У Національній музичній академії України ім. П.Чайковського сталася небувала подія — один із найвідоміших камерних оркестрів України Національний ансамбль солістів «Київська камерата» під керуванням Валерія Матюхіна дав концерт на честь музикознавця й критика! Днями член-кореспондент Академії мистецтв України, доктор мистецтвознавства, професор Олена Сергіївна ЗІНЬКЕВИЧ відзначила своє 70-річчя.
Напередодні ювілею найстрашнішим з усього, що може статися, їй здавалася роль чеховського «Многоуважаемого Шкафа!». Необхідно було готуватися вислуховувати вітальні адреси й офіційні дифірамби, а так хотілося сховатися і перечекати, поки все мине. І ось теплий сюрприз — концерт із творів Чайковського, Бородіна, Станковича, Сильвестрова і Десятникова. Щоб оцінити всю непересічність ситуації, досить пригадати анекдоти радянських часів про «музикознавців у штатському». У тому минулому музична критика була формою ідеологічного контролю. Зрозуміло, музиканти критиків не любили. А хороших критиків не любили також і в «вищестоящих інстанціях». Система нівечила не лише долі художників, а й музичних учених...
Олена Сергіївна чекала виходу своєї монографії «Динаміка оновлення: Українська симфонія на сучасному етапі у світлі діалектики традиції і новаторства» кілька років. Книга побачила світ 1986 року з неабиякими купюрами, і відразу стала настільною для багатьох маститих дослідників і початківців. Текст Зінькевича приваблював не лише відтвореною багатовимірною панорамою українського симфонізму, а й, перш за все, гострими методологічними питаннями, наприклад, дослідженням механізмів спадкоємності в музиці. Для українського музикознавства ця робота виявилася знаковою в усіх відношеннях. Вона була успішним прикладом введення до музикознавського арсеналу методів літературознавства, культурології, кінознавства та інших суміжних дисциплін. У результаті Олена Сергіївна Зінькевич виявилася в Україні однією з перших, хто став використовувати методи семіотики і структуралізму задовго до «наукової моди» на ці напрями.
Взагалі, свій дивний дар бути першою Олена Сергіївна багато разів примножила. Вона першою на пострадянському просторі почала читати курси теорії і методології музичної критики й постмодерну в консерваторії. Першою в незалежній Україні зберегла курс історії російської музики. Першою запропонувала перетворити курс музики народів СРСР на курс традиційних культур народів України (вірменів, болгар, євреїв, ромів) і домоглася введення цього курсу. Не чекаючи офіційних дозволів, Зінькевич давала студентам систематичні знання про традицію дзвонів, чинопослідовність літургії, російську естраду срібного століття і про багато інших речей, про які в радянських підручниках абсолютно не було інформації. Під її керівництвом уперше в музикознавстві вивчалися творчість скоморохів, звуковий світ ярмарку, кіч у музиці і музична метафора. Вона надихала на дослідження музичних образів лісу, моря, вогню, тиші, пір року... З її подачі студенти закохувалися в пожовклі сторінки дореволюційних видань і з радістю вчилися бачити крізь час.
За всіма науковими розвідками Олени Сергіївни і її послідовників стоїть уявлення про музику як особливу, розчинену в самому житті, субстанцію. Без людського інтелекту, пам’яті, без інших сфер культури музика втрачає свій сенс. Правильно й зворотне. Тому Олені Сергіївні з такою легкістю вдавалося писати про «Чехова-музиканта», розкривати смислові музичні послання в театральних постановках Андрія Жолдака, руйнувати прамузикознавчі міфи мережі, й гранично точно пояснювати музичні процеси мовою публіцистики — через численні літературні цитати. (Наприклад, лише в її книзі про музику Євгена Станковича «Симфонічні гіперболи...» згадується близько 70 імен письменників, поетів і літераторів!).
Щирий інтерес і нетривіальний підхід до свого предмету дозволили Олені Сергіївні Зінькевич впритул підійти до межі, за якою у науці відбуваються події, не підвладні аналітиці. Тут через творчість композиторів до людей приходять пророцтва, а прізвища світил музикознавства виявляються записаними в книзі часу на століття раніше (у вигляді імен фармацевтів, юристів, ремісників старого Києва). Реальність життя музикантів минулого виявляється справжньою. Класики перестають бути іконами, бриють бороди й перетворюються на молодих людей, що розуміються на радощах життя.
«Підозри» Олени Сергіївни про існування іншої — «неформальної» і живої музичної історії підштовхнули її та її колег до щорічних першоквітневих конференцій «З музикознавських маргіналій...» У результаті з’явилася унікальна збірка — «Веселе музикознавство», яка витримала декілька перевидань.
У цілому музикознавчі відкриття Зінькевич опубліковано в семи книгах, вийшло більше 120 публікацій в наукових і спеціалізованих виданнях, численних статтях та енциклопедіях, у тому числі для всесвітньо відомих довідників The New Grove Dictionary of Music and Musicians і Musik in Geschichte und Gegenwart (MGG). Разом із Мариною Романівною Черкашиною та Ніною Олександрівною Герасимовою-Персидською Олена Сергіївна Зінькевич стала символом українського музикознавства за кордоном. Її роботи публікуються не лише українською і російською, а й німецькою, англійською. Сьогодні вона та її колеги — бажані гості в кращих університетах і консерваторіях Західної Європи, Америки і, звичайно ж, Росії. Саме завдяки зусиллям О.Зінькевич в Україні вперше пройшов Міжнародний симпозіум музикознавців, на який приїхала директорія найавторитетнішої організації у сфері музичної науки — Міжнародного музикознавчого товариства (IMS).
А починався такий блискучий шлях із роботи в музичних школах і з лекторських виступів. Саме з музикантами Камерного оркестру при республіканській організації Спілки композиторів (яка з часом перетворилася на «Київську камерату») Олені Сергіївні довелося виступати перед найрізноманітнішою аудиторією — робітниками, будівельниками і навіть міліцією. Сьогодні вона не може без посмішки розповідати про те, як прямо біля входу в консерваторію їй доводилося сідати в «воронок». У всіх на очах «відома» машина відвезла Олену Сергіївну «куди треба», а потім через деякий час привезла назад. Спробуй усім потім пояснити, що «їздила на концерт»...
Для свого музичного привітання керівник нинішньої камерати Валерій Матюхін склав вишукану програму. У ній кожен номер перетворився на багатозначний символ, пов’язаний із життям Олени Зінькевич. Ніжні «нічні пісні» — серенади Петра Чайковського та Ноктюрн Олександра Бородіна — підкреслили її незмінний імідж — «завжди помітної» стрункої білявки, що обожнює верхову їзду й екстрим. «Миті Поезії і Музики» Валентина Сильвестрова і «Dictum-2» для фортепіано і струнних Євгена Станковича — стали алегоріями шляхетної місії Зінькевич у сучасній українській культурі.
Олена Зінькевич — учений, який заклав надійні підвалини для подальших досліджень українського авангарду 1960-х (з якого виріс, у тому числі й Валентин Сильвестров). Сьогодні в Росії багато мистецтвознавців засмучуються з приводу того, що їхні «шестидесятники» залишилися без критики. У минулому про авангардистів писати було ризиковано, а в наші дні, коли шестидесятники з представників андеграунду стали класиками — писати стало складно, молодим уже не хочеться переказувати діла давно минулих днів. В Україні склалася абсолютно інша ситуація. У «шестидесятників», в особі Зінькевич, знайшовся не лише свій авторитетний критик, який продовжував відстоювати їх і в роки перебудови, а і вчений, який узяв на себе сміливість опублікувати стенограми засідань-цькувань. За свої публікації в 1999 році Олена Сергіївна була оголошена лауреатом часопису «Сучасність».
Щодо Станковича, то, за словами Олени Сергіївни, цей композитор був подарований їй долею. Вийшло так, що після авторського концерту композитора 1973 року рецензія Зінькевич виявилася єдиною. З часом не залишилося жодного критичного жанру, в якому Зінкевич не писала про свого героя. У 1999 році в Сумах вийшла її книга «Симфонічні гіперболи: Про музику Євгена Станковича», яка вже через три роки була перевидана в Ужгороді.
Поряд із творами Сильвестрова і Станковича концертна версія балету «Російські сезони» Десятникова нагадала слухачам про ще одну магістральну тему досліджень О. Зінькевич — постмодерн у музиці. Твір Леоніда Аркадійовича був вибраний Матюхіним не випадково. Цього року композиторові виповнилося 55 (теж, погодьтеся, дата). У критиків його «Російські сезони» викликали стійкі асоціації з «Російськими сезонами» Дягілєва в Парижі і творчістю Ігоря Стравінського (знову ж таки, улюблені теми Олени Сергіївни). 12 розділів балету для виконуючої соло скрипки, сопрано і камерного оркестру зв’язували в одне ціле популярну в мистецтві тему — «Пори року», сільський календар і алегорію людського життя. Свій твір Десятников писав для Гідона Кремера і його оркестру Кремерата-Балтика. Це призначення багато в чому зумовило ситуацію неминучого порівняння всіх подальших виконань із вибраним самим композитором еталоном. Від цього порівняння у виграші виявилася Людмила Войнаровська. Її тепла і проста інтонація ушляхетнила початкову жорсткість і відстороненість пост-модерністичного письма Десятникова... А музичний вечір в НМАУ закінчився загальним апофеозом: «Многії літа! Олено Сергіївно»!
КОМЕНТАР
Євген СТАНКОВИЧ, композитор
Ще до нашого знайомства, мені говорили, що Олена Зінькевич — безкомпромісна людина. Якщо вона за щось береться, то тут буде все виконано за вищим розрядом. Мене завжди вражали її широкі погляди. У різні роки в музичному світі з’являються прибічники тієї чи іншої течії, які відкидають інші напрямки. Олена Сергіївна завжди була незалежною від скороминущої ситуації в музичному світі. Вона сприймала різну музику, і це було в той час її позицією. Демонструвала розуміння того, що світ настільки широкий і настільки багатообразний, що можливе повернення до чогось пройденого.
Окремих слів заслуговують її колосальна дисципліна і воля — це неймовірно рідкісні риси для людини, яка займається музикою. Серед композиторів і музикознавців подібним відрізняються одиниці, оскільки сама професія начебто передбачає певну розхлябаність, «очікування муз», «очікування спалахів натхнення», і подібне. Але виявляється, що, в принципі, людина не дисциплінована внутрішньо і зовнішньо — мало чого досягає. Не важливо, пив Бетховен чи не пив, важливо те, що він багато працював. Для багатьох великих композиторів був важливим девіз: «Ні дня без рядка!» Пригадайте Чайковського, який про свою роботу говорив: «Я працюю, як швець»! І таких прикладів я можу дуже багато навести. Всі видатні люди були вкрай дисциплінованими, попри всілякі дивацтва та імідж, який вони собі створювали. Дисципліна!
Крім того — постійна підтягнутість, чисто фізична — це теж дуже важливий момент. Особливе ставлення до спорту. Я, наприклад, знаю, що Стравінський усе життя займався спортом, Прокоф’єв, Шостакович, Хіндеміт. Все це теж — свідоцтво широкого прийняття світу, яке відрізняє Олену Сергіївну. Ця людина займалася не лише музикою, але й по-справжньому знає літературу, історію, естетику. Це теж дуже важливо для музикознавця, це допомагає формулювати й відстоювати своє творче кредо.
Що ж до особистих рис, Зінькевич — однозначно видатна людина, видатна особистість. Порядність, чесність, непідкупність — це все про неї.
Олена Сергіївна все життя щось долає. Але, мабуть, в цьому сенс — щось долати. Вочевидь, так влаштоване життя...
