Для постановки моновистави з Марією Грунічевою (актрисою Київського театру «Колесо», котра добре відома глядачам завдяки виставам «Колишні справи», «Портрет Планети», «Місяць на селі», «Уявно хворий», «Жінки Моцарта» та ін.) була обрана п’єса лауреата Нобелівської премії Даріо Фо і Франки Раме «Я чекаю на тебе, коханий..»
Постановку здійснив Віталій Семенцов на сцені Нового театру на Печерську. Перед початком дійства глядач може припустити, що це моновистава про жіночу долю, із традиційними для неї «атрибутами»: історією кохання, хатніми клопотами, душевними хвилюваннями... Врешті, про це красномовно свідчить й сценографічне рішення (художник — Оксана Карпус): випрані дитячі речі, що сушаться на мотузці, побутова техніка, дошка для прасування тощо. Врешті, і героїня з’являється на сцені в одязі такої собі милої домогосподарки — пухнасті капці, яскраво-червоний домашній халатик… (до речі, далі червоний колір, як лейтмотивний у художньому оформленні вистави, буде набувати неоднозначних смислових відтінків). Та й назва — «Я чекаю на тебе, коханий..» — налаштовує на лірико-драматичний лад. Проте уважного глядача, поряд із такою візуальною картинкою з пантелику дещо збиває жанр моновистави, який визначено в афіші, як «фарс-детектив», що і готує до певних сценічних несподіванок.
Марія Грунічева (у ролі Марії) розпочинає свій монолог, який, начебто, є діалогом з уявною сусідкою — пані, яка оселилася у будинку напроти. Від початку складається враження, що героїня обгортає все, що з нею відбувається, у кольорову блискучу обкладинку: дім — «повна чаша», двоє чудових дітей, у кожній з кімнат грає музика, потрібні предмети побуту — кращі друзі домогосподарки. І вона сама, Марія, — проста, дотепна, невимоглива до життя. Проте це лише своєрідний пролог до справжньої історії. Далі, з монологу Марії ми дізнаємося про жахливі події на, так би мовити, сюжетному рівні: героїня, замкнена у квартирі, ніколи не знала справжнього кохання, окрім плотських утіх свого чоловіка-диктатора; брат її чоловіка перебуває в інвалідному візку, але це не заважає йому брудно залицятися до Марії; телефонний терорист допікає непристойними розмовами, а сусід з вікна напроти «шпигує» за Марією, втручаючись таким чином у її інтимне життя. Отож, жінка змушена то підбігати до телефону, аби «з’ясувати стосунки» з терористом, то відповідати на телефонні дзвоники чоловіка, удаючи з себе лагідну дружину, то стежити за дитиною, то виконувати прохання брата чоловіка. Окрім того, можна припустити, що чоловік її зраджує, адже, перебираючи його речі, Марія знаходить листівку — і все, як у звичайній мелодрамі про кохання та зраду...
Та поряд зі згаданими життєвими негараздами героїні, у її житті сталася подія, яка дещо змінила її погляди на кохання, призначення жінки, стосунки між чоловіком та жінкою. І під час розповіді про неї, героїня з хатньої жінки немов перетворюється на рішучу та самостійну пані — одягає на себе чоловічий капелюх і готова до відповідального вчинку. Мова йдеться про любов до молодого хлопця, яка, хоч і завершилася банально, немов в іронічно-гротескових французьких комедіях, проте дещо змінила героїню.
Звісно, протягом вистави, аби тримати увагу глядацької аудиторії, актриса має дієво ілюструвати все те, про що йдеться у монолозі. Слід зауважити, що Грунічева робить це доволі тонко й невимушено, трансформуючи звичні речі — дитячі іграшки, елементи одягу, побутові речі — у предмети-символи. От вона, розповідаючи про зустріч з юним коханцем, грається з м’яким іграшковим курчам, або ж, згадуючи про свого чоловіка, немов спілкується з сірим, незграбним плащем і так далі. І, разом з тим, усі репліки героїні пронизує самоіронія, здатність з долею дещо гіркого гумору ставитися до себе і свого оточення.
Проте головне у моновиставі «Я чекаю на тебе, коханий..» — це внутрішня еволюція Марії. У кульмінаційний момент героїня, дійшовши до найвищої психологічної точки, зневірившись у коханні й усвідомлюючи, що вже не має сили обходити «гострі кути» свого існування, розправляється з усіма домашніми терористами, тим самим виправдовуючи жанрову концепцію моновистави. Марія скидає з себе перуку, яка додає її образу деякої жіночності, після чого виганяє молодого коханця, який виявився нічим не кращим за чоловіка, зіштовхує зі східців брата чоловіка, стріляє з рушниці у сусіда напроти, а далі — виставляє рушницю у бойову готовність, чекаючи на свого коханого чоловіка…
