З ім’ям Олександра Дубовика пов’язана ціла епоха в сучасному українському мистецтві. Він — син репресованого українського поета, художник— шістдесятник і один з найзатребуваніших художників ХХI століття, тихий бунтар, який за радянських часів віддав перевагу двадцятирічному розставанню з публікою перед відмовою від своїх ідей. Олександр Дубовик — автор багатьох книжок оригінальної есеїстичної прози, в яких він викладає свої погляди на світ, історію і культуру людства, процеси пізнання і творчості. Першого серпня художник святкує 90-річчя.
— Олександре Михайловичу, ви пройшли довгий творчий шлях, створили безліч картин і реалізували чимало проєктів, чому ж ви називаєте себе розбовтаний ледарем?
— Тому, що я не знаю, що в мене в голові народиться через хвилину.
— Дійсно — бути готовим до цих щохвилинних «народжень», вимагає певної сміливості від художника.
— Це моє єство! Що я можу вдіяти, якщо мені до вподоби лежати, а не ходити.
"День підсумку" Олександр Дубовик, 2011. 180х180, полотно, олія
— Проте вам довелося пройти різні періоди і випробування. І при цьому ви справляєте враження абсолютно добродушної людини.
— Люди стають м’якими, коли їх багато «мнуть». Тож це — просто такий спосіб пристосування. І потім, я страшенно боюся дуже серйозних людей, вони небезпечні. Особливо, коли починають вірити всьому, що чують. А я не вірю. Тож я цілком лояльна і спокійна людина. Знаєте, вчора перечитував статтю Жана-Клода Маркаде про мою творчість. Цікаво, що він сформулював якісь речі, про які я і не підозрював. Наприклад, він стверджує, що в мені є бароковий дух. Я про це ніколи не думав, але відчуваю, що, частково, це правда. І це навіть незалежно від мене. Бароко — це ж сум’яття і стан постійної тривоги. Це внутрішній стан людини, коли вона біжить і відчуває, що її хтось наздоганяє, і треба бути обережним. Барокова свідомість — коли є надія на те, що є щось понад, і не обов’язково Бог. Сучасні фізики вбудовують ці ідеї в квантову теорію Всесвіту. Я подумав, що через якийсь час вони і до теми реінкарнації прийдуть.
"Діалог" Олександр Дубовик, 2011. 100х100, полотно, олія
— Я знаю, навіть є такий вислів, що сучасна наукова мова — це аналог містицизму...
— Я вважаю, що наука не тільки наївна, але є й самонавіюванням. Ось люди навіяли собі якусь істину і танцюють від неї. А немає Бога — немає істини, немає Бога — немає краси. І вся система зруйнувалася, знову треба створювати піраміду. Для чого? Напевно, тому що життя — коротке, і людині важливо знати, що це не кінець.
— Очевидно, ми вже звикли до матеріалістичного, атеїстичного світогляду, згідно з яким варто соромитися цих взаємин з вічністю. А є ще «ефект спостерігача». Квантова теорія стверджує, що просте спостереження за процесом неминуче змінює його результат.
"Ярморок благодаті" Олександр Дубовик, 2020. 100х100, полотно, олія
— О, це останній «крик» науки, хоч теорія виникла досить давно. У першій половині ХХ століття з’явився знаменитий принцип невизначеності Гейзенберга. Вчений тільки передчував, а потім це було доведено теоретично, що, якщо стежити за експериментом, він змінюється. Зараз існує фізична теорія, яка стверджує, що реальності не існує. Вона виникає з магнітного поля тоді, коли ми на неї дивимося, з нічого. Це незбагненно. Я сам не можу зрозуміти, як же з нічого може щось виникнути. Так ось, я вважаю, що всю культуру породив людський погляд. Тому шукати якісь аналоги у Всесвіті мені здається смішним. Але я допускаю, що ми існуємо в якомусь полі, яке повертається до нас, перетворюється, і всі ці несподівані зіткнення, які ніяк логічно виправдати не можна, нам незрозумілі.
— Ну на якомусь емоційному рівні вони нам зрозумілі, просто не вписуються в ту категоріальну систему, якою ми оперуємо.
"Тріумф" Олександр Дубовик, 2019. 120х120, полотно, олія
— Коли заходить мова, наприклад, про квантові питання, я питаю: як же так могло статися, що Шекспір і Сервантес померли в один і той же день, і в один і той же час. Будь-яка теорія ймовірності це не зможе пояснити. Це абсолютно незбагненно, але це сталося. Так от, усе мистецтво — це квантова позиція, тому що, хоч би як художник пояснював, що не вибудовував систему, спрацьовують зовсім інші принципи. І головне, існують інші цілі, про які ми навіть не підозрюємо зараз. Світ постійно трансформується, Всесвіт розширюється, імперії руйнуються, а люди вважають за краще думати про комунальні тарифи. Вибирають побутову реальність замість квантової. І це навряд чи розумно.
Справа в тому, що сингулярність уже проникає в наше життя. Є такий тест Тьюринга. Він спрямований на тестування роботів (машин) на їхню здатність проявляти інтелектуально зумовлене поведінка. Вважається, що через 30 років роботи будуть набагато розумнішими за людей і володітимуть повним комплектом людських реакцій. І через кілька десятків років їх буде 10 мільярдів, тобто більше, ніж людей. Я схильний у це вірити, я сам бачив, як роботи обмінюються інформацією без участі людини. І нам цю сингулярність потрібно переварити. Зрозуміти, чи виявиться це в мистецтві. Усе змінюється настільки швидко і настільки рішуче... Це буде інша людина і інший погляд на світ, культуру, мистецтво.
"Полум'я свічки" Олександр Дубовик, 2014. 120х120, полотно, олія
— Розглядаючи ваші роботи за 2020 рік, помітно, що ви поєднуєте в них непоєднуване.
— Ідея була в тому, щоб існувати на межі реального, впізнаваного і того абсолютно непізнаваного, тих вібрацій тривоги і внутрішньої невпевненості, які породжує навколишній хаос. Тому багато чого ми намагаємося структурувати в порядок, щоб якось цьому протистояти. Хоча я не вважаю хаос негативним елементом. Узагалі, не існує ні простих речей ні простого мистецтва. Усе вибудовується поза нами.
Коли я працював над альбомом, припустимо, чи думав я, що з нього народиться арт-бук? Ні. Просто записував якісь афоризми, то, що спадало на думку, враження. Я не думав, що щось збиратиму і це буде щось цікаве. А це виходить цікаво, тому що це арт-бук.
"Летючі хмари", 2011. 130х130, полотно, олія
— Кажуть, що життя — це парк атракціонів або фільм повного занурення, голографічна ілюзія...
— Кілька років тому я дуже старанно перечитав «Божественну комедію» Данте. Усі три томи. Це жах, коли я, сучасна людина, читаю про всі ці кошмарах. І, знаєте, нинішня галузь технології посміялася б над цим «пеклом». Це ж література для тінейджерів. Інша справа, що я не можу оцінити її з літературної точки зору. Не виключаю, що італійською це може бути божественно. Я допускаю, що є якісь аспекти, які раніше ми не сприймали, а зараз цінуємо.
— Але, з іншого боку, це і є свідченням еволюції. Хвіст відпав давно, а ось ці еволюційні щаблі в духовному, інтелектуальному і художньому розвитку ми проходимо тільки зараз. І ваші афористичні арт-буки адекватне жанрове підтвердження цього.
— Кажучи про арт-бук, я не усвідомлював, що він вийшов таким спонтанним. Зараз я розумію, що ці різнохарактерні і різночасові речі можуть здатися повним абсурдом і еклектикою, можна подумати, що я десь щось насмикав. Але нічого подібного, це не еклектика, це нова цілісність, яку ми ще не цілком усвідомили.
— Давайте тоді докладніше поговоримо про ваш арт-бук, який зараз готується до друку.
— Він уже в друкарні. У цілому таких великих і маленьких альбомів у мене 53. Цього разу я вибрав кишеньковий формат. Це мої записи і вірші, вони хаотичні. Що спало на думку, те й пишу. Але забудемо про мене і поговоримо про арт-буки як про літературний принцип. Зараз, на мій погляд, це єдино цікавий варіант. Мені багато хто радить, що арт-бук має обов’язково розповідати про жахи навколишньої повсякденності, відображати якимось чином соціально-економічні та політичні кризові моменти, інтерпретувати їх. Таке мислення я вважаю примітивним. Життя — не той жалюгідний спектакль, за яким ми з жахом спостерігаємо. Життя — це те, що з нами відбувається, коли ми припиняємо бути маріонетками. Коли зберігаємо й охороняємо, намагаємося, себе, власний дух, спосіб мислення. Це героїчні зусилля, треба сказати.
Свобода — це здатність позбутися суто інтелектуально таких намірів тебе вкрутити в події, обмежити якимись рамками і пояснити, що ти щось мусиш чи не мусиш.
— Ми говорили про те, що життя — свого роду експеримент. Чи можемо ми припустити, що людина, проживаючи своє життя, по відношенню до нього і є тим самим квантовим спостерігачем? І таким чином впливає на цей експеримент.
— Безумовно! Ось я, наприклад, — впертий хохол, і хоч би що казали про українців, наша впертість — це насправді стійкість, в основі якої гнучкість і сприйнятливість. У мені завжди було відчуття протистояння. Ця впертість і постійний опір давали свої плоди. Уже потім я поступово усвідомлював, чому мене не задовольняє те чи інше. Наприклад, у 70-х я їздив до Москви, тому що там була краща атмосфера, там не змогли всіх задавити. А коли почав отримувати більш широку інформацію, зрозумів, що їздити до Москви немає сенсу. Це вторинне, як і все російське мистецтво. Як, у принципі, й уся світова культура. Це злодійство. Але є, я б сказав, відкрите злодійство, коли тобі щось пропонується, але ти можеш і не їсти це. Але, коли тобі пропонують щось пережоване і єдине, тут уже вибачте — це плагіат.
Потім я почав їздити до Європи, відвідав безліч музеїв сучасного мистецтва і досі отримую насолоду від мистецтва. Візьмемо, наприклад, сучасних художників, яким раптом відкрилася абстракція, в якій вони нічого не розуміють. Але оскільки вона купується — вони і роблять. Вони витрачають життя на те, що давно померло. Я якщо працюю, то роблю все собі в радість. Я відчуваю варіанти, які я міг би прожити, але це інші вимоги та інша міць, інші елементи, які заряджені потужною енергією. Причому енергією бароковою. А барокова енергія — це верх і низ, це діалоги і боротьба між тим і іншим. У мене нічого випадково не буває. Наприклад, коли я в якихось роботах стикаю тінь, ідею безтілесну, тільки кольорові плями з реальним якимось предметом, це шок. Це є нове в мистецтві, побачити верх і низ, і зіштовхнути їх лобами. У результаті іскри летять. І коли вони стикаються, виникає драматизм небаченої сили. Тому що життя й мистецтво — це енергія. Є магнетичне поле, куди вони стягуються і де у них починається боротьба. І хтось говорить, що ми це впізнаємо, ми це бачили. Так, бачили. Але ви не бачили в іншому існуванні. Ось вони не можуть відчути весь драматизм людського погляду. Адже тільки людина своїм поглядом може створити світ.
— Хочу сказати, що це повноцінна експозиція. Причому мені здається, що вона змінюється.
— Так. Коли я створюю роботи, вони красиві, декоративні. Їх можна спокійно повісити й жити з ними. Але ніхто не бачить, що все це камуфляж, тому що за всім цим є тривога. Наприклад, моє тло і все, що є в картині, — це моє ставлення до фундаментальних речей. Це повітряна перспектива, вона все одно там залишається. Але ж насправді її немає, і ми не знаємо, якого кольору космос. І от коли замість цього кольору виникає натяк на повітряну перспективу — виникає ідея субстанції. Це космічна річ. Це темна матерія, яка на 98% заповнює весь космос і про яку ніхто нічого не знає. Так от, ця субстанція — це не декоративна річ. А так зване тло — зовсім не тло. Воно дає заряд суто енергетично: спокійний і умиротворений, тривожний... Коли людина дивиться, вона не усвідомлює, для чого це робиться і що за цим стоїть.
Дуже матеріальне, дуже зрозуміле і дуже народне мистецтво — це черства кірка хліба, намазана ікрою. Без ікри можна обійтися. Але, по-перше, це несмачно, а, по-друге, можна вдавитися цієї кіркою. А коли там є щось, що виблискує, заломлюється і робить це життя прийнятним, — це не те слово. Байдуже, що ти з’їв. Завжди має бути щось згори. Щось, чого хочеться з’їсти, але, що недоступне. Але не тільки тому, що воно дороге, а тому, що треба жити, їсти картоплю, займатися ще чимось важливим.
— Чи можна співвіднести вашу творчість з різними етапами в історії країни? У ній теж є різні періоди, хоча всі вони об’єднані вашим абсолютно пізнаваним авторським «почерком»...
— Знаєте, Поль Валері, якого я дуже люблю, одного разу сказав, що значимість художника визначається кількістю знаків, які він вводить в обіг мистецтва. Оскільки у мене з самого початку було досить дискомфортне існування, ці знаки — «Пророк», «Ніка», «Тріумфатор», «Букет» — виникали як певний стан душі, як нові міфи. Між іншим, повернення до міфології характерне саме для мене, тому що актуальне мистецтво не має понятійних рівнів і не вигадує казок. Усе це залишилося в минулому... Суть в тому, що, створюючи свій внутрішній світ, ми формуємо його по прошарках, вибудовуємо своє життя з якихось уявлень. Народжені нами міфологічні структури, по суті, — живі істоти, і вони існують вже поза нас, поза мене...
