У Краснодарському краї, в приморській Анапі, завершився ХХІ Відкритий фестиваль країн СНД, Латвії, Литви та Естонії. Головний приз фестивалю журі, очолюване письменником Володимиром Войновичем, присудило узбецькій картині «Небеса — моя обитель» режисера Аюба Шахобіддінова. Про інші призи «День» уже повідомляв. Нагадаю тільки, що свій приз журі гільдії кінокритиків Росії присудило фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» українця Михайла Іллєнка з формулюванням «За поетичну магію і магічний реалізм». Іллєнко отримав і спеціальний диплом великого журі.
Ну, а переможцем конкурсу короткометражних фільмів під назвою «Границы шока» став фільм українського режисера Мирослава Слабошпицького «Ядерні відходи». Дипломом цього ж конкурсу була відзначена маленька, зате революційна картина «Революціонер» спільного виробництва України та Росії (режисер Єлизавета Клейнот-Зборовськи фон Гуцул, оператор Андрій Гуцул). У конкурсі спільних проектів (умовою конкурсу є подання його кількома країнами) перемогли «Змішані почуття», де автором сценарію є киянка Наталя Ворожбит, режисером — Оксана Бичкова, продюсери — Світлана Вилюра, Світлана Кучмаєва.
Як це часто буває, вердикт журі виглядає доволі суперечливо. За моїми особистими враженнями, найбільші симпатії фестивальної публіки викликали фільми «Опікун» грузина Зази Урушадзе й Іллєнків «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Навіть доволі прискіпливі московські критики і журналісти, не кажучи вже про кінематографістів різних країн, усі фестивальні дні говорили компліменти на адресу українського фільму. Відтак виглядало цілком вірогідним отримання ним одного з призів великого журі. На жаль, Войнович і компанія обмежилися спеціальним дипломом. Втім, куди більше значить сама надпозитивна реакція на стрічку.
Узагалі цього разу на «Кіношоці», який прагне зібрати все краще, що робиться на теренах СНД і Балтії, я почувався представником доволі потужної кінематографічної країни. Бо ж іще були короткометражний «Метелик» Максима Буйницького, три українсько-російські фільми у конкурсі ігрових телестрічок «ТБ-Шок»: «Донька баяніста» (продюсер Ірина Заря, режисер Катерина Науменко), «Мільйонер» (продюсери Влад Ряшин та Юрій Мінзянов, режисер Сергій Чекалов), «Свідок» (продюсери Валентин Опалєв та Наталія Білан, режисер Дмитро Томашпольський). У конкурсі повнометражних фільмів «КіноМалиШок» Україну презентувала «Подорож до залізних птахів» Марини Гришай. А в ретроспективі кіноальманахів Omnibus був показаний наш альманах «Україно, гудбай».
Такого потужного десанту з України вже й не пригадаєш. Та головне — що є певне зростання якості. А ще значущіше — зримо бачиш, як у кіно приходить нове покоління українських кінематографістів. Саме так — покоління, чого досі не траплялось упродовж останніх двох десятиліть.
У цьому сенсі особливо промовисто виглядав альманах «Україно, гудбай». У програмі Omnibus, яка зібрала ретроспективу кіноальманахів із Росії та інших країн, українці представляли її реалістичний полюс: жорсткий погляд на життя України. А на іншому — казахський (за відчутної присутності росіян) альманах «Серце моє — Астана» (Єгор Михалков-Кончаловський, Алєксєй Голубєв та інші), новели якого об’єднані навколо нудотно-гламурного образу казахстанської столиці. Та й усі фільмові оповідки виконані в режимі повної безконфліктності й того ж гламур-муру... Це як дві епохи. За класичною аналогією з італійського кіно: естетика «білих телефонів» періоду царювання Беніто Муссоліні супроти неореалізму повоєнного кіно, коли камера вийшла на вулиці, коли наважилась заглянути в очі простим знедоленим людям. Сучасний український неореалізм виглядає куди симпатичніше. І перспективніше!
Про це свідчить і фільм Мирослава Слабошпицького «Ядерні відходи» (він так само входить до «Україно, гудбай»), який цілком заслужено переміг у короткометражному конкурсі. Мінімалізм виражальних заходів (у картині немає жодного діалогу) і максималізм у змістовній площині: ядерна зима вже надійшла, і підморожено насамперед сферу почуттів... Безжальна констатація — як гіркі ліки. Невже й далі українці будуть існувати в отакому-от режимі життя, продукуючи лишень «відходи»?
Заза Урушадзе (приз журі за кращу режисуру) у фільмі «Опікун» так само близький до традицій. Передусім свого вчителя Отара Іоселіані. Герой стрічки Гогліко (Михайло Месхі) повертається в Тбілісі, відбувши 16-річне тюремне ув’язнення. І потрапляє у світ, який говорить мовами, що видаються Гогліко замало не іноземними... Проблеми навколишнього соціуму герой прагне здолати добротою. І навіть ціною власного життя. На диво світлий фільм, який щемливо нагадав стрічки і героїв недавнього минулого.
Усі чекали на новий фільм Олексія Балабанова «Я теж хочу». Нещодавно відбулася його світова прем’єра на фестивалі у Венеції. В Анапі відбувся перший, здається, показ у Росії. На жаль, у мене особисто враження дещо прикрі. Надто лобово і надто просто. Четверо людей їдуть у зону, посеред якої церква. У ній дарується щастя тим, хто наважується приїхати туди. А щастя хочуть усі (звідси й назва стрічки). В тому числі й кінорежисер, роль якого зіграв сам Балабанов (на моє запитання, чи так це було і в сценарії, він відповів ствердно).
На прес-конференції режисера запитали, чи не бентежить його схожість із знаменитим фільмом Андрія Тарковського «Сталкер»? Ні, зовсім не бентежить, відповів Балабанов. Бо він вважає ту стрічку примітивною і навіть дурнуватою («ходять, гайки якісь кидають...») На ще одне запитання, чому бажання щастя кінорежисера у фільмі не задовольняється, відповідь була такою: «Бо багато фільмів поганих зробив». І після паузи: «Я говорив про себе».
Інтерес викликав й інший російський фільм — «Бліндаж» 39-річного Олександра Горновського, поставлений за начерками повісті відомого білоруського письменника Василя Бикова. 1941 рік, щойно окупована німцями Білорусія, у бліндажі, як у казковій рукавичці, збираються кілька людей, абсолютно різних: політично, ментально, ідеологічно... Серед них є навіть німець-дезертир. Усіх їх об’єднує жінка, білоруська селянка Серафима (блискуча робота Ірини Рахманової)...
Цього разу менш цікаво виглядали фільми прибалтійських країн, які замало не традиційно перемагали на «Кіношоці» в останні роки. Навіть «Замок поснулих метеликів» досвідченого литовця Альгімантаса Пуйпи прикро вразив суттєвими драматургійними накладками, намаганням полякати глядача всілякими містичними «штучками». Практично те саме можна сказати і про роботу латиського режисера Інари Кольмане «Мона». І тільки «Самотній острів» Пеетера Сімма (спільне виробництво Естонії, Бєларусі, Латвії) порадував як елегантністю стилю, так і вигадливою багатоходовою і багатофігурною композицією.
19 вересня на фестивалі відбулася дискусія на тему «Національне кіно в глобальному світі. Фестиваль «Кіношок» як мультикультурний проект». Модератором розмови був автор цих рядків. Говорили письменники Андрій Бітов та Володимир Войнович, кінорежисери Алі Хамраєв, Ходжакули Нарлієв, Аяз Салаєв, Олександр Єфремов, Іраклій Квірікадзе, Сергій Азимов, критики Ганс Шлегель (Берлін), Леонід Павлючик, Віктор Матізен, Катерина Тарханова, віце-президент та генеральний директор фестивалю актриса Ірина Шевчук... Дискусія точилась навколо проблеми глобалізації, її негативних (здебільшого йшлося про це) та позитивних сторін. Висловлювалася тривога щодо подальшої долі «Кіношоку». У фестивалю, який нині є єдиним, що збирає докупи кінематографістів із усього пострадянського кінопростору, можуть виникнути проблеми з фінансуванням... Вирішили, зокрема, звернутися до керівництва Росії з проханням продовжити підтримку «Кіношоку». Щоправда, у виступі Михайла Іллєнка прозвучав скептицизм щодо ефективності таких звернень. «Нас порятують, — сказав він, — не уряди, а черги в кінотеатрах на наші фільми. Нас порятує любов глядачів...»
До речі, цю любов нині особливо активно відвойовують в Узбекистані (понад 80 повнометражних фільмів щороку, більшість яких є малобюджетними й окупними, ба навіть прибутковими) та Киргизії, де так само пішли шляхом активного продукування невеликих за бюджетом, одначе великих за кінопрокатним збором фільмів.
