Заслужений артист України Олександр Норчук прийнятий до Театру Заньковецької 1999 року після співбесіди з головним режисером народним артистом України Федором Миколайовичем Стригуном.
Точно не покривлю душею, якщо скажу, що цього актора завжди видно на сцені, навіть якщо виходить у масовці. Цікавий і харизматичний, Олександр Норчук дуже давно привертав мою увагу, але з різних причин не випадало зустрітися і поспілкуватися. То надолужую.
У творчому доробку заньківчанина – 61 вистава. Також Олександр Норчук знімався у повнометражних кінострічках та серіалах.
Каже, що ролей не рахує. Наголошує, що багато років вважав Театр Заньковецької другою родиною. Зізнається, що стільки часу проводив у театрі, що навіть не помітив, як виріс син, який, до речі, успадкував фах батька, чим неймовірно тата подивував.
А загалом розмова з Олександром Норчуком – про специфіку дуже непростої акторської професії, про що пересічний глядач, напевно, навіть і не здогадується. Також – про відданість фаху.
Фрагмент вистави «Сатисфакція»
Готуючись до розмови з вами, дізналася, що ви, Олександре, закінчували Театральний інститут імені Карпенка-Карого в Києві, чим була здивована, бо була щиро переконана, що ви – заньківчанин від самого початку. Тобто або закінчували Студію при Театрі Заньковецької, або наш Університет імені Івана Франка (кафедру акторської майстерності). Поясню, чому. Кілька років тому була на передпрем'єрному показі на Камерній сцені вистави «Венера в хутрі», яку ставила Таїсія Йосипівна Литвиненко. І тоді звернула увагу, як ви дивилися на Тасю Йосипівну під час обговорення вистави. Жоден з акторів, котрі брали участь у цій виставі, не дивився так на Тасю Йосипівну. Мене тоді цей погляд зворушив до глибини душі. Запитала навіть про це пані Литвиненко, і вона відповіла мені: «Сашко – мій учень»…
З Таїсією Йосипівною в мене завжди були прекрасні сценічні стосунки, позаяк вона моя мама по Камерній сцені. Вона багато вистав там зробила, і я майже в усіх брав участь. «Венера в хутрі» – це період нашої взаємної творчості. І в мене не могло бути інакших стосунків з режисером, котрий дає мені можливість творити і ставить так близько до глядацької зали (це два – три метри). Таїсія Йосипівна дала мені можливість відчути Камерну сцену, і це зовсім інший вимір мистецтва, де не можна сховатися – ні за декорацією, ні за костюмом… Ти маєш бути чистим перед людьми – дзеркально чистим, і люди мають сприйняти тебе таким, яким ти є. І Таїсія Йосипівна мене цього навчила. Можливо, тому й був мене такий погляд…
Повертаючись до альма-матер… Читала у кількох ваших інтерв’ю, що вам пропонували роботу в Києві. То чому все ж таки Львів, а не Київ?
Де саме працювати я вирішив після перегляду вистави Театру Заньковецької «Наталка Полтавка» у постановці Федора Миколайовича Стригуна. По-перше, навчаючись в Інституті Карпенка-Карого, я мав можливість відвідувати вистави багатьох театрів. По-друге, на 4-му курсі раз на тиждень ми, студенти, мали можливість переглядати вистави театрів, які гастролювали у Києві. І «Наталка Полтавка» так мені тоді запала в душу, що я зрозумів: «Це – моє, це – мій театр!». Тоді, до речі, мене питала педагог Євгенія Олександрівна Гулякіна: «Сашко, весь курс уже визначився з роботою, а ви досі мовчите…». Я тоді відповів: «Хочу до Львова. Відчуваю, що це – моє». На що Євгенія Олександрівна зазначила: «Але ж у них – своя студія…». І на тому закінчилася наша розмова.
Аж раптом кличуть мене в гуртожитку до телефону. «Ректор інституту Ростислав Ярославович Пилипчук їздив у справах до Львова, зустрічався з Федором Миколайовичем Стригуном і розповів про студента, який хоче працювати у Львові», – сказала мені Євгенія Олександрівна. І додала, що Стригун дав згоду мене подивитися.
Сказати, що зрадів – нічого не сказати. Я так махав руками від щастя, що розбив об перила годинник, який подарував мені батько.
А через місяць я поїхав до Львова на прослуховування, і Федір Миколайович мене взяв.
Базова вища освіта, а тим більше – в Карпенка-Карого, – це дуже добре. Але мене завжди цікавило питання, чи доводиться вчитися наново в театрі?
Доводиться! Бо інститут – це база, як ви точно сформулювали, точка відліку, від якої ти будеш рости або не будеш рости ніколи. Я дуже радий, що мав саме таких педагогів в Інституті Карпенка – зокрема, Ірину Олександрівну Молостову, Юрія Пилиповича Висоцького, Євгенію Олександрівну Гулякіну… Ці люди формували мене як особистість – і в театрі, і в кіно. А коли я приїхав до Львова, це вже все далі розім'яли і доповнили Федір Миколайович Стригун, Алла Григорівна Бабенко, Вадим Іванович Сікорський, інші режисери, які заїздили до нас… Мені просто поталанило з ними попрацювати! Я завжди казав, що актор ніколи не відбувається по закінченні театрального інституту. Тому, можливо, й виглядають часом провальними конкурси на заміщення вакантної посади актора.
Актор формується як творча особистість після закінчення театрального вишу у наступні 10 – 15 років. Це все відбувається в колективі, за допомогою колективу, за допомогою матеріалу, до котрого тебе беруть… Я, чесно кажучи, оцінив професію актора, з усіма її плюсами і мінусами, саме так – через 10 – 12 років після закінчення Карпенка.
Фрагмент вистави «Варшавська мелодія»
Три роки Театр Заньковецької працює без головного режисера… Було кілька конкурсів на заміщення вакантної посади. На жаль…
Дається це взнаки. Дуже. Я часом відчуваю себе сліпим кошеням. Тому що ми не знаємо, куди йдемо, який обсяг робіт маємо зробити і, найголовніше, у нас завжди була позиція – своя, заньківчан. Чого зараз нема.
Скільки ролей у вас у послужному списку?
Не знаю. Не рахував.
Добре. Переформулюю питання. Улюблені ролі були?
Так. Багато. Почну з останньої, яку списали. Це «Варшавська мелодія» Леоніда Зоріна. Дуже любив цю виставу. І вона була для мене камерною не тому, що відбувалася на Камерній сцені (режисер – Таїсія Литвиненко). Завжди чекав вистави цієї з нетерпінням… Мені аж дихання затискає, коли говорю про це… В Києві, наприклад, у Театрі Лесі Українки цю виставу залишили. Квитки на неї добре продаються… Якщо йдеться про автора, то Зорін – не росіянин. Люди, будьмо справедливими!
Те саме стосується вистави «Украдене щастя» Франка. Її теж списали. І що би про цю виставу не говорили, ми не маємо більше такого матеріалу в театрі! Цей трикутник кохання – актуальний в усі віки і у всі роки. Нащо ж було її списувати? Ставлячи цю виставу, Федір Миколайович Стригун постійно повторював: «Франко – це український Шекспір». Це наша класика, яка мала би бути на поличці Театру Заньковецької завжди! Інша справа, що в різні роки цей матеріал можна ставити по-різному, але він має бути! І я говорю це не тому, що грав там Михайла! Ця вистава мала глядача! У нас завжди був партер на цю виставу! Коли таке трапляється, розчаровуєшся! Цей наш простір зменшується. А не хочеться цього!
Також згадую виставу у постановці Алли Григорівни Бабенко «Валентин і Валентина» Михайла Рощина. Я грав там нафтовика. Так, може бути роль невелика, але якщо там – заглиблений зміст, якщо цей персонаж невеличкою своєю появою на сцені здатний спричинити співпереживання, усмішку, сльози, то я дуже люблю такі ролі.
Були, звичайно, у мене такі ролі, які не подобалися. Але ми – творчі люди. Тебе вносять в наказ, і ти мусиш робити свою роботу. Але я і в тих ролях намагався знайти ізюминку!
А які ролі не подобалися?
Можливо, це було від браку досвіду… Стригун колись ставив «Оргію» за Лесею Українкою, де я грав роль Антея. Цієї ролі я так і не зрозумів…
Професія актора – дуже залежна. Передусім, від режисера. Ніколи вас не зачіпало це?
Мене, можливо, це не зачіпало і не пригнічувало ніколи, тому що я ніколи не був у простої. Завжди потрапляв з наказу у наказ. Тому я ніколи не ходив просити ролі… Хоча мені подобалися ролі в інших постановках.
Крім того, має бути зв’язочка актора з режисером. Якщо вона є, є взаємодоповнення. Якщо її нема, починаються проблеми, що в результаті дуже впливає на виставу.
Поставлю питання інакше… Є конфлікти між акторами. Ми ж усі живі люди! В когось настрій поганий, з кимось вчора чи позавчора посварився, а на сцені потрібно мало не цілуватися… Тоді як?
Професійні люди забувають про це перед виходом на сцену. Менш професійні виносять це на сцену. На превеликий жаль, таке трапляється у нашому професійному житті. Я не прихильник таких речей.
Фрагмент вистави «Назар Стодоля»
Вам який зал більше до вподоби? Де більше жінок чи де більше чоловіків?
Ніколи не думав про це, хоча насправді дуже люблю жінок (сміється. – Т.К.).
Трапляється, із задника можу підглянути перед виставою, скільки людей в залі…
На сцені, коли ти в ролі, все одно відчуваєш реакцію залу… І дивна така штука – на багато речей, які планувалися у виставі в подачі для жінок, емоційніше реагували чоловіки. Трапляється і з точністю до навпаки… У тому самому «Украденому щасті» було кілька сцен з Анною і Миколою, коли на натягнутій нитці сприймали це чоловіки… Були навіть викрики із залу: «Дай по морді! Скільки можна???».
А оплески ніколи не хотілося зірвати?
Мені особисто – ні! Я працюю на майданчику для того, щоби спричинити якийсь спогад, якесь порівняння, якісь сльози, якийсь сміх…
Скажу чесно: у мене були такі вистави, що я оплесків навіть і не чув.
– Чому?
Був дуже виснажений. Сідав за свій столик у гримерці (святочне місце, бо тут колись сидів Володимир Йосипович Глухий) і не міг прийти до тями. Ми тоді ще в гримерці курили – міг викурити пів пачки цигарок. Потім приходили дівчата-костюмери: «Знімай костюм, бо нам уже додому треба…». А я рухнутися не міг…
Мене завжди цікавило у вашій професії таке. Важко входити в роль. Це зрозуміло. А от як потім з неї виходити?
Як коли… Буває, вартує просто після складної вистави пройтися вечірнім Львовом, щоби відволіктися. Буває, що гості приходять на виставу – ти з ними потім вип'єш кави чи просто поспілкуєшся. І теж відпускає. А буває, що ти з тим носишся ще кілька днів.
А як носитися з тим кілька днів, якщо ти сьогодні граєш в одній виставі, а завтра – в іншій?
Так в тому-то і складність професії! Колись пробував порівнювати то з магнітофоном, в який ставлять касети – то одну, то другу… Але це зовсім не так! Тобто це – погане порівняння. Бо ти – не механізм. Маєш сердечко, маєш свої особисті переживання. А особливо, коли на одному тижні у тебе трагедія і комедія. І ці бар'єри важко перескочити. Але я навчився вже це робити.
Це – досвід?
Так. Це – досвід.
Фрагмент вистави «Віват, Бушон»
Невдячна справа питати про омріяну, але не зіграну роль. Одначе спитаю…
Ніколи у мене не було категоричності у цій справі. Чув від акторів: хочу зіграти, припустимо, Гамлета чи Макбета. В мене такого не було. Не знаю, чому. Давали роль – пробував. Виходило чи не виходило?.. Важлива оцінка глядача.
Хоча… Колись дуже хотів зіграти «Калігулу» Альбера Камю. Дуже хотів. Але якось минали мене ці постановки. Колись Андрій Шараскін ставив цю виставу у Львові. Це була приватна вистава. Але я Калігулу не грав.
Київський режисер Станіслав Мойсеєв запросив вас на роль Шейлока у «Сатисфакції» («Венеційський купець») за Шекспіром.
Не просто запросив! Був кастинг. Я його пройшов.
Які відчуття? Бо Станіслав Мойсеєв – це інша школа. Та й вистава непроста.
Так, вистава непроста. Й це – інший театр. Але ми порозумілися з режисером – відразу, з перших же репетицій. Більше того, ми заньківчани, доповнили виставу – нам про це говорив режисер. І він був задоволений грою наших акторів.
Багато працювала з Федором Миколайовичем Стригуном, і він завжди наголошував на тому, що Театр Заньковецької – це родина. Для вас театр – родина чи все ж таки робота?
Доволі складне для мене це запитання…
Доволі тривалий час Театр Заньковецької був для мене сім'єю – проводив тут весь свій час. Син виріс без мене. А тепер от випорхнув з хати і поїхав на навчання.
Зараз – не найкращі часи. Оце поняття нашої якоїсь єдності, сім'ї і великої заньківчанської родини… Не можу сказати, що воно розсипалося зовсім, але отримало дуже багато тріщин.
І я не знаю, як це все докупи постягувати. Складний процес. На превеликий жаль, мушу для себе цей факт констатувати.
Фрагмент вистави «Украдене щастя»
Ви ж, напевно, спілкуєтеся з акторами з інших театрів? Зокрема, зі своїми однокурсниками? Що вони говорять про свої театри? Теж як про родину?
Ні, я ні від кого такого не чув. А тут це чув і відчував.
Я прийшов далекого 1999 року в театр, пропрацював місяць і був призваний на строкову службу, яку проходив в Івано-Франківську. І там потрапив до госпіталю. Прибігає днювальний з вахти і кличе: «Норчук, до вас прийшли». Здивувався: «Хто ж це до мене може прийти в Івано-Франківську?». Виходжу на КПП, а там – вся трупа Театру Заньковецької, котра на той час перебувала у Франківську на гастролях. Знаєте, як мені було приємно? Зараз згадую, і дух перехоплює! Це ж наші вирішили мене провідати, прийшли до військової частини, де я служив, дізналися, що я в госпіталі, і прийшли провідати. Як я міг не назвати їх родиною? Я все життя носився з тим.
Це – моя друга родина, театральна, яка мене прийняла, обігріла, допомагала робити перші кроки на сцені, яка робила з мене індивідуальність. Це дуже важливі речі.
Ви ж за фахом – не яблуко від яблуні. Натомість ваш син Назарій – яблуко від яблуні, бо вчиться в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. А ви ж мені щойно сказали, що дитина без вас виросла…
Це для мене – величезна загадка!
Скільки синові років?
Буде вісімнадцять. Я й на думці не мав, що Назарій вступатиме до театрального. Чесно! Ніколи за ним не помічав, щоби він щось декламував чи грав… Як потім з'ясувалося, у старших класах він вдавався до якоїсь культмасової діяльності. Робив короткометражки. Він це любить – знімає, монтує сам. Взагалі-то дуже хотів вступати на кінорежисуру. Я його відмовив, бо вважав, що відразу після школи – зарано. І син вирішив вступати на акторський факультет: «Спробую». Я його навіть не готував. Він не хотів, щоби я його готував. Його готував інший актор з нашого театру. І Назарій вступив на державну форму навчання. Його хотіли брати відразу два педагоги.
Мені це було дуже приємно, але я приховав це від сина.
Дивні дива… Хіба Назарій не бігав за лаштунками?
Ні, ніколи. І він ніколи не виходив дитиною на сцену…
Щоправда, в одинадцятому класі почав ходити до нас на вистави. Це була його ініціатива. Ми потім про це говорили, і, як на мене, це були дуже дорослі судження про вистави. Ще думав тоді: «Куди це воно все?». А воно – от туди!
Фрагмент вистави «Циліндр»
Ніколи не пошкодували, що обрали саме цей фах? Це ж ой як нелегко – з огляду на відповідальність, втрату нервових клітин, публічність, зрештою…
Так, акторська професія важка. Не раз хотілося мені піти… Чесно. Й образи якісь були. А особливо з режисерами, які тебе формували. Але потім це спрацювало в плюси.
Щодо зміни професії… Дуже заздрю односельцям, коли приїжджаю додому, до батьків. Люблю спостерігати за хаосом життя, яке навколо нас відбувається – мене цього навчили педагоги в Карпенка. Страшно заздрю тим, в кого все, здається, визначено…
Водночас ніколи не забуваю фрази Ірини Олександрівни Молостової, яка сказала нам, студентам: «Вам, діти, неймовірно пощастило з вибором професії. Тому що всім людям там, за вікном, дано прожити одне життя. А вам… Ви будете безліч разів народжуватися і помирати. Тіштеся з цього». І я цим тішуся до сьогодні.
Скільки драматичний актор може працювати на сцені? Зараз не говоримо про світлої пам'яті вашого Бориса Михайловича Міруса, який помер у віці 92 років і до останнього виходив на сцену. Тобто що може бути маркером того, що треба піти?
Спинити в акторській професії можуть тільки важка хвороба або смерть. Справжній митець до останнього подиху буде на сцені.
P.S.
Насправді не було очевидного інформаційного приводу для інтерв’ю з Олександром Норчуком. Але, на моє переконання, про особливості творчих професій треба говорити, бо це складова культурної політики, яку, на жаль, оминають увагою ЗМІ.
Щодо Театру Заньковецької, то добігають кінця підготовчі процеси до прем’єрної постановки – вистави «Львівське танго» за п’єсою Андрія Бондаренка про один із періодів життя пісняра, композитора, акордеоніста Богдана Весоловського (1915 – 1971), який увійшов у музичну історію Львова як композитор легкого жанру.
«Львівське танго» (режисер – Богдан Ревкевич) гратиметься на Великій сцені і у живому супроводі оркестру. Перші покази – 15, 16, 23 і 30 жовтня.
Задіяний у виставі й Олександр Норчук.
Тому – далі буде.
Тетяна КОЗИРЄВА, Львів
Фото зі сайту Театру Заньковецької
