Відомий російський кінорежисер Олександр Сокуров приїжджав до Києва на запрошення дирекції кінофестивалю «Молодість» і керівництва торговельно- розважального комплексу «Комод», в якому один із кінозалів, не багато — не мало, називається його ім’ям. Показ останнього фільму режисера «Олександра», присвяченого Чеченській війні, викликав інтерес, передусім, у професійних критиків, а у глядачів сокуровські картини не такі популярні, що, схоже, режисера не дуже пригнічує.
«КІНОІНДУСТРІЯ ДЕГУМАНІЗУЄ ЛЮДЕЙ»
— Олександре Миколайовичу, кого ви вважаєте своїм глядачем?
— Мій глядач не змінився з роками, він той же, яким був протягом останніх двадцяти років. Наша знімальна група працює досить давно, ми зробили багато ігрових і документальних картин (їхня кількість наближається до 50-ти). Наш глядач — це емоцiйні, здебільшого освічені люди, які потребують душевного контакту. Коли я кажу «освічені», то не маю на увазі диплом про вищу освіту. Йдеться про внутрішні вимоги людини до самої себе, які змушують її самовдосконалюватися, цікавитися питаннями духовного життя. Так, у Росії наш глядач складається в основному з людей старшого віку, а в інших країнах — це, здебільшого, молодь. У Росії ж студентство деморалізоване і дегуманізоване. Принаймні, про це свідчать мої спостереження за студентським містом Санкт-Петербургом.
Я хочу висловити вдячність усім, хто організовує в Києві покази моїх фільмів. Для мене приїзд в Україну — величезна подія. Я завжди радий зустрічі з глядачами. Завжди хвилююся перед показом, хоча розумію, що нічого змінити вже неможливо. У мене є невеликий досвід театральної роботи. Нині маю намір ставити оперу «Орестею». Але якщо в театрі завжди ще щось можна змінити, то в кіно поставлено певну «електронну крапку» й доводиться сподіватися лише на те, щоб синхронно збігтися з настроєм, із внутрішніми потребами людини, яка приходить до кінотеатру й дивиться те, що ти робив протягом тривалого часу.
— У всякій війні у кожного свої інтереси, як правило, економічні. У чому особисто для вас актуальність подій, пов’язаних із війною, зокрема, чеченською?
— Для мене дуже важливо, що Росія складається з багатьох частин, що це країна, де живуть різнi народи. На Кавказі я бував часто, займався там дослідженнями дій російської армії за царату. Дізнався багато страшних, трагічних подробиць про дії імператорської армії на території Кавказу. Я дуже важко переживаю руйнування... Хоча розумію, що сам вектор розвитку політики та економіки, власне, є деструктивним. Політика і економіка з кожним роком стає все більш дегуманізованою сферою в усіх країнах світу. І це не лише наслідок того, що в різних країнах світу, незважаючи на демократичні процедури, до влади приходять люди, позбавлені всякого гуманітарного внутрішнього сенсу. Сьогодні ми бачимо дегуманізацію мільйонів і мільйонів людей. Не в останню чергу винна в цьому індустрія кінематографу, яка сприяє дегуманізації суспільства сильніше, аніж розмови про глобалізацію.
«ПЕРЕТІКАННЯ ЧАСІВ»
— Чому на роль жінки, яка відвідує свого внука офіцера в Грозному, ви вибрали знамениту оперну співачку Галину Вишневську?
— Я давно хотів зняти фільм, у якому Галина Павлівна зіграла б головну роль. Ще будучи молодим, я побачив Вишневську в фільмі, знятому за «Катериною Ізмайловою» Дмитра Шостаковича, і був у захопленні від її драматичного дару. Але я так і не дочекався, коли з’являться нові фільми, де Вишневська зіграє головні ролі. І дав собі слово, що коли в мене вистачить сил, авторитету, і якщо Господь приведе мене в цю професію, то я обов’язково підійду до Галини Павлівни й попрошу її попрацювати зі мною. І ось доля подарувала мені таку можливість.
— Вишневська має непростий характер. Як вам із нею працювалося?
— Так, вона вольова, в чомусь жорстка людина. Вишневська завжди знала, чого хоче, і протягом життя весь час змушена була відстоювати свою гідність. За свій талант вона заплатила великою ціною: після Другої світової війни Вишневська захворіла на туберкульоз. Їй мали робити операцію, але лікарі попередили, що вона не зможе співати, і Галина Павлівна пішла з лікарні. Вона вирішила: або я співатиму, або не житиму! До того часу вона пережила багато горя, втратила дитину, бачила жахи війни... Вишневська опинилася в блокадному Ленінграді. Вона також була в зруйнованому Сталінграді, так що коли ми привезли Галину Павлівну до Грозного, вона сказала, що люди її покоління це вже бачили і вона все розуміє й усе відчуває...
На зйомках у нас із нею не було непорозумінь, склалося повне взаєморозуміння. Єдине, що дуже сильно заважало — страшенна спека, через яку навіть війська припиняли свої дії. Але Вишневська кожного дня виходила на знімальний майданчик. Одного разу їй зателефонував її чоловік М. Ростропович (йому зробили операцію в Швейцарії, що, незабаром, на жаль, призвело до його кончини), який жалівся, що дуже погано себе почуває. Галина Павлівна відповіла: «Не скигли, тримайся! Ти захищав Білий дім у Москві, а тепер настав мій час, я зобов’язана знятися в цьому фільмі»...
Вишневська демонструвала не лише блискучий професіоналізм, але й твердість рішень. Накопичений за життя об’єм фантастичного характеру — другого такого я в своєму житті не бачив, — дозволив їй блискуче виконати непросте завдання. Врахуйте, Галина Павлівна не драматична, а оперна артистка, але не всі театральні актори можуть бути такими органічними в кіно, як вона. До зйомок «Олександри» ми з Вишневською переглянули фільми з Анною Маньяні (моєю улюбленою акторкою). Я звертав увагу Галини Павлівни на те, як Маньяні проживає в кадрі різні ситуації; як може бути красивим некрасивий стан людини. Ми говорили про те, що не потрібно переживати, як ти виглядаєш у ту чи іншу хвилину. А ще ми багато слухали записів Федора Шаляпіна...
— Чи відігравало якусь роль воєнне минуле Вишневської?
— Для мене був важливим певний зв’язок часів, який у цій ситуації виникнув. Мені подобається, коли відбувається перетікання часів (ніщо нікуди не зникає, не йде в пісок). Ні в мистецтві, ні в історії немає чорних дірок, усе існує рівнобіжно, одночасно й лише наша воля визначає, знаємо і пам’ятаємо ми про це чи ні. У героїні Вишневської втілилося й моє життя (я син військового, батько з сімнадцяти років воював на фронті, у нього три ордени «Червоного прапора», хоча війну люто ненавидів).
Мені дуже хотілося б ще попрацювати спільно з Галиною Павлівною. Я вважаю, що ця чудова акторка може зіграти все. Хоча смерть Ростроповича стала для неї сильним ударом, проте вона, як і раніше, керує оперною студією, щодня працюючи. Якщо дозволять обставини, то, я сподіваюся, в наступній картині для Вишневської буде нова роль. Я готовий знімати її нескінченно, підлаштовуватися під її час і сили.
«ТРЕБА НАВЧИТИСЯ ЖИТИ НЕ ОБРАЗАМИ, А МАЙБУТНІМ»
— Чи російські спецслужби допомагали вам у зйомках?
— Так, у мене була зустріч із ФСБ, я їм чесно розповів про свої «взаємовідносини» з колишнім КДБ, про те що зі мною намагалися зробити. Хоча, гадаю, вони самі знали про це. Я попрохав лише про одне — щоб жодна волосинка великої жінки та співачки не впала з її голови, адже ми мали знімати за польових умов. Силові структури ФСБ перевозили нас нічним Грозним. Я сердечно вдячний їм за допомогу. Не знаю багатьох обставин їхньої оперативної роботи, але бачив як вони поводилися за конкретних обставин, беручи на себе колосальну відповідальність за життя всієї знімальної групи...
— Військова тематика має свою специфіку. У вас не було побоювання, що фільм для людей, які пережили війну, в чомусь здаватиметься неправдивим?
— Ще до зйомок я дав прочитати сценарій хлопцям із однієї розвідувальної роти, дислокованої у Грозному. Вони не висловили жодного зауваження. Хоча я перший раз писав літературний сценарій, але інтуїція вже, мабуть, працює.
— Ви не хотіли б поміняти професію й стати письменником?
— Ні, я читач, а не письменник. Режисура та сценарна майстерність — це різні професії. Раніше я ніколи не дозволяв собі писати сценарії, але змушений був узятися за це тому, що два сценаристи, до яких я звернувся, були зайняті серіалами.
— Коли ми зможемо побачити обіцяний фільм на тему «Фауста»?
— «Фауст» має стати четвертим фільмом на тему влади. Сценарій уже написано. Сподіваюся, за рік розпочати зйомки, якщо ж, звичайно, подолаю ряд складностей. Насамперед, ми маємо пережити президентські вибори в Росії. Знаєте, я вважаю, що вибори президента — політична ситуація, яка дорівнює четвертому інфаркту. Після них суспільство, економіка дуже довго не можуть опам’ятатися. Усе розколюється, розламується, і це, на жаль, відбивається на всій культурі.
— Одна з найболючіших проблем для російських президентів — війна з Чечнею. На ваш погляд, як вирішимо ми цей конфлікт з бунтівною республікою?
— Надію на його вирішення дають такі люди, як Олександра, як ті чеченські жінки, з якими спілкується героїня нашого фільму. Хоча в картині показано вигадану ситуацію, проте вона базується на реальних характерах. Ніхто ніколи частину Кавказу (Чечню) не виріже, як шматочок торта, і не перенесе її в інше місце. Потрібно навчитися жити не образами, а майбутнім, кожним наступним днем. Немає іншого шляху, немає іншого виходу. Найголовніша проблема чеченської війни полягає не в тому, хто переможе, а що робити, коли війна закінчиться. А як нам усім жити далі? Ніякий священик ніяким покаянням не зніме з душі людини те, що вона пережила, вбиваючи іншу людину. Як нам жити з цією взаємною пам’яттю? Ось у цьому головна проблема...
ДОВІДКА «Дня»
Олександр Сокуров народився 14 червня 1951 року в селі Подорвіха, Іркутської області в родині військового. Закінчив історичний факультет Горьковського університету. Будучи студентом паралельно працював у штаті Горьковського телебачення. 1975 року поступив на постановочний факультет ВДІКу в майстерню Олександра Згуріді. 1979 року, склавши іспити екстерном, на рік раніше термiну був змушений закінчити навчання у ВДІКу через конфлікт iз адміністрацією інституту та керівництвом Держкіно (його студентські кінематографічні роботи звинувачували в формалізмі та антирадянських настроях). Свою першу художню картину «Самотній голос людини» Сокуров зняв за мотивами повісті Андрія Платонова, вона пізніше отримала ряд фестивальних нагород. Потім працював на кіностудії «Ленфільм», співпрацював із Ленінградською студією документальних фільмів, де в різнi часи зняті всі його стрічки: «Соната для Гітлера», «Елегія», «До подій у Закавказзі», «Духовні голоси». Був режисером озвучення в фільмі Федеріка Фелліні «І корабель пливе». У 1980—1990-ті роки режисер знімав декілька картин на рік. Найбільш відомі ігрові фільми — «Самотній голос людини», «Скорботна бездушність», «Дні затемнення», «Врятуй і збережи».
За ухвалою Європейської кіноакадемії Олександра Миколайовича Сокурова включено до числа ста найкращих режисерів світового кіно. Він неодноразово отримував нагороди міжнародних кінофестивалів, є лауреатом Державної премії Росії і лауреатом премії Ватикану «Третє тисячоліття». На Каннському кінофестивалі сокуровський «Молох» отримав приз «За кращий сценарій». Остання робота режисера — фільм «Олександра».
