"Квіти життя", які, не встигши розпуститися, виявилися не потрібними власним батькам, вчителям, рідній країні. Доброчинні фонди розробляють проекти і проводять круглі столи, працівники соціальних служб пишуть підручники і захищають дисертації, а діти продовжують ледве животіти, мерзнути і красти, голодувати і дихати клеєм.
"Невже справді зайві?" - читаєш це питання в очах п'ятимісячного ВІЛ-інфікованого Михайлика, семирічної безпритульної Марічки і дванадцятирічного токсикомана Дмитрика... П'ятдесят чорно-білих фотографій Олександра Глядєлова, що їх виставлено в Київському міському будинкові вчителя, - гіркий документ нашої епохи, волання про допомогу.
Ось вже понад рік Глядєлов вивчає за допомогою фотокамери життя знедолених дітей, день за днем безпосередньо спілкуючись з ними. Про обличчя нашої країни він знає не з чуток.
- Мене завжди хвилювало, який вигляд мають діти, як вони живуть. Я починав з невеликого репортажу на замовлення, і це дозволило мені познайомитися з різними дітьми в різних місцях Києва. Я займаюся фотожурналістикою. Не тільки у нас в країні, а й у всьому світі відбувається процес вбивства цього жанру журналістикою електронною. Телебачення, відтягнувши кращі журналістські сили, змушує їх займатися лише одним - шоу. Дедалі менше в усьому світі люди хочуть бачити правду.
Дітей виганяють на вулицю абсолютно різні причини. Батьки гинуть як фізично, так і духовно. Багатьох дітей у родинах експлуатують, вони змушені жебрати милостиню для батьків, які не спроможні заробити.
Батьки-алкоголіки просто знущаються з дитини, а вона до певного моменту приносить додому гроші, а потім грюкає дверима. Його домівкою стає вулиця.
- Фотовиставка "Зайві" викликала великий резонанс у пресі. Як Ви гадаєте зможе вона щось змінити в ситуації, що склалася?
- Головне в цьому випадкові - не круглі столи та численні засідання, а те, що відбулося в душах людей, які побачили ці фотографії. Зі мною спілкувалися не соціальні працівники, а дуже молоді люди, студенти, і я навіть не смів розраховувати на такий вплив.
Та якби навіть люди не відгукнулися на мої фотографії - для мене це значення б не мало, бо я висловився з цього питання. Я займаюся бездомними дітьми більш як рік і не бачу змін на краще. І якщо все залишиться як і раніше, - цих дітей не врятувати.
Практично неможливо знайти серед них фізично здорових дітей. Вони живуть невеликими компаніями, часто вдвоє, вчетверо. Здебільшого хлопці, дівчат - менше. У притулку для хлопчаків "Світлий будинок" виявилася дівчинка, яку психологи впродовж року переконували в тому, що вона дівчинка. Мати, виганяючи її з дому, зробила єдину добру справу - переконала, що вона хлопчик і дала хлопчачий одяг. Напевно, завдяки цьому дівча вижило.
В Україні не існує системи притулків, куди можна було б прийти й просто поїсти або переночувати. Інтернати - переповнені. Діти, які в них перебувають, часто не відповідають профілеві установ. Ті, які потрапили до інтернату для розумово відсталих дітей, але є кмітливими, розумними дітьми, з самого спочатку позбавлені можливості здобути освіту. Створені за соціалізму, такі заклади побудовані на системі внутрішнього насильства, як у армії. А ті, хто не здатний на внутрішній компроміс, - не витримують і тікають. Хто з них виживе - питання сили волі, фізичних даних, життєвих обставин. І вирости з них можуть абсолютно різні люди. Пройшовши такі випробування людина стає або сильною і доброю, або цілковитим негідником.
- Що найскладніше у вашій роботі?
- В такій роботі неминучі внутрішні проблеми, які практично нерозв'язні. Про це кажуть і фотографи, які фактично живуть на війнах. Вони прагнуть пояснити тим, хто цього не бачив, що таке війна або чуже горе на більш глибокому рівні усвідомлення. Неможливо підходити раціонально до визначення міри співпереживання. Звичайно є внутрішнє розуміння того, що цей злам існує дуже близько і може знищити мене самого. Але якщо спрацьовує самозахист - це вмить позначається на щирості висловлювання. Така робота вимагає часу, коштів, сил, нею неможливо займатися формально. Але і якість цієї роботи залежить від технічних параметрів, від фотоматеріалів. Тому мені не раз дорікали за те, що я заробляю на нещасних дітях. Але ж іншого способу, розповісти про них не існує. І все ж щоразу, коли одержую гроші, - мучуся: діти справді живуть набагато гірше, ніж я.
- А як вам вдається порозумітися з ними? Напевно безпритульні діти вимагають особливого підходу...
- Дітям не потрібний фотограф, навіть друг. Їм потрібна доросла людина, яка завжди поруч, завжди прийде на допомогу. Я ж наближаюся до них, а відтак маю йти. Я тиняюся світом, і той спосіб життя, який я веду, несумісний з тим, аби привести когось додому.
Я знайомлюся з ними найрізнітнішими шляхами. Більшість знімків зроблено з тими, хто знає, що я їх знімаю, але до цього звикли і вже мене не помічають. У цій роботі є почуття взаємної довіри. Трапляється, щось вдається зняти спонтанно, а лише потім виникає знайомство. Є діти, які не хочуть ні знайомитися, ні розмовляти.
- А самі діти знають, що відкрилася виставка, приходили на себе подивитися?
- Дехто знає, але сюди їм прийти незручно, - почувалися б, як у звіринці. З рук подивитися вони можуть, часто просять фотографії, аби надіслати батькам.
- Щоб займатися такою темою, треба володіти особливою мужністю. Як ваша праця впливає на сприймання дійсності?
- У сприйманні дійсності впадаєш у відчай через те, як усе влаштовано в світі. Те саме запитання я ставлю лікарям, які працюють з ВІЛ-інфікованими немовлятами. Але в лікаря є реальніший результат - він працює з конкретною людиною, рятує її. Я ніколи не можу гарантувати ні собі, ні тим, кого я знімаю, що полегшає.
Насправді лише дуже високодуховна людина може усвідомлювати, що коли буде показано її загибель - це може змінити суспільство. Конкретній людині потрібна конкретна допомога в її біді та горі.
Виставка робіт Олександра Глядєлова стала можливою завдяки підтримці кількох великих дитячих організацій. Авторові за цикл "Кинуті діти" вручили гран-прі національного конкурсу "Укрпресфото". Про проблему безпритульних заговорила громадськість, було оприлюднено страшну статистику, проведено чергову конференцію. Питання, хто нагодує і обігріє "зайвих" дітей, поки що залишається без відповіді.
