проте вже виробляв примітивні знаряддя праці
й вирізнявся багатьма перехідними рисами від мавп —
безпосередніх предків людини— до людей...
УРЕС. — К., 1967. — Т. 2. — С. 818.
Homo sapiens — людина розумна.
Homo sowietikus — ще не homo sapiens, але вже не мавпа.
Глибину підлості й глупоти виміряти неможливо.
Саме тому ці категорії не мають одиниці виміру.
Десь на початку вісімдесятих я вирішив подарувати свою власну фонотеку рідному Дніпропетровську. Це кількасот грамплатівок класичної та народної музики. Написав високому обласному начальству, що так і так, хочу, щоб у кожній школі учні могли слухати музичну класику. Запропонував створити факультатив «Світова музична культура» й почав чекати.
Через півроку високе начальство прийняло. У кабінеті дві жінки — головна та її помічниця, як я зрозумів. Пояснюю, що хочу, популярно, доступно. Так і так, у світі світова музична культура викладається в школах, то важливий фактор у комуністичному вихованні... наша музика... російська... Ленін любив — без цього імені не можна було починати жодної справи — ну і т. ін. Але бачу, що головне начальство або не чує мене, або не розуміє, про що мова. Тоді я пояснюю просто: «Хочу, аби в кожній школі діти могли слухати Бетховена». А вона до помічниці: «А что такоє Бєтховєн?»
Я навтьоки. Не пам'ятаю, чи й «до побачення» сказав.
Наприкінці вісімдесятих уже демократія. Перебудова. Я до високого начальства заходжу як само собою зрозуміло. З тією ж метою — подарувати свою фонотеку. Платівок уже за добру тисячу. Розповідаю високому начальству про свою колишню пригоду, начальство сміється, бо знає, що таке Бетховен (прізвище десь чуло), схвалює мій намір і викликає свого заступника. Той теж сміється — я повторюю оповідь — і переадресовує мене до рангом нижче. Той — ще нижче.
Але я впертий. Десь після п'ятого кабінету я змусив їх усіх зібратися, щоб таки прийняти якесь рішення.
Це була комедія! Всі говорили, що треба, аби школярі знайомилися зі світовою музичною класикою, знають, що у світі давно це введено, що в Росії вже практикується, навіть показали мені спеціальну російську програму. Але ніхто не знає, що треба йому робити, аби прийняти мою пропозицію. Та я бачу, ніхто й знати нічого не хоче. Проте ще демонструють лояльність до мене. Тому я підказую: технік, методист, два магнітофони й друкарська машинка. Все. Не хочуть розуміти. А коректну підказку, що час тобі вже йти, я ніби не чую. Я тисну. На те й демократія. Коли обстановка набуває кризового стану — говорять усі разом і голосно, нервують, намагаються, щоправда ще ласкаво, мене образити, — хтось радісно вигукує: «Це треба зробити на міському рівні!» На обличчі кожного засвітилась така радість, що навіть я втішився за них. Усі зітхнули, посміхнулися, а високе начальство тут же зателефонувало місту, давши моїй пропозиції, та так, аби я чув, надзвичайно високу оцінку.
До виходу мене проводжали, як багатого американця.
На міському рівні комедія повторюється майже за тим же сценарієм. Теж збирається невеличка компанія, теж сміються з моєї старої історії — знають, що таке Бетховен, і намагаються довести мені це. Наївно, щоправда, але то можна вибачити. Головне, що ніхто не здатний зрозуміти, для чого й кому вона потрібна, ота світова музична культура. Агресивно не хочуть!
Я ж тисну. Ситуація критична. Відчуваю — у поглядах, у голосі, що вони бачать у мені ворога. Ворога, якого треба локалізувати. Вже розмови про музику нема. Це слово, бачу, не просто дратує їх — доводить до істерики. Мені нав'язують розмову про те, які трудні діти пішли і які у них дурні батьки, хтось каже, що я не розумію сучасної школи — не звернули уваги на те, що я, власне, учитель.
І коли вже здавалося, що вони почнуть бити мене ногами, пролунав раптом рятівний вигук: «Це треба зробити на базі Палацу піонерів!». Побачили б ви їхні щасливі усмішки! І той радісний шум, і раптові жарти. Я вже не ворог. Майже свій. Мало не член колективу. Друг, товариш і брат. Гарний же хлопець, туди твою... «А, так ви теж учитель!» — і ледь не обійми. Проводжали, як милого родича.
У Палаці піонерів було вже простіше. Начальство здало мене якійсь жінці. Це не прибиральниця була. Що правда, то правда. Вона запропонувала прийти завтра. Я прийшов. Жінка повела мене до підвалу, завела до великої сухої кімнати. Праворуч по стіні різні труби й кабелі, ліворуч гарна незагромаджена стінка.
— Если вам некуда девать... єту... как ее...
— Фонотеку, — підказую.
— Да, да, фонотеку, то можете ее поставить сюда.
— Спасибі, — кажу добрій жінці, — я подумаю.
Попрощався з нею й пішов.
Прізвищ не називаю. Чому? Тільки не з морально- етичних міркувань. Тут у мене сентименти відсутні. Просто підставляйте будь-яке прізвище керівників дніпропетровською освітою, культурою та ідеологією останніх п'ятнадцяти-двадцяти років і помилки не буде. Ну, може, за винятком чотирьох-п'яти імен.
У цій розповіді художнього вимислу нема. Більше — заради справедливості я навіть утримався від надмірного емоційного забарвлення. (А воно так проситься!) Але якщо хто подумає, що сказане не зовсім правда, даю можливість перевірити. Пропоную фонотеку (щоправда, тепер я вже її — хай вибачають — не подарую, але продати можу), щоб повторити експеримент. Б'юсь об заклад, нічого не вийде — з того часу так нічого й не змінилося. Психологія пітекантропа з хапальними рефлексами, якого у цьому світі цікавить одним- єдина річ — розподіл бюджетних коштів, як домінувала при «дорогом Леониде Илличе», так і домінує при «дорогому Леонідові Даниловичу». Цю хворобу — а вона поширюється на все державне чиновництво, як пошесть — вилікувати неможливо. Єдиний вихід — змінити владу.
Вибори до Верховної Ради. Зал будинку культури підприємства переповнений. Кандидати демонструють ерудицію, талант, культуру, свою відданість народу. Раптом до одного «Ціцерона», кандидата з номенклатурних, таке невинне питаннячко: «Прочитайте, будь ласка, напам'ять щось Шевченка». У того заклинило. Тоді зал — добрі таки в нас люди — хором підказує: «Реве та стогне Дніпр широкий. Реве та стогне Дніпр широкий». Не второпав бідолашний. І не зрозумів, чому зал сміється. Цікаво, скільки наших депутатів або скільки чиновників з адміністрації Президента прочитали б напам'ять щось з Шевченка? Фантастичні думи, фантастичні мрії.
Розповідаю оце все приятелеві, а він:
— Якщо брати український політичний досвід, то якраз нашому політикуму інтелекту й не потрібно. Політична школа, як будь-яка школа, повинна формуватися певний час. П'ять-десять років замало. Тож на сьогодні треба пробачити українській політичній глупоті.
Погоджуюсь, глупоту пробачити можна, підлість — ні. Інколи слухаєш політика чи не найвищого рівня й мимоволі напрошується думка: а пан Дарвін таки мав рацію.
