Олександру Вертинському принесли популярність маска сумного
П’єро, в образі якого він з’являвся в десяті роки на кону петербурзького
кабаре «Павільйон де Парі». Виконавець, не прийнятий Станіславським у МХАТ
(йому не сподобався грасуючий голос Вертинського), був юний, не мав сценічного
досвіду, і маска, як, трохи кокетуючи, пояснював сам Олександр Миколайович,
приховувала від публіки його збентеження. Проте лик потерпаючого клоуна
був доречним у пору розквіту російського символізму, культу арлекініади.
Маска безсилого щось змінити страждальця відобразила в собі нетривкість
самого часу, застиглого на межі розніжено-добродушного благополуччя і трагічного
передчуття невідворотних змін.
Його звинувачували в потуранні смакам публіки, бездарності
і безголосості. Однак обурені вигуки тонули в океані загального захоплення:
його «арієтки» (як називалися пісні Вертинського в афішах), котрі він виконував
так проникливо, що в публіки проступали сльози, принесли йому грандіозну
популярність. Кожна з них ставала окремим спектаклем — коли драмою, коли
фарсом. У них було переплавлено мрійливість і патетику, пристрасть і ніжність,
наївність і м’яку іронію. Надзвичайний акторський дар зачаровував слухачів.
«Таких «співаючих» рук я не знаю в жодного з акторів», — захоплювався Василь
Качалов.
У непевні часи, мандруючи світом із липовим паспортом на
ім’я грецького громадянина Вертідіса (щоб уникати звичайної емігрантської
тяганини) — Франція, Польща, Америка, Китай, — Вертинський багато знімався,
хоч раніше зйомки в кіно не вважав ні роботою, ні мистецтвом. Ще на початку
століття він знявся більш ніж у десяти німих фільмах. Грав Янгола, що йде
абсолютно голим засніженою пустелею («Чим люди живі»), невизнаного актора
(«Неврастенік сцени»), таємничого бродягу («Король без вінця»). Знімався
він і після свого повернення на батьківщину 1943 року. Глядач пам’ятає
його хитро примруженого венеціанського дожа («Великий воїн Албанії Скандерберг»),
всемогутнього і самовпевненого князя («Анна на шиї»), гачконосого підступного
кардинала в «Змові приречених». Подейкували, що його не репресували тому,
що він сталінський сексот (у цій традиційній для того часу підозрі правда
лише те, що Сталін насправді дуже любив пісні Вертинського і навіть зібрав
пристойну колекцію його платівок).
Вертинський залишився в пам’яті тих, котрі знали його,
дивовижно чуйною людиною. Наведу лише один факт: дізнавшись, що в паризькій
лікарні від сухот помирає найбільший актор російського дореволюційного
кіно Іван Мозжухін, Олександр Миколайович негайно організував у Шанхаї,
на іншому кінці землі, вечір для шляхетного товариства, щоб зібрати гроші
на лікування.
«Головною його музою була ностальгія, — каже про батька
Анастасія Вертинська. — Вона сформувала його мистецтво точнісінько так,
як вона сформувала мистецтво Набокова. У Вертинського є вся атрибутика
літератури минулого століття: ця ідеалізація батьківщини, ці пісні, де
він співає, що він бродяга й артист, що він самотній. Утрата батьківщини,
ностальгія — це муза, найвища зірка. Його мистецтво я розуміла поступово.
Стоячи на піонерських лінійках, я шалено переживала, що не мій тато написав
пісню «Взвейтесь кострами, синие ночи»... А писав про якихось клоунів,
балерин. «Як це жахливо», — думала я. Поступово, з віком, зі зрілістю,
він невідворотно входив у моє життя. Я поверталася до його пісень, віршів,
перечитувала його знову і знову і від імені кожного віку намагалась його
зрозуміти. Я мріяла, що знайду скарб — і відреставрую голос свого батька».
