармонії відбувся концерт вже вибраних лауреатів середньої групи, а також лауреатів 4,5 і 6-ї премій старшої групи. Таким чином, конкурс із трьох турів перетворився на конкурс із трьох з половиною турів. Це дещо затягло фінальний концерт, який проходив у Національній опері України, під час якого майбутні лауреати представили публіці свій другий концерт із оркестром (Національний симфонічний оркестр України під керуванням Володимира Сіренка). Фінальний концерт не обійшовся без курйозних накладок, які доволі сильно повеселили публіку в залі. Велику частину «накладок» може бути пояснено специфічним конферансом ведучого, який плутав імена тих, хто виходив на сцену, й відпускав коментарі, які не в’язалися з тим, що відбувається на сцені, та і з солідним іміджем конкурсу...
ХТО ЗАКОНОДАВЕЦЬ МОДИ?
Щодо смаків — то про них, усупереч існуючому прислів’ю, на Конкурсі ім. В. Горовиця сперечалися багато і не лише члени журі, але й публіка, в основній своїй масі не менш компетентна, яка складалася з педагогів, батьків і колег конкурсантів — тобто осіб зацікавлених... Не всі неофіційні «лідери», помічені публікою ще на першому з трьох турів, під час виконання найбільш показової програми (Прелюдія та фуга І.С. Баха, соната віденського класика, віртуозний твір і твір українського автора) досягли фіналу. Іноді думки слухачів і журі збігалися, але, хоч як це дивно, про кожного учасника конкурсу авторові цих рядків доводилося чути протилежні характеристики — притому від однаково професіональних осіб, які розумiються на цьому питанні. Навіть про лауреатів думки були суперечливі, однак від таких розбіжностей, очевидно, нікуди не подітися: адже йдеться про переваги художні, а аж ніяк не про логічно обґрунтовані. Окрім того, конкурсна програма — це солідний «обсяг» музики, і не кожен виконавець може однаково вдало виступати на всіх трьох турах.
Проте вдалося з’ясувати, чим керувалося журі у своїх оцінках і якими рисами відрізняються нинішні переможці. Відзначивши високий рівень конкурсантів і їхні творчі перспективи, глава журі Мирослав Скорик сказав, що «учасники конкурсу Горовиця багатогранні в своїй обдарованості та серйозні у вимогах до себе, тобто не захоплюються чисто технічною віртуозністю, а намагаються проникнути в задум композитора та глибоко осмислити музичний матеріал». І дійсно, журі Конкурсу ім. Горовиця (на відміну від багатьох інших музичних змагань) явно зробило акцент не на технічній досконалості виконання, а на комплексі художніх достоїнств гри: багато конкурсантів допускали дрібні випадковості в тексті творів, проте були допущені до продовження конкурсу. Одна з суддів, Фанні Вотерман, зазначила, що навіть участь у першому турі конкурсу — це прогрес у виконавській кар’єрі піаніста, нові враження і самовдосконалення, тому на цьому конкурсі немає переможених. Враження ще одного члена журі, Марка П. Малковича (США), були ще оптимістичнішими: на заключній прес-конференції він оголосив, що в особі колег, які тут зустрілися, він тепер набув братів і сестер, а в Києві йому дуже сподобалося, й ми повинні пишатися своєю країною. Дещо інакше дивиться на ситуацію генеральний директор конкурсу і президент Міжнародного добродійного фонду конкурсу Володимира Горовиця Юрій Зільберман. На його думку, європейські та азіатські піаністи на даний момент помітно випередили представників колись легендарної та прославленої радянської (нині вже «пострадянської) фортепіанної школи.
— Європейці йдуть уперед, відновлюючи й розвиваючи традиції доби бароко та класицизму, — розповідає Ю. Зільберман, — серед позитивних рис, які визначають їхню виконавську манеру — набагато більш культурна й прониклива гра, раціональне та інтелектуальне — в хорошому значенні слова — виконання, особливо в ансамблевому музикуванні, яке дуже популярне на заході. Китайські та японські виконавці підкоряють слухачів запаморочливою віртуозністю, майстерністю та стабільністю гри. І лише небагато хто зі слов’янських музикантів, які зараз живуть і працюють за кордоном, є носіями прогресивних світових тенденцій і успішно навчають вищезазначених європейців і китайців. Природно, що кожні 20—30 років (при зміні поколінь) міняються й художні смаки; але в цьому випадкові саме ми перебуваємо в ар’єргарді. Музиканти інших країн працюють над очищенням стилю, музики старих майстрів, прагнуть відчути смаки давньої доби, «замазані» романтизмом, а до нас дійдуть лише відгомони цього інтенсивного процесу. Наразі ми маємо кількісну перевагу: з 1530 музичних шкіл, що діють в Україні, можна відібрати одиниці кращих учнів, які згодом зроблять гідну кар’єру. Можливо, за декілька років актуальну інформацію принесуть до нас ті, хто зараз вчиться за кордоном. У нас ще поки що сильна школа, все поки що добре, але культура гри вже не та, і пієтет до української та російської школи починає втрачати свою основу; середній рівень гри стоїть на місці. Завжди бувають винятки, є прекрасні педагоги, але загальна тенденція, на жаль, така, що наші діти вже не є найкращими.
Погляд Юрія Зільбермана підтримує й Дмитро Гванцеладзе (Франція) — генеральний директор Школи «Ludomusic», який твердить, що китайські піаністи зараз по праву лідирують у світі.
— Трошки шкода, що все менше наших учасників, якими раніше славилася наша школа, — сюди входять і грузинські, і українські, і російські музиканти. Причина, можливо, в тому, що не в усіх дітей є можливість брати участь у конкурсах; їх потрібно стимулювати, адже західній публіці подобається слов’янська манера виконання. У Франції досі найчастіше з величезним успіхом виступають слов’янські піаністи, в тому числі молоді. Тому ми прагнемо якось допомогти відновити ці традиції.
ЕПІЛОГ
Одним словом, для тих, кому цікава доля класичного мистецтва взагалі і фортепіанного виконавства зокрема, кому небайдужий імідж країни, одним із втілень якого досі є великий музикант Володимир Горовиць, конкурс залишається не просто корисним, але й необхідним заходом: це підтвердив ажіотаж у залі, який не міг вмістити всіх, хто бажав почути молодих піаністів (кількість публіки збільшувалася з кожним конкурсним прослуховуванням). Тим, хто просто любить музику, він дає можливість безкоштовно (за винятком третього туру) послухати кращі твори фортепіанного репертуару від 17 сторіччя до наших днів. Тим, хто професійно займається грою на фортепіано, цікаво порівняти найрізноманітніші програми у виконанні представників різних національних піаністичних шкіл; запозичити найбільш вдалі принципи та прийоми, сформувати певний смак і підтримати славну традицію легендарного піаніста з України — Володимира Горовиця. Адже віддані шанувальники конкурсу між собою так і називають відвідування конкурсних заходів — «ходити на Горовиця»…
