Незалежний, бо віднедавна самостійно заробляє на своє утримання, до того був спочатку студентським, народним аматорським, багато років діяв на базі культурного центру «Красне», і став однією з культурних візитівок Луцька. Отримавши порожній ангар, гармидерівці облаштували у ньому творчий простір і цієї неділі вже дали першу післякарантинну виставу: поетично-документальну виставу «Монодії у червоному», це шість яскравих документальних історій поетів кривавого XX століття. Соціальні дистанції та масковий дрескод були дотримані. Тому глядачів було всього 40, а ще не змогли потрапити 34.
Проте, якби не карантин, «Гармидер» вже би пакував валізи на літак до Батумі. У цьому грузинському місті лучани мають спільний проєкт із акторами Батумського державного драматичного театру імені Іллі Чавчавадзе — спільну постановку вистави, яка і мала б творитися в Аджарії. «Гармидер» оцінили торік, на міжнародному фестивалі, який відбувся у Батумі. Свою творчість представляли вісім колективів: із Грузії, Естонії, Литви, Латвії, України... Луцький «Гармидер» показав триптих «Апокрифи» із творів нашої землячки Лесі Українки: «Прокляття Рахілі», «Що дасть нам силу?» і «На полі крові». Як каже керівник театру та його режисер Руслана ПОРИЦЬКА, цей триптих для виступу обрали зумисне, бо життя Лесі Українки пов’язане і з Грузією — в місті Сурамі вона і завершила свою земну дорогу. Твір, відзначає Руслана, надзвичайно складний, грузинського перекладу немає, тому зробили анотацію англійською. Але нагорода за кращий акторський ансамбль Міжнародного театрального фестивалю Debiut-2019 у Сакартвело в місті Батумі з виставою «Апокрифи» за творами Лесі Українки поїхала до Луцька! Більше того, грузинські колеги, розказувала Руслана, зацікавилися Лесею Українкою, її творчістю, також творчістю «Гармидера».
Режисер із Батумі до карантину тиждень перебував у Луцьку, подивився наших артистів і відібрав тих, з ким би хотів працювати. Мали ставити виставу «Дім на кордоні» за Мрожеком. Також в Аджарії гармидерівці мали взяти участь у цікавому фотопроєкті про грузинських та українських театральних діячів. Грузини, каже Руслана Порицька, цікавляться Україною, шукають спільні, так би мовити, точки прикладання, спільної праці, зокрема, і в культурі, шукають те, що нас би об’єднувало і що вже єднає. «Вже й квитки на літак мали на травень, — каже Руслана. — Витрати несуть наші грузинські партнери. Але віримо, що ще зможемо і спільно поставити виставу, і показати її і в Батумі, і в Луцьку».
