Відомий бразилець, автор «І в день сьомий...», «Відьми з Портобелло», «Алхіміка», чиї книги розходяться по всьому світу мільйонними накладами, став для багатьох ще духовним вчителем, пояснивши, як правильно боротися зі злом і пізнати власну душу. Напередодні ювілею Пауло Коельйо розповів izvestia.ru про те, що іменини для нього важливіші за день народження, і чому, коли він пише книги, він відчуває себе жінкою...
— Зазвичай люди діляться на тих, хто любить свій день народження і хто його терпіти не може. Ви до якого типу належите?
— Я думаю, ви можете додати третю групу — ті, яким усе одно. Мені здається, я належу саме до таких людей. Чесно кажучи, я вважаю за краще святкувати не день народження (24 серпня), а день свого ангела — святого Джозефа — 19 березня. Я ледве не помер, поки з’являвся на світ, і моя мати присвятила мене цьому святому. Я про це якось не замислювався, поки не вирушив до Сантьяго. З 1987 року я відзначаю цей день iз близькими друзями і читачами, які приїжджають з усього світу.
— З якого віку ви себе пам’ятаєте?
— З моменту народження.
— А які дати в житті були для вас значущими?
— Абсолютно всі. У цьому виражається наше розуміння магії миті. Життя змінюється, і це дає нам можливість поглянути на нього як на щось сакральне.
— Можна сказати, що 60 років — для вас певний рубіж?
— Я не вважаю 60 років рубежем — швидше, новим горизонтом, новою можливістю.
— Не думаєте написати мемуари?
— Я веду щоденник з юності, але, думаю, що відкладу написання мемуарів на потім. Моє завдання як письменника — завжди писати нову книгу. Книгу, яка перенесла б мене в таке місце, про яке я не міг би навіть мріяти. Я ніколи не беруся до роботи, заздалегідь знаючи, куди мене виведе ця пригода. Так що я думаю, що ідея написання книги про моє минуле в порівнянні з цим нецікава. Крім того, наступного року виходить моя розлога біографія, написана Фернандо Мораїсом.
— Ваше життя перевернув шлях Сантьяго. Куди ще ви б хотіли вирушити?
— Мені ніколи не вдасться повторити шлях Сантьяго: ці миті унікальні, і ми маємо ставитися до цього з розумінням і повагою. Це те, що додає цінності нашим спогадам і кінцевої мети нашому майбутньому. Під час мого останнього паломництва до Сент-Джеймса 1986 року ставало все більш очевидно, що я нещасливий і маю щось поміняти — перестати шукати виправдання. Я зрозумів, що ви можете просто поглянути на гору і з’єднатися з Богом. Вам не обов’язково намагатися зрозуміти гору, щоб відчути Бога. Зміни відбуваються тільки тоді, коли ти до них готовий. Мені знадобилося ще декілька місяців, щоб зрозуміти, що я повинен зосередитися виключно на написанні книги, а не намагатися примірювати на себе різні ролі, як я це робив раніше. Паломництво мало стати моєю темою, і як тільки я почав — я зробив свій перший крок у бік своєї мрії.
Життя саме по собі — паломництво. Кожний день відрізняється від попереднього, кожного дня трапляються містичні події, але ми не бачимо цих можливостей, тому що думаємо: це нудно — я всього лише їжджу на роботу. Але ми здійснюємо паломництво, хочемо ми цього чи ні. Кожний має витягти максимум з цієї подорожі, тому що зрештою це все, що ми маємо. І не важливо, скільки матеріальних багатств ви накопичили, тому що ви все одно помрете — так чому б не жити?
— Ваші книги дуже популярні. Ви відчуваєте відповідальність за тих людей, для яких ви стали духовним вчителем?
— Я не думаю, що мої читачі вважають мене духовним вчителем. Кожний випадок індивідуальний. Що я можу сказати, так це те, що всі мої герої шукають свою душу, тому що вони — мої відображення. Я той, хто постійно намагається зрозуміти своє місце в світі, й література — кращий спосіб, який я знайшов, аби побачити себе.
— Чим ви могли б пишатися?
— Я пишаюся тим, що не був боягузом, коли йшов до реалізації своєї мрії. Як казав Борхес: немає більшої чесноти, ніж хоробрість.
— Якою буде ваша наступна книга?
— Не можу сказати, тому що поки й сам маю про неї досить розпливчасте уявлення. Я дозволяю собі писати кожні два роки, бо відчуваю, що в мені накопичується достатньо емоційної енергії. Щоразу, коли я пишу нову книгу, я переживаю смерть і відродження. Коли я пишу, я — жінка. Я відчуваю себе вагітним від життя і не знаю, як буде виглядати дитина. Життя вклало в мене сім’я, яке згодом проросте. Коли настає час, я сідаю і пишу. Кожний творчий акт вимагає поваги до таємниці. І я поважаю таємницю і не намагаюся її зрозуміти.
