30 років тому відомий український актор Олександр Голобородько, який успішно працював у Сімферопольському театрі ім. М. Горького, переїхав до Москви і там став дуже популярною особою.
Він почав свою російську кар’єру в Малому театрі, нині служить в Театрі Моссовєта, багато знімається в кіно, є віце-президентом Гільдії акторів кіно Росії. Наша зустріч з Олександром Голобородьком відбулася в Твері на ХIV міжнародному кінофестивалі «Созвездие», що нещодавно завершився, президентом якого є колишній наш земляк. До речі, в цьому році у конкурсній програмі фесту брав участь український фільм «Залізна сотня» режисера Олега Янчука. Наша бесіда з Голобородьком — про кіно, театр, його українське коріння й московський вир, який його кружить майже три десятиріччя.
КІНОБУМ
— Зараз у Москві дуже багато знімається картин, студія «Мосфильм» знову запрацювала на всю потужність, — розказав О. Голобородько. — Можна говорити про такий собі кінобум. Хоча це вже інше кіно. Одне тішить: актори мають роботу. Я останнім часом одночасно знімався в п’яти стрічках, за значущістю це були різні роботи. Гадаю, що цікава картина вийде на екрани в січні — «Сталін. Live». Там головну роль грає Едішер Гіоргобіані (глядачам він запам’ятався з легендарного фільму «Покаяння»). У фільмі «Сталін. Live» простежується внутрішнє, сімейне життя вождя, його відносини зі старшим сином Яковом. Мене запросили зіграти роль ідейного супротивника Йосипа Сталіна, реальну особистість, військового розвідника Орлова. Мені було дуже цікаво зіграти людину, яка ясно бачила суть Сталіна й сприймала його як серйозного політичного супротивника. Треба було передати дух непримиренного ідеологічного протистояння. Після цієї роботи я зміг відчути й зрозуміти, чому в ті страшні часи люди не зламалися. Хоч, були й такі, які зрікалися близьких, ламаючи себе... Мене дуже потішила можливість зіграти в кіно самого себе.
Ще одна робота була в картині мого друга, Всеволода Шиловського, «Поліція Хоккайдо», я там граю полковника КДБ, пристойну людину. Адже зараз прийнято зображати всіх працівників міліції, органів якимись покидьками, нечесними, корумпованими.
Хочу розповісти про одну цікаву часову паралель. Десь у році 1981-му я знімався на Одеській студії у фільмі «Розбіг» про Сергія Корольова (про дитинство й юність майбутнього конструктора). Я грав вітчима Корольова. І ось проходить 25 років, і режисер Юрій Кара кличе мене зніматися до себе в картину, знову про Сергія Корольова (знову роль вітчима). Ось така сталася рідка ситуація, через 25 років я знову зіграв одну й ту саму людину. Цей фільм незабаром вийде на екрани.
— Сьогодні кіно інше, і принцип зйомок інший...
— Звичайно! Раніше для актора знятися в кіно — це ж подія! Раневська жартувала: «Це — плюнути у вічність». А тепер що? Серіали швиденько знімають: ні підготовки, ні репетицій, часто йде підміна справжнього якимось сурогатом мистецтва. Зніматися може хто завгодно, про який професіоналізм мова? Тому й радієш, коли випадає знятися у чомусь вартому, отримати творче, а не тільки матеріальне задоволення.
УКРАЇНСЬКЕ КОРІННЯ
— Розкажіть про ваше дитинство, юність?
— У мене українське коріння. Я народився в Дніпродзержинську (колишньому Каменському). До театру мене залучив батько. Хоча він і був простим електриком, але фанатично захоплювався українською драматургією. Взагалі, театр був головною метою його життя, він переробляв відомі класичні п’єси, ставив спектаклі на маленькій сценці сільського клубу, сам малював декорації, а грали в цих спектаклях моя мама й друзі батьків. А я суфлював всі їхнi спектаклі. Мені поставили на сцені невелику будочку, і я, сповнений почуття власної значущості, самозабутньо допомагав самодіяльним артистам. Через кілька вистав я вже подавав репліки з певними інтонаціями та внутрішньо все програвав разом з ними. Ось таким чином і звик до сцени й закохався в театр. У десятому класі вирішив стати артистом, тому що від мрії стати льотчиком довелося відмовитися (не пройшов медкомісію у військкоматі). До речі, мама була категорично проти мого захоплення театром, а батько — навпаки — радів, що я втілю його заповітну мрію. І я поїхав до Києва поступати в Театральний інститут ім. Карпенка-Карого.
— У кого ви вчилися?
— Набирав курс Мар’ян Михайлович Крушельницький, це був перший досвід акторсько-режисерського курсу. Старшим викладачем був Олександр Опанасович Фомін, МХАТівець, він і був моїм основним вчителем. На лекціях Крушельницького мені довелося побувати кілька разів. Це була справжня подія, адже ми знали його по сцені, тоді гримів його «Король Лір», але потім курси розділили, і Мар’ян Михайлович став займатися тільки з режисерами. До речі, диплом у мене підписаний самим Гнатом Юрою! Мені пощастило в студентські роки побачити кращих акторів Театру ім. І. Франка, яких зараз називають класиками. Наприклад, Амвросія Бучму я бачив в «Украденому щасті» і в «Макарі Діброві» — фантастично! Пам’ятаю й сумні події — похорони Бучми. Нас, студентів, повели до театру, на франківській сцені стояла труна, як зараз бачу тіло Амвросія Максиміліановича у костюмі в дрібну смужку, й орден на лацкані прикріплений... Через оркестрову яму були покладені містки-дощечки, і по них усі йшли, щоб попрощатися з великим майстром. Хрещатик був перекритий, катафалк везла шістка коней, попереду несли кришку, на якій лежала гілка калини, а народу — море! Поховали улюбленого артиста на Байковому кладовищі. Напевно, тоді я й зрозумів, що значить бути справжнім актором і що таке любов мільйонів глядачів...
— Закінчуючи інститут, ви думали про роботу в театрі?
— У мене були дипломні роботи в спектаклі «Машенька» — професор Окаємов і Єгор в «Дітях сонця». Спочатку передбачалося, що я буду працювати в трупі Театру ім. І. Франка. Потім були запрошення на телебачення — диктором, там навіть кімнату обіцяли дати. Мені також пропонували на вибір театри в Херсоні, Миколаєві, Сімферополі. Я вибрав Сімферопольський російський театр ім. М. Горького. Це театр з міцними традиціями, він мав серйозний колектив, до того ж Крим, море — чого ще бажати! До речі, у Києві пізніше, що називається, хватилися. І в Сімферополь приїжджали з наказом про моє зарахування в трупу Театру ім. І. Франка. Але я ставив питання про роботу моєї дружини, а оскільки вона не знає української мови, а в Російській драмі тоді славилася Ада Роговцева, і Світлані (Шершньовій) місця в Києві не було, ми й залишилися в Криму. Я однолюб. З 1963 року й до цього дня ми зі Світланою нерозлучні.
ВІДОМІСТЬ ПРИЙШЛА РАНІШЕ РОЛЕЙ
— Як у вашому житті вперше з’явилося кіно?
— Всім, що в мене є в житті, я завдячую Криму. У молодості я витягнув цей щасливий квиток — Сімферопольський театр ім. М. Горького. Саме там я став першим актором, познайомився з режисером Яковом Бродським, який дав мені зіграти все найзначніше на сцені, розкрив і сформував мене як творчу особистість. А ще в Сімферополі відбулася зустріч з режисером Владіміровим, який поставив «Річарда III». Цей спектакль став моєю «коронною роллю», і завдяки ньому я потрапив у Москву. У той час натурні зйомки часто робилися в Криму, і я опинився під рукою. Приїхала знімальна група фільму «Туманність Андромеди» з Москви, і мене запросили на невелику роль. Вийшов гарний образ: я такий витончений, стрункий, світле волосся з рудизною, очі блакитні — загалом, ідеальний романтичний герой. На зйомках побував фотокореспондент «Радянського екрану», і через деякий час моя фотографія з’являється на обкладинці журналу. Це мало ефект «бомби»: про мене, провінційного й нікому не відомого артиста, довідалися в усьому колишньому СРСР.
З фільмом «Нейтральні води» також була випадковість. Театр був на гастролях у Севастополі, я грав Прохора Громова, після вистави підходить до мене асистент режисера, говорить: «Ми тут знімаємо кіно, хочемо вас запросити». Це була невелика роль капітана американського фрегата. А російського командира грав Кирило Лавров, тоді ми з ним познайомилися, заприятелювали. Цікаві були зйомки, а закінчилися вони — і все! Ніхто більше не запрошує, сам я нікуди й ні до кого не звертаюся. У мене взагалі життєвий принцип: не штовхатися, ні плечима, ні кулаками. Хоч і не знав тоді ще знаменитого булгаковського — «Никогда и ничего не просите у тех, кто сильнее вас», але жив за цією формулою. Але закон діє: «сами придут, сами все дадут»! Сиджу якось я в театрі і чую, як прохідний черговий неввічливо розмовляє з відвідувачем, який говорить з прибалтійським акцентом. Я вийшов, спитав, чим можу допомогти? Виявилося, що це художник-кінематографіст з Таллінна. Він розшукував одну нашу актрису, а вона поїхала на виїзну виставу. Ми вийшли з театру, випили кави, і він розказав, що знімає фільм про довговолосих. А це був 1968 рік, і тоді поняття «довговолосі» було синонімом свободи (до речі, я все життя носив довге волосся, мене ще через це три рази в партію не приймали). Картина була про національного героя Естонії. Чоловік мені запропонував приїхати пройти кінопроби. Дорогу оплачують, і я подумав: ризикну, а не отримаю роль, то хоча б Таллінн подивлюся. На студії мене прийняли прохолодно... У сцені треба було фехтувати (а я майстер спорту з фехтування), і ми з партнером такий бій на шпагах влаштували, і коли я по стіночці вибіг метрiв на три вгору, зробивши зворотний кульбіт, продовжуючи бій — всі були вражені! На другий дубль вже покликали директора фільму. Він мене потім і до аеропорту проводжав, домовляючись про зйомки. Я кажу, затвердите — викликайте, буду якось звільнятися у театрі, на мені весь репертуар тримався. Через півмісяця знову викликають на проби, любовні сцени подивитися, але про любов я також умів. Недаремно з інституту за мною закріпилося прізвисько «Ромео». І після всього приїжджає директор картини в театр і просить мене звільнити на час зйомок, планувалося знімати 9 місяців. А я зайнятий у всіх спектаклях, і замінити не можна. Загалом, порозумілися якось, там відпустка, там будуть підстроювати репертуар, там зйомки. Період роботи був шалений, перельоти через всю країну, на літаках і вертольотах я встигав за 15 хвилин до початку вистави. Відігравав спектакль і знову перекладними крилами на зйомки. Але мені було зовсім не важко, такий запал був, я молодий, спортивний, сила, здавалося, гори зверну. А ще емоційний підйом, народилася дочка Ксюша, мені прямо на знімальний майданчик принесли телеграму. Я в кадрі, стою прив’язаний до дерева, а Ева Ківі, прекрасна естонська актриса, моя партнерка, говорить: — Саша, танцюй! — Так я ж прив’язаний! Одразу ж і відсвяткували, на всю групу — шампанське ящиками! Але я примудрився ще й злітати в Сімферополь, щоб забрати Світлану з малою з пологового будинку. Таким чином, з «Останньою реліквією» у мене пов’язані всі головні події в житті, і після цього фільму я вже став справжнім кіношним актором. Після фільму в Естонії навіть було створено напій — аперитив з назвою «Габріель» і «Агнес», такі дві однакові пляшечки з етикетками, на яких були наші обличчя. Відтоді на мене посипалися пропозиції грати у різних фільмах. Першим після «Реліквії» став фільм Суламіфі Цибульник «Інспектор карного розшуку» у Києві. Вона при знайомстві спитала: «Ти граєш тільки позитивних красенів? Може, зіграєш негативного персонажа?» Так я зіграв капітана Борейка...
МОСКОВСЬКИЙ ВИР
— Вам так добре жилося і працювалося у Сімферополі, і все-таки вирішили поїхати у Москву?
— Уявіть, що тоді означало для периферійного актора запрошення в театр, отримане від самого Михайла Царева! Малий театр, одразу квартира в Москві! Ми з дружиною думали про перспективу, дочка підростала, ось і наважилися. А потім закрутилися у вирі московського життя. Я перейшов з Малого в Театр Моссовєта, став активно зніматися в кіно. Але зв’язків з Україною не перериваю, часто буваю у Києві, Криму. Недавно їздив на ювілей свого рідного Сімферопольського театру ім. М. Горького, кілька років поспiль беру участь в роботі журі Фестивалю античного мистецтва, що проводиться в Керчі. На російські заходи, як, наприклад, на фестиваль «Созвездие», запрошую кого-небудь з України. У Москві пропагую поезію Шевченка, багато творів Кобзаря записував у фонди Російського радіо, обов’язково читаю українську поезію на своїх творчих зустрічах.
— Чим займається ваша дочка?
— Вона пішла з акторської професії, хоч добре йшла в театрі, багато знімалася. Зараз Оксана — телевізійний продюсер, працює на каналі СТС в передачі «Історія в деталях». Виявилося, що в неї є до цього талант і вміння організовувати складний процес телевізійного виробництва. Виходить успішно, доказом цього є те, що її висунули на російську премію «Теффі». Таким чином, її діяльність — гідне продовження творчої лінії нашої сім’ї.
