Олег НАУМОВ народився 2 травня 1961 р. в Дніпропетровську. Закінчив Придніпровську державну академію будівництва та архітектури за фахом «інженер-технолог». З 1991 р. працював на дніпропетровському телебаченні продюсером інформаційних та документальних програм. Створив просвітницький телепроект «Енциклопедія», що охоплює різні сфери історії, науки й мистецтва, та цикл програм «Гармонія класики».
Олег Наумов є автором ідеї та власником телеканала English Club TV, який уже дев’ять років, спираючись на досвід світових фахівців, створює навчальний відеоконтент для викладання англійської мови. 2013 року заснував Музей українського живопису в Дніпрі.
Минулого тижня саме в цьому Музеї відкрилася безпрецедентна виставка знаного київського, українського художника Матвія Вайсберга (див. «День» від 7 квітня ц. р.). Після імпрези Олег Геннадійович відповів на мої запитання.
— Як ви прийшли до такої непростої справи?
— Для мене з самого дитинства музей був місцем, яке неможливо створити: маса творів мистецтва, високі стелі, царські покої, картини великих майстрів, старожитності. Але після певного етапу колекціонування картин прийшла думка-виклик — зробити неможливе можливим. Це як космічний корабель побудувати. Ось Ілон Маск це зміг, бо мав ресурси. В мене були ресурси на свій «корабель». Наш музей засновано три роки тому, а Дніпровському обласному художньому — понад сто років. Проте вони починали з 67 робіт, а в нас було до 300, тож я сказав собі: «Не бійся, роби!» Зараз уже маємо загалом близько 3000 і продовжуємо поповнювати колекцію. Я вже навіть не можу сказати, що я той колекціонер, яким був колись.
— А в чому відмінність?
— Тоді я був людиною без музею, без орендованих приміщень, без співробітників, без плати за комунальні послуги, без клопотів щодо реставрації, оформлення робіт, проведення виставкової діяльності, лекцій тощо. У нас ресурси йдуть на це, а не на закупівлю. Довелося обирати: ми або динамічний майданчик, або колекціонери, які на це не витрачаються.
— Як Кощій, що над златом чахне.
— Так, я знаю таких панів, які а) бояться показати те, що мають; b) не хочуть ділитися з глядачем і с) не хочуть витрачати гроші на публічність, на утримання місця, де люди можуть прийти і подивитися. Справа не в колекції, а в цьому вічному запитанні: що ти любиш — мистецтво у собі чи себе в мистецтві? Дуже допомагає. Ставиш його собі й одразу повертаєшся в нормальне річище.
— А на вас не дивилися, як на білу ворону?
— Дивилися, дивляться і будуть дивитися. В мене є друг, який так і каже: «Ти дуже дивний. Відкрив музей. Треба ще розібратися, нащо воно тобі. Машини в тебе немає, а музей є. Ось як це? Я не розумію. Навіщо ти це робиш?» — «Бо це культурологічний проект» — «Ну, не хочеш говорити — не кажи». (Сміємося.) Насправді є особливе відчуття у людини, яка бачить справжнє мистецтво. Ось відкрилася виставка Матвія Вайсберга, і коли я побачив у одній залі його обидві «Стіни» та інші його роботи, то повторив ту фразу, яку свого часу сказав Марк Ротко, закінчивши свою знамениту каплицю екуменічної церкви в Х’юстоні: «Я створив місце». Точніше, в даному разі те, що Вайсберг привіз, наново створило це місце. Я був навіть у певному шоку від того, як органічно поєднуються його роботи з нашим простором. Я під великим враженням, бо далеко не всі автори тут спрацьовують.
— За якими критеріями ви відбираєте роботи в колекцію?
— Головний принцип — не ставати в чергу, не ганятися за маленьким Рєпіним чи Айвазовським третього ешелону, не рівнятися на багатих корупціонерів, а спробувати створити, хай навіть на місцевому рівні, місце, де є значущі митці Дніпра, які могли би мати свою експозицію. Той же Георгій Чернявський. Завдяки його родині в нас його найбільше зібрання — 156 робіт, і ми цим пишаємося. Або В’ячеслав Ховаєв, учень Ісаака Бродського, — теж найбільше зібрання, 80 полотен і 300 аркушів графіки. Ігор Єрмолов — вражаючий експресіоніст; був вибір: чи його роботи роз’їдуться по світу, чи лишаться тут. Довелося брати кредит, щоб викупити його спадок. Віктор Матюшенко, Федір Павленко... Вдалося зібрати серйозну добірку дніпровської школи. Я пишаюся всіма. З художнього училища приходять студенти, і ми їм це передаємо. Мріємо стати №1 саме в цій царині. Є прекрасні харківська, київська, одеська, львівська і закарпатська школи, а дніпровська, яка гриміла в 1960 — 1970-ті, зараз потребує підтримки. Але великих амбіцій немає — мовляв, хочемо мати цього художника, бо іменитий. Головне — не ім’я, а мистецтво. Воно ніколи не підведе.
— Лишатиметеся на місцевому рівні?
— Звісно, будемо розширюватися. Назва зобов’язує. Будемо збирати Україну. Дніпровська школа — лише перший крок. Другий етап — ми почали проводити виставки столичних художників. Навіть рік київської школи оголосили, і колекція поповнюється їхніми роботами.
— Ну, все ж таки відомі імена, пов’язані з Дніпром, є. Той таки скульптор Вадим Сідур — школа, в якій він учився, розташована прямо напроти вас.
— Цього року влаштуємо дні Сідура, вперше, на день його народження. Надрукуємо каталог, знімемо фільм. Чудовий скульптор Олексій Владимиров проведе двотижневий пленер зі своїми друзями та учнями, відкриємо його виставку.
— Тож, вибачте за високий стиль, у чому ваша місія?
— Зібрати та зберегти. І передати наступним поколінням. Добре, якщо на старті можна відстежити талант, але це більше галерейна справа, з просуванням і продажами. А продажі — це не зовсім музейний профіль, хоча ми, може, ще до цього підійдемо. Потрібні інші люди, інша енергетика. Продавати тут — майже безглуздо, в Києві ще можливо, а в Дніпрі — ні, не купують, не той час. Може, треба ще вміти продавати, але бути цирковою конячкою, намагатися сподобатися — не бачу сенсу. Мені легше подарувати роботу, аніж продати її. Є окрема професія, навіть поклик — сподіваюся, знайдуться в нас люди. Бо гроші потрібні постійно. Ми завжди у збитках як культурологічний проект.
— Звідки у вас, власне, кошти?
— Ми створюємо освітні програми — «Англійський клуб», «Енциклопедія», вони продаються на ТБ. І останнім часом місто почало брати участь у ряді проектів — зокрема, є програма мера «Культурна столиця», яка підтримує культурологічні ініціативи. Відрадно, що громада почала розуміти важливість цього. А ось приватна ініціатива — не знаю, як підступити — мабуть, боюся відмови, тому намагаюся робити все сам, щоби надалі не сподіватися і не розчаровуватися. Мабуть, таки треба набратися сміливості. Сподіваюся, колись прокинуться спонсори і меценати — люди, які захочуть побудувати соціальну структуру.
— Наскільки це загалом важко саме в Дніпрі?
— Взагалі, не важко. Як скажете — так і буде. Скажете «важко» — буде важко, скажете «легко» — буде легко. Я вважаю, що світ завжди нам каже «так». Місто в цьому плані непросте, дійсно, у нас кількість галерей на порядок менше, ніж у інших великих містах. Бізнесом я займаюся, аби заробляти для мистецтва. Моє завдання — шукати гроші, партнерів. Це чисто продюсерська річ, гра в довгу. Ми відкрили вже три музеї: окрім живопису, ще унікальний музей японської гравюри — близько 400 робіт ХVIII — ХIХ століть, потім музей художньої емалі — близько 250 експонатів, причому деякі з них створені відомими художниками, що працювали в нашій майстерні. Є також майстерня графіки, і ті роботи теж лишаються в музеї. А іноді це зводиться до допомоги, бо часто приходять художники зі своїми проблемами. Всім не допоможеш, але бувають такі випадки, коли я просто не можу відмовити. Це як карма.
— Хто вирішує, кого купити або виставити?
— Можна сказати, що це я, але в нас є мистецтвознавці, які можуть наполягти, сказати мені: «Його треба взяти!» або «Ця робота гарна, є в ній стан, відчуття». Якщо я навіть не бачу в цю мить, то вони бачать і підказують, але загалом я сам зрештою приймаю рішення.
— Дослідницька робота у вас ведеться?
— Наша директорка з наукової роботи, найповажніший співробітник, яка понад 40 років у музейній справі — Людмила Тверська, — постійно веде дослідження й пише статті. Ми збираємо бібліотеку. Звісно, на все коштів не вистачає. Але дуже важливо не почуватися героєм.
— Чому?
— Бо відчуття героїзму створює героїчні ситуації, тобто стан подолання, боротьби. А наше завдання — досягати своєї мети без зайвої суєти і боротьби за місце під сонцем. Це філософія, так. Але перше слово — це команда. Професійна, активна, всевидюща.
— Як для людини з таким великим господарством, ви дійсно виглядаєте розслабленим і спокійним.
— Бо команда в мене хороша... Все одно столітні музеї завжди будуть ставитися до нас відповідно, ми завжди будемо на 100 років молодшими. Тому прагнемо зайняти таку позицію, щоб стояти не за ними, а поруч із ними. Треба знайти свою унікальність. Ми її знайшли, я її зараз вам озвучувати не буду, але це дорога завдовжки в роки. Тоді й підіб’ємо підсумки.
— Тож які ваші плани?
— Те, що я говорив, — проводити виставки різних шкіл і авторів України. А згодом — і з-за кордону. Аби підтримувати інтерес містян до мистецтва. Тут немає нічого видатного, це захоплива, а тому легка робота. Я би взагалі казав не про плани, бо це звучить якось сухо й буденно, а швидше про мрію. Я хотів би знайти спосіб, як збирати світовий сучасний живопис, працювати з нинішніми, сучасними авторами. Бути все життя в дніпровській школі — це прекрасно, але треба розвиватися. Аргентинський, чилійський, бразильський, кенійський, корейський живопис, мистецтво австрійських аборигенів... Не кажучи вже про Європу. Задумки вже є. Але тут дуже важливо не надриватися, тим паче не можу собі дозволити олігархічний спосіб збирання. Тому знайдемо більш елегантне рішення. Я знаю, як це робити.
— Наостанок — захоплення поза роботою у вас є?
— Музей — це не робота. Це моя пристрасть, моє захоплення.
