Життя актора, який народився на Чернігівщині, вчився в Харкові, працював актором Запорізького та Донецького театрів, а потім перебрався до Росії та став вельми відомим, мало кілька поворотних моментів. Перші вдалі ролі в кіно Олексій Васильович зіграв у екранізації шекспірівського «Короля Ліра» і зарубаній цензурою «Агонії», в якій 34-річний актор грав Григорія Распутіна, одну зі своїх найкращих ролей (цю стрічку поклали «на полицю» на десять років, недивлячись на те, що тоді на зйомках Петренко — молодий і здоровий чоловік — від напруження отримав перший інфаркт). Не пройшли повз глядацьку увагу «Двадцять днів без війни», «Ключ без права передачі», «Біда». Глядачі 1980-х пам’ятають Петренка в ролі слідчого в яскравій драмі Костянтина Єршова «Граки», що знята на Київській кіностудії ім. Довженка; підступного Мокія Кнурова з «Жорстокого романсу» Ельдара Рязанова. У 1990-ті роки актор був на хвилі слави (нарешті, показали «Агонію», що тут же стала кінокласикою), як несподівано зник з екранів. Він повернувся у кінематограф у фільмах Нікіти Міхалкова «Сибірський цирульник» та «12».
Олексій Петренко ніколи не забував свою Батьківщину, хоча сумно зазначає, що тут його мало пам’ятають, а він знімався в кількох українських стрічках... Нині до Києва актор, якому виповнилося 70, приїхав начитувати аудіокнигу, а 4 грудня у прокат вийде стрічка «Ілюзія страху» молодого українського режисера Олександра Кирієнка, в якій для Петренка знайшлася роль...
— Олексію Васильовичу, ви відчуваєте кризу в кіно, житті?
— Ось сьогодні кажуть: криза, криза... За моє життя криз було багато, і це не перша, і не остання, а чергова. Для мистецтва кіно справді критична ситуація: менше картин зробимо. А може, це на краще? Бо останніми роками у Росії почали говорити про кінобум. Усі, в кого була можливість знайти гроші, почали знімати кіно. А раз почалися фінансові складнощі, кіномистецтво тепер має можливість очиститися від усього зайвого. Може, закривається якійсь клапан, через який потік поганого кіно припинить литися на екрани. Нині акторів на роль підбирають за дивним, як на мене, принципом. Є якась картотека на акторів, і продюсери дивляться на фотографії, причому навіть не стільки на фото орієнтуються, як на те, що я називаю «мудійність» (медійність). Що це означає, до речі?
— Частота згадки того чи іншого актора в медіа: газетах, на телебаченні, в інтернеті.
— Ну, одні, значить, медійні, а інші — не медійні. Тому в першу чергу беруть медійних... Ми, старики, все ж таки частіше бурчимо: те не так, це не так. У тих фільмах, де я працював останнім часом, усе було нормально. За великим рахунком, для актора будь-яка роль — випадковість. Бо не ми ролі обираємо, а вони нас. Колись випадковість щаслива, а колись і не дуже. Мене доля в плані ролей ніколи не оминала.
— Олександр Кирієнко, коли коментував «Фільм про фільм» (історію зйомок «Ілюзії страху») назвав вас «актором, що відходить»...
— Правильно, мені ж сімдесят цього року виповнилося. Пригадався давній випадок: Елєм Климов зняв фільм «Прощання з Матьорою», за книгою Валентина Распутіна. Була прем’єра, вся група вибралася на сцену. У фільмі я грав персону знакову. З одного боку — такий собі начальник, з іншого — не зовсім радянський персонаж: мужик з бородою, могутній такий... Словом, ми на сцені, щось там говоримо, а моя дружина Галина сидить у залі. Поруч примостилися якісь молоді люди і обговорюють мене: «Хто там такий, отой, з бородою?» — «Черкасов! Той теж такий високий!» — «Та ні, Черкасов помер давно»... Словом, ще трошки — і могли б назвати чи Амвросієм Бучмою, чи Гнатом Юрою... Тому, коли в Москву приїхав Сашко Кирієнко, і ми зустрілися, то я дуже зрадів: молода людина береться за дуже складну тему. До того ж, мені зніматися в Україні давно вже не пропонували. Я гадав, що Кіностудія ім. Довженка лежить у руїнах. Приїхав, подивився: нічого подібного — її підняли з колін! І це молоді зробили.
— Чому ви погодилися зніматися в Україні, в такій непростій картині, як «Ілюзія страху»?
— Мій герой, доктор Петровський — швидше ірреальна істота. Він, тобто я, снюся герою Андрія Паніна, якого зачинили в тюрмі через сфабриковане звинувачення. Хоча сам герой думає, що наша розмова з ним — реальна... Ця ілюзія дає людині, яка опинилася в екстремальній ситуації, певну розраду. Чи навіть — пораду. Таким чином, він — посланець вищих сил (так я вирішив усе повернути). Я хотів, аби «Ілюзія страху» подивилися розгублені люди, яких тепер дуже багато. Ті, хто думає, що проѓавив своє життя, кудись там не встиг...
— Останнім часом актуальна тема українських персонажів у російському кіно. Що ви скажете про свого героя з фільму «12» Нікіти Міхалкова?
— Один мій колега-киянин після перегляду цього фільму подзвонив і сказав: «Льошо, ну ти по нас проїхався! Але — маєш право, бо українець». Справа в тому, що Росія і, зокрема, Москва, густо населена нашими земляками. Мій герой — українець: наївний, добрий, з гумором. Він смішний своєю наївною поведінкою. Про таких, як він, говорять: «Свята простота». А таких людей дуже багато. Саме з ними політики завжди робили все, що хотіли. Мій персонаж — довірливий, чесний, звик працювати і не відходити від даних йому предками постулатів. Він усе життя «пахав» — важко працював. Нині по російському телебаченню демонструють 4-серійну версію цього фільму. У телестрічці є епізод, якого нема в кіноверсії: мій герой заходить у душ, а там — тепла вода. Він швиденько роздягається по пояс, миється, а потім бачить величезний бюстгальтер. Тобто там уже хтось перед ним так само швиденько мився... Він — як доросла дитина — все, що йому кажуть, приймає за чисту монету...
— У 1990-і роки, коли кіно було у загоні, ви жили відлюдником, співали у церкві. Це була спроба змінити своє життя й долю?
— Спроба мого відлюдництва — правда, але не зовсім та, яку свого часу хотіли показати журналісти. У церковному хорі я співав епізодично. До речі, там я ще читцем пробував бути. Мені дозволили, і я зрозумів тоді — це не моє. Служити у церкві — неймовірна праця. Особливо коли приходиш на першу літургію, дуже рано, а там — десять чи двадцять людей. Служба ж йде по повній програмі (хоч двоє — парафія), все одно мусиш співати. Це як у театрі: завіса відсувається, у залі — двоє глядачів, але актори повинні грати. Правда, адміністрація виставу може відмінити — а службу Божу не відміниш, навіть якщо парафіян нема. Переконався, що беззавітно служити Господу я не здатен, і повернувся до лицедійства. А за два роки, поки намагався знайти себе, ситуація в мистецтві й, зокрема, в кіно почала мінятися на краще, і я знову став займатися улюбленою справою — акторською професією.
