І ще — займаючись останнім часом головним чином живописом (і саме як живописець знаходячи популярність), Тетяна Волошинова не перестає бути художником театру, ученицею академіка Даніїла Лідера. Такою — терплячою, послідовною й театральною — з’являється вона й на своїй нинішній, другій персональній виставці в галереї «Ірена», «Книзі Юдіфі».
На презентації живопис і театр стикнулися, втім, і прямо — виставка почалася прем’єрою вистави «Олоферн. Вознесіння голови» (режисер- постановник Ігор Тихомиров за участю Анастасії Касилової). Однак збіг сюжету не означав збігу теми. Більш того, — «Олоферн. Вознесіння голови» та «Книга Юдіфі» відтінили одна одну до контрастності. Навіть склад дійових осіб виявився несхожим: у виставі — Олоферн і Юдіф, у живописному циклі — Олоферн, Юдіф і Стіна.
Стіна в «Книзі Юдіфі» Тетяни Волошинової — не просто фон тому, що відбувається, навіть не просто цього, що відбувається, метафора. Стіна, в її грубій, об’ємній, відчутній на дотик (із фарбою змішувався грунт) фактурністю, виглядає особливо виразно поруч із тінями героїв — двома образами Юдіфі та головою — вже відрубаною — Олоферна. Передусім це, напевно, та стіна, про яку прямо говориться в старозавітному тексті — стіни міста Ветілуї, що було під облогою. Тетяні Волошиновій вони важливі як свідчення реальності історії, що сталася — те, що її Ветілуя ніяк не археологічна реконструкція, а художній твір, не грає, зрозуміло, ніякої ролі. Однак стіна — це ще й грань, щось, що безнадійно розділяє любов і ненависть, злочин і подвиг, життя і смерть.
Цей цикл — як завжди в Тетяни Волошинової — створювався довго, поступово, одночасно й легко, й складно, розростаючись у різних напрямках, часом несподівано для самої художниці. «Книга Юдіфі» починалася диптихом, герої якого поступово загубилися серед незліченних, вузьких і кривих вуличок коричнювато-рожевого східного міста, колись існуючої й від початку до кінця вигаданої Ветілуї. Олоферну судилося залишитися буквально в цих стінах. Юдіф (у одній з останніх робіт циклу) з простору Ветілуї вийшла на порожню й дивну рівнину, під розовіюче небо — величава, тиха, нерозгадана.
Самого вбивства в цій «Книзі Юдіфі» немає й, мабуть, бути не може. Тетяні Волошиновій важливо не стільки діяння, скільки причини та наслідки. Тисячолітня перспектива й, тим більше, поставлена, не науково-історична, а художня (й філософська) мета дозволяють розглядати горезвісну лінію часу в будь- якому напрямку й навіть, чого уже там, різати її на шматки. Дійсно — Юдіф, яка щасливо (хоча чи щасливо?) все задумане здійснила, й відрубана голова Олоферна співіснують у Ветілуї, розділені хіба що могутніми стінами з грубо обтесаного каменю.
