Олесь Ульяненко вважається письменником так званої молодшої генерації. Схильність до подібної хронології, поділу на літературних батьків та дітей мене завжди дивувала. Та й самодостатньому Ульяненкові не вельми пасує цей хронологічний стандарт. Він одразу вписався в когорту якісно зрілих письменників, оминувши юнацький «літміжсобойчик» при видавництві «Смолоскип» чи деінде. Він одразу став «дорослим письменником». У 1997 роцi це підтвердив Шевченківський комітет, ощаслививши письменника однойменною премією. Щоправда, називалася вона чомусь Мала, а грошовий еквівалент — взагалі мізерний. Та справа не у грошах. Ульяненко може жити й без них. Це він доводить щодня.
Нещодавно харківське «Фоліо» видало його нову книжку «Дофін сатани». Разом iз новітнім твором під твердою обкладинкою також опинилася хрестоматійна «Сталінка». «Дофін...» — це роман «про українського маніяка». «Інтелігентний» був чоловік, охайний. Дбав про манікюр, любив квіти, пив кефір… «Міляга», одним словом.
«Я ЖИВ У ОТОЧЕННІ МОНСТРІВ»
— Почнемо зі «Сталінки»…
— Знаєш, останнім часом мене насторожує те, що я написав дев’ять романів, кілька повістей, оповідання, але люди чомусь тупо відводять зір від усього написаного, вчепившись за «Сталінку». Ніби я автор одного роману. Переконаний, що я написав речі значно глибші та сильніші за цей роман.
— Можливо через те, що саме за «Сталінку» ти отримав Малу Шевченківку. Вперше і востаннє. Прецедент…
— Не думаю. Ще до премії з нею носилися, мов iз писаною торбою. Ні, роман, звичайно, цікавий. Українській літературі я подарував нового героя. Взяв людину з вулиці й вкинув її на сторінки нашої моралізаторської літератури, котра тільки й помічала свої плачі та розтирала «сльози по соплях». А тепер уже багато різного з’являється... Звісно, не все мені подобається. У нас автор чомусь подає тільки себе. Відкриваєш роман і бачиш: ось це — Толя Дністровий чи про Толю Дністрового. Чи Ірванець... «Задвижки під Селбі». Такою мовою не пишуться романи. Ну як «босяки- відморозки» можуть сперечатись про історію чи філологію? Нонсенс. Спробуйте подібного типчика виловити десь у троєщенських нетрях і розпитати про катарсис…Треба жити тим, нехай нетиповим для тебе, середовищем, увійти в нього, але подавати його відсторонено. Присутність письменника на сторінках повинна бути мінімальною.
— «Дофін сатани»…
— Готувався до цього роману довго. Неосмислений спалах був ще в дитинстві. У пам’яті виринає такий собі хлопчик- відмінник. Всі його любили. Пуся-Муся. Але після школи виявилась зовсім інша людина. У нього була ціла лабораторія. Виготовляв різні отрути. Майстрував самопали. Звичайно, кожен iз нас бавився у самопали. Але він не просто бавився, він вбивав тварин. Відстрілював собак. І розумненький такий, з ним цікаво було поговорити про літературу…
— Тобто імпульсом «Дофіна» не були ні Чекатило, ні Онопрієнко?
— Ні, роман назрівав вже давно. У 1997 році я почав збирати «маніячні» матеріали і вирізки з газет про судові справи. Все це скотчем клеїв собі на стіни. Я жив у оточенні монстрів. Єдине, про що я дбав, — аби абстрагуватися, аби мене не було у тексті. Але щоб те падло, той маніяк все-таки в мені жив. Писати ж ніби не було тяжко…
— Тобі треба було влізти в його шкуру?
— Не так влізти, як впустити. Тільки таким чином його можна було побороти і знищити. Це була конкретна боротьба зі злом, не абстрактним злом. Коли Флобер писав «Мадам Боварі», він прокидався із запахом миш’яку в роті. А я відчував присмак крові. Та я продовжував спілкуватися з людьми, їздив до коханки, вирішував якісь справи. Яким чином? Просто я тримав його «за горло». Люди, з котрими я спілкувався, казали що поряд зі мною творилися дивні речі. Зовсім неприємні.
— Ти їх не помічав?
— Помічав. Але так треба було. Я показував, як із цим злом можна боротися. Роман написаний для людей, які потенційно можуть стати маніяками. Хоча я не проти, якщо його буде читати літературне коло. Чому б ні? До речі, я вважаю «Дофін сатани» стилістично одним із найвдаліших своїх творів.
— Найстрашнішим епізодом мені здається вбивство на початку роману. Тобі, мабуть, треба було ввести себе у специфічний стан…
— Так, це «найубойніша» сцена роману. І майже не вигадана. З натури. А найстрашніша річ все-таки, мабуть, щоденник закатованої. Містична штука. Хоча роман увесь такий — перетин ірраціонального. У ньому переплелися міфи: християнські, іудейські, протестантські.
— Епізод зі щоденником може трактуватися як попсовий хід…
— І дуже добре. Чим старшим стаю, тим більше розумію, що попсова література — це те, що треба. Вона найефективніше знаходить шлях до душевних ниточок людини, подразнює їх. Візьми для прикладу Шекспіра, чим не попса?
— Не знаю… Такої сміливості жонглювання — той попса, той не попса — не маю… Давай «пройдемось» по головних персонажах роману. Цікавий образ батька. Ніхто ж не міг прозирнути маніячну суть твого Івана Білозуба. Лише його батько.
— Це вже реальний факт із життя Онопрієнка. Батько боявся його все життя. Всі маніяки — це свого роду ізгої, ображені люди.
— Та ніби не було чого так ображатись твоєму маніякові. Виростав ніби не в гетто. У мене склалося враження, що те зло, про яке ти говориш, передалося йому після смерті матері, цинічної психопатки. Тоді ніби відкрилися шлюзи.
— Розумієш, твір не можна так реально трактувати. У романі зло — ірраціональне. Схоже на кульову блискавку. Пливе собі повітрям, а інколи крізь відчинену шибу залітає до хат. Крутиться від персонажа до персонажа.
— Кожного з них ти розбирав мало не по атомах.
— Потрібно було детально описати середовище «смітника». Адже воно якраз і формує «чєловєка». Нормальної людини там не знайти. Зате ця писанина формувала мене. Вірніше, впливала. Я навчився керувати емоціями, навчився говорити- спілкуватися з людьми. Бо колись ледь що — зривався…
— Кидався «потримати за горло»?
— Просто казав про людину все, що думаю. Але з роками це все потрохи відшліфовується. Для чого когось ображати? Одне слово, навчився прощати.
— Автобіографічного нічого не впускав на сторінки?
— Нічого. Хоча у нас це й не прийнято. Не можуть не покопирсатися «патичком» у собі. От і виходить: якщо я пишу такі речі, то обов’язково мушу різати комусь горлянку. Себто «маніячу» і собі потихеньку в перервах між писанням тексту. Крім того, проза — це ще й певний життєвий досвід. Який може бути досвід у наших письменників, потенційних аспірантів-філологів?
— А досвід плоті? Про нього сьогодні полюбляє поговорити жіноцтво.
— На одному «плотському» досвіді роман не напишеш. Генрі Мілер якось зумів цей досвід передати. Здавалося б, біографічна штука, але його — Генрі Мілера — у «Тропіку рака» не більше трьох відсотків. Він сам зізнався в одному з інтерв’ю, що у своїх «запливах» не такий потужний, як у романах. А жіночий «досвід»… Ні, краще я змовчу…
«НАЙБІЛЬШЕ МАНІЯКІВ У НІМЕЧЧИНІ ТА В УКРАЇНІ»
— Твоє улюблене чтиво…
— Зараз мене вистачає хіба що на «Плейбой» у польському варіанті. Колись був Селін улюблений письменник, частково Достоєвський, любив Гоголя, Кафку. Але вже років iз п’ять як пропала охота щось читати. Вірніше, як кажуть, читати «взапой». Бо так, почитую. Оце черговою книженцією із серії Акуніна «бавив» час.
— А я вже подумала, що ти невіглас і зовсім не слідкуєш за конкуруючими братами по літпроцесу.
— Не можуть вони ніяк вирватися зі своєї завороженої ментальності. Наша українська проза сидить десь у дев’ятнадцятому столітті. Єдиний, хто горою піднімається — це Шевченко. Йому було дано. Людину Бог в чоло поцілував. У нормальній країні проза — це хороший заробіток. У нас — це ледь не сподвижництво…
— Дехто проривається і на хлібосольні західні терени.
— Це ти називаєш «проривом»? Кожна нормальна західна країна не зацікавлена пропускати якесь невідоме інородно-літературне тіло. Вона своїми сита.
— А перекладацька література? Хіба вони за цим не слідкують, хіба не зацікавлені?
— Вони-то, звичайно, слідкують, тільки не за письменниками країн «третього світу». Перекладаються розкручені імена.
— Андрухович, Забужко…
— У нас як підхоплять когось, то тягають і тягають… Які там ще можуть бути письменники… Зрештою, кого не копни — кізяками несе. Вторинне, третинне... Звідки на цих теренах з’явитися Селбі, Селіну чи Ґолдінґу?
— Це твої улюблені письменники, от ти з ними і носишся… Розкажи щось про своє дитинство. Нічого про тебе не знаю.
— Не хочу. Хіба що за «чаркою кави» без диктофона. Бо в мене вийшло вже штук вісім біографій, одна на одну не схожа. Таке вичитував про себе… Краще вже про останній роман. Я вже казав, що він писався для потенційних маніяків. Для тих, хто може залізти у шкуру зла. Людина взагалі по природі своїй здебільшого тягнеться до гіршого. Чому? Бо зло можна помацати, воно відчутніше, воно майже матеріальне. Добро надто тендітне, ефемерне, навіть, на перший погляд, статичне, без динаміки. Не кожному дано зрозуміти його переваги, розрізнити чітко межу між чорним та білим…
— Хочеш покопирсатись у сфері моралі?
— Глибше копай…
— Якісь загадки… Може, все значно простіше: твої герої — пацієнти «павлівки». Хворі люди.
— Я спілкувався з шістьма конкретними маніяками; на них «висіло» не багато «пакойнічков». Судова експертиза визнала кожного з них абсолютно «вмєняємим». І так майже всі. Починаючи від Хамера, був такий гомосексуаліст у Ганновері, «замочив» десь двісті людей. Буквально перекушував горлянку. Чекатило ж — це вже своєрідне «кліше», найбільш банальний тип маніяка. Цікавий був Онопрієнко. Нормальний здоровий мужик, на котрого заглядались жінки. У майора-слідчого відбив коханку, дарував їй речі вбитих людей. Це вже потім він косив під «плюгавенького». В романі я написав: не слухайте нічиїх голосів, прислухайтесь до власного серця і відкривайте частіше Святе Письмо. Якщо не спроможний на добро, бодай зло не чини. Цікаво, що найбільше маніяків у Німеччині та в Україні.
— Ти якось це пояснюєш, принаймні для себе?
— Тяжко, але на інтуїтивному рівні знаю. Онопрієнко, наприклад, — втілення жлоба- хохла. Хотів багатства, хотів грошви. Коли заходив iз обрізом до якоїсь хати в селі, то спершу кричав: «Гроші!». Для мене маніяк відразливий. Бридота. На телеекранах нас пробують програмувати на позитивний образ маніяка. Мовляв, особистість. У знаменитих фільмах «Мовчання ягнят», «Ганнібал» маємо ледь не романтичного героя. Дамочки сидять, слюні пускають — «какой мущіна»… Це вже патологія у суспільстві. Зворотна сторона медалі. Чим брутальніше суспільство — тим бридкіший маніяк. Така ось закономірність.
