Олександр Сокуров, фільми якого — починаючи від «Скорботної бездушності» та «Днів затьмарення», «Спаси і збережи», «Отця і сина» та закінчуючи «Молохом», «Тельцем» і «Сонцем» — близькі, зрозумілі й вельми жадані інтелектуалами від кіно, незалежно від етнічної та мовної приналежності, презентує на фестивалі, що відкривається у Венеції, свою нову роботу — «Фауст».
Попри напружений графік завершального етапу роботи, Олександр Миколайович знайшов день, аби вирватися на вологодський фестиваль і заохотити власним призом молодих кінематографістів. Там і вдалося нам поговорити.
— Олександре Миколайовичу, ви в сім’ї Сокурових — інтелігент у першому поколінні?
— По батьку — в мене робітничо-селянська сім’я з Горького. Після випускного вечора сказав батькам, що бажаю займатися мистецтвом або історією. «Мистецтвом не треба, — сказав батько, — історією, то ще куди не йшло, хоча краще б лікарем став». Шкодую, що багато з того, чого хотів отримати в житті, я не встиг. Коли чітко усвідомив, що нема кого просити про допомогу, треба все робити самому, зрозумів — потрібна базова освіта. Мене, людину провінційну, вабила історична романтика, хоча насправді освіта мала бути філологічна. Вступив до Горьківського університету. Вивчення історії, тим більше, за радянських часів, було важким процесом. І цензури багато.
— Коли відчули повну самостійність і незалежність від чужих знань?
— Коли сиділи із Тарковським у його монтажній (він монтував тоді «Сталкера») і розмовляли після перегляду мого фільму. Він сказав, що я не повинен нікого слухати. Сказав абсолютно не відповідні дійсності слова: що я унікальний, що в мене якісь видатні здібності й таке інше. Я відчув творче, професійне вивільнення, та тривога за недосконалість художнього результату не покинула. Не погодився з його високими оцінками. На той час навчався вже на 4-му курсі ВДІКу, але жодного його фільму не бачив. Там його картини демонструвати не дозволяли, а в Горькому — обком заборонив. Тінь його особи означала багато, та його професійний авторитет був недостатній. Тому що я знав, чого хотів, і оцінював, що саме вийшло. Значна частина помилок була через невміння, а не через скромні умови створення картини. Проте, вийшовши ввечері з монтажної, раптом відчув — вільний. Він неначе камінь з мене зняв. Потім подивився його картини і зрозумів, з ким говорив.
— Кожна ваша картина з тетралогії у людей, які вміють бачити і чути, викликає глибокі роздуми, часто міняючи кут бачення історії. Ви за освітою — історик, причому історик, який навчався за радянських часів, зробили неймовірне відкриття для багатьох. Створюючи тетралогію, що ви зрозуміли про владу?
— Я все ж не лише знімав ці картини, де були віддалені історичні персонажі, а ще й мав якусь практику взаємних відносин із людьми, які керують, і тут одне від іншого відокремити просто неможливо. Ще більш зміцнився в тому, що в усього є людський чинник, що відсутні божественні причини, відсутній фактор диявольського втручання, цього немає, і всі помилки, які роблять можновладці, відбуваються тому, що вони — люди. А люди не можуть не робити помилок, на жаль.
— У фільмі «Молох» це була деградація особистості на вершині влади?
— Я б не сказав, що це деградація, я вважаю, що це така своєрідність даної особи. Парадокс Гітлера в тому, що людина з такими «вихідними даними» виявилася на вершині влади. Він був настільки «неординарний», та все ж таки, був на вершині влади, там, де насправді така своєрідність не вітається. Це питання складніше.
— А в «Тельці» із знаком «плюс», із знаком «мінус» особа, яка стільки зробила в світі зла, добра, це як завгодно, кожен по-своєму сприймає. Та настає час згасання, коли неможливо щось змінити ані в своєму, ані в чужому житті. І приголомшливий імператор-Сонце, він єдиний не віщав, а роздумував і здійснював вчинки, приносячи в жертву себе, своє реноме, історію своєї сім’ї в ім’я світу. А що у «Фаусті»?
— Фауст — фігура деміфологізована, в нашій картині це абсолютно реальна людина зі всіма реальними достоїнствами і недоліками живої істоти. Це насправді дуже складно, тому що здається, за таким чистим інтелектуальним уявленням про людину ховається щось таке дивне, особливе. Нічого подібного. Людина завжди залишається людиною, і ніщо божественне людині не дане за визначенням.
— Ви такий довгий період живете всередині кіно, дуже багато спробували і жанрів, і візуальних, усяких технічних новин тощо... Як, на ваш погляд, змінюється кінематограф (не маю на увазі зараз ту функцію, яка була у нього впродовж його першого століття — заклична, повчальна, освітня тощо). Отже, як змінюється кіно, і які у нього перспективи?
— Головне, що може викликати, напевно, тривогу серед таких, як я, — це агресивність кінематографа. У тому, що режисери впевнені, що їм усе можна. Я дотримуюся іншого погляду. Якщо умовно взяти якихось десять основних складних питань про взаємовідносини режисера з життям, я б сказав, що з цих десяти на вісім запитань режисерові має бути така відповідь: ні, ти не можеш цього робити, ти не маєш права цього робити. Ти недосконалий, зброя у тебе жорстка, разюча, зброя не тонка, ти не лікар, ти, на жаль, із сокирою, через недосконалість свого кіно, і будь обережний, не лізь туди, де ще зарано тобі з’являтися. Але, на жаль, практично ніхто із кінематографістів щодо цього зі мною не згоден.
— Під час майстер-класу на фестивалі VOICES у Вологді ви говорили про те, що рано показувати кіно, телебачення людині, яка ще не отримала певного «щеплення» культури, загального сприйняття мистецтва. Але це абсолютний ідеалізм, тому що в будь-якому разі сьогодні — не лише через зайнятість, навіть через лінощі — матусі вмикають телевізор, і дитя його дивиться...
— Це неправильно. Ви маєте рацію, але ви і не маєте рації. Усе залежить від конкретного виховання. У мене є такі знайомі, і їх чимало. У Петербурзі в багатьох сім’ях до певного класу не було телевізора в будинку, і ніхто не страждав. Виховний вплив батьків був настільки великий, настільки значний, що навіть питання не виникало у дітей, там були хлопчик і дівчинка. Є родини, в яких до цих пір немає телевізора, деякі не купують його спеціально, поки є вдома діти. Якщо існує таке послідовне, уважне ставлення батьків щодо телебачення, то це стосуватиметься й Iнтернету, запевняю вас, і сама дитина буде помірковано цим усім займатися. Це питання лише виховання та воля вихователя. Говорю це тому, що ніколи не приймаю постулату, що це взагалі неможливо, що ми приречені, такий стан викликаний розвитком прогресу і т.д. Усе в наших руках. Упевнений в цьому.
— Ми часто нарікаємо нині на відсутність етичних критеріїв, які існують, наприклад, у класиці. Але існує «поточна» література. Подобається вона нам чи ні, проте вона існує. Ваше ставлення до сьогоднішньої літератури?
— Я погано знаю сучасну літературу, тож не маю права судити про це. Але те, що я читав, можу сказати, мені це нецікаво. Мова нецікава, цей світ ідей нецікавий абсолютно, персонажі чомусь нецікаві. Це стосується і поезії, на жаль, і сюжетної літератури. За поодинокими винятками. Постійно буваю на виступах молодих поетів у Петербурзі, відвідую різні поетичні клуби, і там інколи знаходжу просто перлини. Не зважаючи на те, що зараз існують всі ці засоби, вони дуже комунікативні і дуже розвинені, але насправді ми про багатьох талановитих людей, між іншим, не знаємо. Я точно можу не знати, не всі виявляються на людях, хтось пише для себе.
— Кіно перестало вміти оповідати історію докладно. Як ви вважаєте, до чого веде така тенденція?
— Ні, я гадаю, що це не невміння. Автор обирає певний стиль, мову, ця естетика йому не потрібна, це не входить в його сюжетність і в його інтерес. Сюжетність і вміння оповідати, розповідати — це як різниця між фрескою і масляним живописом, де все прописується до деталей, а фрески — більш умовні речі. Але все ж таки, художній задум зберігається, і фреска не завжди говорить вам про сюжет, а масляний живопис намагається, можливо, прагне до цього. Це завжди питання авторського стилю. Тут не можна говорити, що це загальне явище. До речі, в світі всіх візуальних творів значно більше тих, хто розповідає історії. Інша справа, нам може не подобатися, як вони їх розповідають, але в основному всі так звані серіали розповідають. А щодо творів художніх, то тут навіть ставити запитання так, вочевидь, навіть некоректно. Тому що — як можна примушувати певного автора розповідати історію?! Ось вийшла дуже хороша картина «Протистояння» Світлани Проскуріної. Так розповідається своєрідна, на свій манер, але історія. А в іншій її картині історія не розповідається, там звертається увага на абсолютно інші речі. Це питання кількості та якості людей, присутніх у реальному художньому просторі, тобто — хто знімає і чиї роботи ми бачимо або можемо побачити.
— Я читала, що ви мрієте зробити картину (а ви у своїх фільмах багатьох акторів відкрили), в яку максимально можливо запросите всіх, хто будь-коли знімався у вас... Чи є в перспективі якийсь конкретний проект?
— Якщо я зрозумію, що у мене є на це кошти, гроші, то ми роботу почнемо. Поки що, за нинішнього фінансування національного кіно, мені місця в цьому кіно немає.
— Ви говорили на тому ж майстер-класі про владу і про адміністрування, вміння бути господарем. Невже справді вважаєте, що в наших країнах з постімперською і пострадянською ментальністю, де звикли служити, вклонятися доброму цареві, їсти крихти з його столу, можлива якась інша система відносин у суспільстві?
— Дуже важке запитання, і на нього, напевно, у 80-ти випадках зі ста скажут: ні, неможливо. Та з іншого боку, був момент, коли я, нарешті, купив квартиру і опинився в так званому кондомініумі на Васильєвському острові. Довкола розруха, чортзна-що. А у нас — доглянутий двір, дерева квітнуть, бузок, земля, прибирають сніг, у під’їзді порядок, жодних завищених цін з квартплати. І навіть у будинках поставлено індивідуальне опалювання, тобто ми абсолютно незалежні від мережі. І ось у цих 300 кв. м, у цьому окремо взятому царстві все рішуче відрізнялося від того, що я бачив довкола. З цього роблю висновок: якщо буде створена система, починаючи з дуже невеликих цих «площ» до обширніших, то все можливо. Це можна зробити в окремому місті. У військових містечках таке роблять. У закритих містах. На окремих підприємствах, ми знаємо це: є зразкове ставлення і до людей, і до їхнього відпочинку, і до харчування. Річ у тому, що в нас це не стало національним стилем.
— Тому що люди нічого не варті?
— Коли ми починаємо за це боротися, самі щось робити, виявляється, що наші люди чогось такі варті. І я чогось вартий, і ще хтось. У цьому вся справа, немає системи, немає звички до цієї системи, нічого не немає. Порожнє місце. Немає творчої роботи, простої, рутинної, розумної. Скажімо, призначили нового мера в Москві, він що — приніс нову систему? Ні. Значить, усе як і раніше. Ось хоч би він, наприклад, запросив фахівців, які б систематично цим займалися. Не можна довіку перекладати поточний час на інші покоління, ми зневірюємося, знаючи, що за нашого життя, за мого життя вже нічого не буде. Прикро ж. Адже могло б бути. Я вірю в систему. Вірю в те, що систему — якщо вдатися до розумних заходів — можна створити.
ДО РЕЧІ
Експерти склали рейтинг фільмів Венеціанського фестивалю
Складено перший рейтинг найголовніших фільмів 68-го Венеціанського кінофестивалю, який відкрився в середу, 31 серпня, повідомляє newsru.com із посиланням на OpenSpace. Автори рейтингу — експерти агенції Reuters.
1. «Шпигун, вийди геть!» (Tinker, Tailor, Soldier, Spy) — екранізація детективного трилера 1974 року Джона Ле Карре. Режисер фільму Томас Альфредсон, ролі виконують Гері Олдмен, Колін Ферт і Джон Герт.
2. «Грозовий перевал» (Wuthering Heights) — екранізація роману Емілі Бронте, режисер Андреа Арнольд.
3. «Березневі іди» (The Ides of March) Джорджа Клуні за п’єсою Бо Віллімона «Фаррагут-Норт» відкриють фестиваль. Раян Гослінг зіграє ідеалістично налаштованого молодого секретаря губернатора (Клуні), який виявляється втягнутим у небезпечну гру обману та корупції.
4. «Небезпечний метод» (A Dangerous Method) розповість про молодого психіатра Карла Юнга та його вчителя Зигмунда Фрейда. Головні ролі у фільмі виконали Віго Мортенсен, Майкл Фассбендер та Кіра Найтлі, режисер — Девід Кроненберг.
5. «Кілер Джо» (Killer Joe) режисера Вільяма Фрідкіна — історія про детектива, який підзаробляє замовними вбивствами. Роль кілера виконав Метью Макконахі.
6. «Різанина» (Carnage) Романа Поланського за п’єсою французького драматурга Ясміни Реза «Бог різанини». Головні ролі в фільмі виконують Джоді Фостер і Кейт Вінслет.
7. «Фауст» Олександра Сокурова. За висловом самого режисера, це четвертий фільм «у серії про великих гравців, які програли найважливіші партії в своєму житті». Героями попередніх трьох фільмів були Гітлер, Ленін та японський імператор Хірохіто.
8. «Тахрір 2011» (Tahrir 2011) — документальний фільм про нещодавню революцію в Єгипті. Демонструється поза конкурсом.
9. «Дезінтеграція» (La Desintegration), фільм французького режисера Філіппа Фокона про радикальний іслам.
10. «МИ. Віримо в кохання» (W. E.), другий фільм поп-зірки Мадонни (Madonna), який розповідає про роман Волліс Сімпсон та англійського короля Едварда VIII, який 1936 року заради кохання зрікся престолу. 68-й Венеціанський кінофестиваль триватиме до 10 вересня.
