Перемогу у Великій Вітчизняній війні Рушковський зустрів двадцятилітнім. Радість була позбавлена юнацького романтизму, адже на той час у нього за плечима було два страшні військові роки, які він прожив, крокуючи дорогами війни у складі гвардійської мінометної бригади. Відтоді, святкуючи свій день народження 11 травня, він пам’ятає, що далекого 1945-го отримав не тільки велику Перемогу, а власне, й своє життя.
Провідний актор Національного театру російської драми ім. Лесі Українки Микола Миколайович Рушковський — із тих, хто назавжди залишиться нерозгаданим феноменом. Його знають далеко за межами України: у Коста-Ріці, В’єтнамі, Франції, Голлівуді, Іспанії, країнах Балтії, Італії, Росії, Ізраїлі, Лівані зі вдячністю згадують свого учителя. У Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого Микола Рушковський — не тільки викладач акторської майстерності з найсоліднішим стажем, він, що називається, найпопулярніший педагог. Бувало, що молоді абітурієнти чекали рік чи два, аби потрапити саме на його курс.
Нині, у свої вісімдесят п’ять, Микола Миколайович має феноменальну працездатність, викладає, грає в театрі, жваво цікавиться мистецьким життям і вбачає великий сенс у тому, чим займається.
— Війна — страшне випробування. Це не просто слова, коли кажуть: не дай Боже пережите таке. І тим не менше, саме війна була для нас, молодих, певною школою — школою чоловічої дружби, відповідальності, — пригадує М. Рушковський. — Всі прагнули наздоганяти згаяний час. Коли я прийшов 1948 року в школу-студію МХАТ, накинувся на навчання, як голодний. Вчилися запоєм (МХАТ я закінчив із відзнакою). Акторська професія така, що найбільше її багатство — власна емоційна пам’ять. І хоч як це гірко звучить, але чим більше життя «молотить» артиста, тим багатшим він стає творчо. Коли бували ролі з воєнного життя, то мені було досить легко з ними справлятися. Бо все було знайоме, мною пережите.
— Миколо Миколайовичу, чому в такі непрості часи, після війни, у серйозного чоловіка виникла думка про театр, мистецтво?
— Родина моя, можна сказати, була театральною. Батьки, виїхавши з Москви й Петербурга, зустрілися в Пензенській губернії. І там, у маленькому містечку Наровчат займалися театром. Зібрали серед тамтешньої інтелігенції аматорів і створили антрепризу. Закінчилося це все тим, що мою маму брали навіть у Другу студію МХАТ, але вона була вагітна мною, тож довелося пропозицію відкласти, як виявилося — назавжди. Але мама до кінця життя грала в самодіяльності.
Ще перед війною я займався у дитячій студії Московського палацу культури автозаводу ім. Сталіна. Славетна студія, з якої вийшло багато відомих професіоналів: Василь Лановий, Віра Васильєва, Ігор Таланкін... Там я утвердився в думці про театр. Тоді в моєму житті були три найважливіші речі: школа, студія і басейн. 1941 року навіть переміг у першості Москви з плавання серед хлопчиків. А пізніше, вже під час війни, теж займався самодіяльністю. Коли стало трохи легше на фронті, нас зібрали в концертну бригаду. Виступали з віршами, скетчами, гуморесками, читав «Василя Тьоркіна». Навіть танцювали, був татарський танок. Якось організували в напівзруйнованому будинку офіцерів конкурс на краще виконання байок Крилова. Я читав байку «Дві бочки». Зараз я передав у наш театральний музей свій записник з програмами тієї концертної бригади.
— У Театрі ім. Лесі Українки ви працюєте з якого року?
— Це був сезон 1952 року. Той період був найпліднішим в сенсі творчості, і якщо зараз ми щось з моєю дружиною і актрисою нашої Російської драми Ізабеллою Павловою згадуємо, то згадуємо з ностальгією саме ті роки. Як показав час, я виявився однолюбом свого театру. Понад усе люблю сцену нашого театру — який величний простір! Переживаю якісь священні відчуття, коли виходжу на порожню сцену і відчуваю її потужну енергетику.
— Згадується якась улюблена роль?
— І не одна. Коли ми були студентами, міркували про таке. За грецькою міфологією, наприкінці життя на всіх нас чекає похмурий Харон, який перевозить через ріку Стікс. І от якщо ти станеш артистом і прибудеш туди, треба буде пред’явити, як мінімум, ролі три-чотири, про які навіть вороги не могли б сказати, що це погано. Так що ми з молодих років готували себе до того, щоб було що «пред’явити». Вперше я вийшов на сцену МХАТу на другому курсі інституту, отож, мій загальний акторський стаж — понад 60 років. За ці десятиліття зіграно багато, зіграно всякого... Частенько заходив у наш театральний музей до свого друга — актора Сергія Філімонова, і ми дивилися списки наших ролей. Я щасливий, що довелося доторкнутися до драматургії Шекспіра, Чехова, Горького та наших сучасників — Арбузова, Вампілова, Розова, Зоріна, з яким я й досі дружу. Найдорожчі ролі ті, які були потрібні глядачеві. Незважаючи на тодішню цензуру, наш театр був громадянською трибуною. На сцені йшли вистави, з якими навіть не дозволяли виїздити на гастролі, і це був наш сучасний автор — Павло Загребельний. І бувало, що до мене після вистави підбігали глядачі з проханням дати, як вони казали, «сценарій», аби показати там, звідки вони приїхали. Не забуду хвилини гри на сцені з Віктором Халатовим і Юрієм Лавровим: вистави «Дачники», «Таке кохання», «Океан»... Я зіграв Бризгалова в «Кафедрі» Врублевської — це наче образ Тартюфа втілити на сцені, якого я мріяв зіграти.
Не люблю розкладати все по поличках: те вдалося, це не дуже. Але знаю, що були в моїй долі ролі, зігріті молодістю, бажанням творчості, прагненням досконалості. Колосальне значення для мене мала зустріч з образом Олександра Чехова — брата Антона Павловича. Таким, який мало відомий нашим глядачам, з його епістолярною спадщиною. І те, що в нашому житті було «Насмішкувате моє щастя» — це акторське щастя! Ми «дихали» цією виставою і дуже задоволені, що нині маємо змогу грати її в оновленому вигляді. Також із радістю граю в не менш цікавій і несподіваній виставі «Заповіт цнотливого бабника» за п’єсою Анатоля Крима, де доводиться втілювати образ Дон Жуана вже в літах.
— Глядачі мають змогу бачити вас не тільки на сцені рідного театру...
— Можливо, не така, як мені хотілося б, зайнятість в Театрі ім. Лесі Українки привела до того, що я брав активну участь у створенні Нового драматичного театру на Печерську, майстерні театрального мистецтва «Сузір’я», і навіть театру «Браво». Вистави, що я там грав, допомагали мені повноцінно творчо жити, допомагають і нині.
— Безперечно, повноцінне творче життя вам давав і Театральний інститут ім. Карпенка-Карого, роботі в якому теж віддано не одне десятиліття...
— Досвід і час дають мені підстави і право сказати, що маю педагогічні дані. Це доказано сорокарічним стажем викладацької роботи.
— Ви не рахували, скільки студентів випустили?
— Більше ніж 150 чоловік. Мої учні розкидані по всьому світу. Спілкуємося, щоправда, зрідка, відстані великі. А з киянами, тепер вже колегами, звичайно, бачимося, слідкую за їхньою творчістю. Перше, що кажу своїм студентам: якщо можете прожити без театру — йдіть. Театр — жорстока річ! Для мене найважливіше те, як глядачі слухають тебе, їхня реакція. Коли глядачі слухають уважно — це ж такий бальзам на душу актора! Відчути по-справжньому це можна на прикладах значної, глибокої драматургії. Хоча разом із нею я дуже люблю комедію, можу сміятися над дотепними жартами, люблю цирк. От про все це, про цілий комплекс осягнення театру я розповідаю своїм учням. Роль театрального педагога була свого часу добре визначена Міхоелсом, він казав: «Навчити бути артистом неможливо, допомогти стати артистом можна». Колись Михайло Ульянов слушну думку висловив: «Ми здатні впливати на формування майбутнього актора». Знаю точно: той, хто навчається, сам себе робить.
— У чому доводиться черпати душевні сили, як сьогодні приходить натхнення?
— Переконаний, що, незважаючи на всі прикрості, які мені довелося пізнати, доброго на світі більше. Задоволений спілкуванням з моїми учнями — це такий благотворний обмін енергіями, певний тонус життєдайності, взаємозбагачення, взаємного пізнання. Справжнє натхнення до мене приходить, коли бачу переповнений зал. Найважливіше моє бажання зараз — не зіпсувати сталого враження про себе, залишитися гідним тієї поваги та прихильності, яку я, на щастя, завжди відчуваю.
