Фонд «Ізоляція. Платформа культурних ініціатив», який базується в Донецьку — на сьогодні одна з найбільш успішних регіональних організацій, які займаються мистецтвом. «День» уже писав про виставку китайського митця Цай Гоцяна «1040 метрів під землею», яка стала художньою сенсацією минулого року. Днями «Ізоляція» запросила кореспондента «Дня» на відкриття групової експозиції «Мінлива хмарність».
На конкурс, оголошений Фондом торік, прийшло 280 заявок із 40 країн. Вісім фіналістів (інтерв’ю з ними дивіться в «Дні» від 1 червня) було відібрано з урахуванням рекомендацій видатного українського фотохудожника, володаря премії «Хассельблад» Бориса Михайлова. Фотографи Нуно Баррозо (Португалія), Марина Блек (Росія — Канада), Флавія Жункейра (Бразилія), Гомер (Саша Курмаз, Україна), Наталя Павловська (Росія — Угорщина), Олександр Стрінадко (Україна), Марко Цитрон (Італія) та Ричард Енсетт (Велика Британія) також працювали під керівництвом Бориса Андрійовича. Митці провели в Донецьку від 4 до 6 тижнів — фотографували, брали участь у майстер-класах і дискусіях.
Авторам запропонували досліджувати досить невизначено сформульовану тему «мінливої хмарності» стосовно краєвиду Донецька; краєвид тут — найширше поняття, що включає географічні, соціальні та культурні аспекти. Що стосується ландшафту самої виставки, то тут найпомітніше вміння кураторів арт-центру працювати з простором колишнього заводу ізоляційних матеріалів, тим більше що розміри цехів-галерей дозволяють добирати для кожного окремого митця оригінальну структуру експонування. Друга особливість — всі учасники «Мінливої хмарності» певним чином успадкували естетику Бориса Михайлова — його принцип спонтанності враження, увагу до маргіналіїв і маргіналів, до кітчу і наїву.
Так, Курмаз у завішених кабінках-боксах показує велику світлину окремого героя і розсип дрібних карток (термін Михайлова для означення фотографії), які повинні так чи інакше характеризувати героя. Додавався звуковий ряд: запис голосу об’єкта дослідження або звуки, що асоціюються з ним. Але, всупереч оформлювальним хитруванням, залишилося прикре відчуття так і не здоланого безладу: є характеристики — немає характерів, є фрази — немає історії. Курмаз не зміг із місцями дотепних сценок зібрати єдине ціле. Те ж стосується Нуно Баррозо: вихвачуючи навдогад шаленіючих аборигенів, небагаті інтер’єри їх кухонь, особняки нових господарів життя та іншу екзотику, португальський фотограф лишень і обмежився передачею свого захоплення цим мальовничим хаосом, підмінив антропологію туризмом.
У Марка Цитрона, навпаки, все дуже впорядковано, проте дуже передбачено. Півтора десятки стендів, на одному боці яких — пейзажі Донецька з висоти пташиного польоту (дерева й пафосні новобудови), на іншій — світлини мешканців дворів, які загубилися серед цієї саморобної пишноти. Цитрон, схоже, буквально сприйняв поширене твердження про найбільш зелене індустріальне місто світу: зелене у нього переважає, загрожує перелитися через краї зображення — і при цьому всі загальні плани читаються як парадні листівки. Противагою могли стати дворові світлини, але там все так само пригладжено: та ж показна зелень, те ж нехтування деталями, багато героїв неприкрито позують. Городяни в Цитрона настільки ж невиразні, як і багатоповерхівки з другого боку стендів — і це не та змістовна невиразність, за допомогою якої можна було б передати окремий замкнений (анти) світ.
Якраз саме такої стертості сенсів удалося домогтися Наталі Павловській. Її 9 знімків збільшено й оформлено як рекламні банери і висять вони так само — рядком на стіні одного з цехів. Зовні кричущі, вони одночасно до запаморочення банальні: якась ведмедяча шкура на підлозі серед «євроремонту», пластмасові вінки в бюро ритуальних послуг, манекен у псевдофольклорному одязі, щаслива дівчинка на лоні природи з пакетом їжі з «Макдональдса», простий донецький дід із простими донецькими внуками на відпочинку в парку. Художниця працює з уявленнями масової свідомості про безбідне життя і пристойну смерть, і з цієї дрібниці вирощує власне висловлення про суспільство дешевого спектаклю, в якому ми зараз живемо.
Іншу інсталяцію Павловської — Missing space 2 — можна назвати найбільш концептуальною у всьому проекті. Наталія просто зібрала 12 викинутих надгробків і виставила їх, згрупувавши на акуратному білому помості. Це стандартні металеві радянські обеліски, добряче проржавілі, з зірками на вершинах, з облупленою фарбою — і з порожніми рамочками на місці фотографій давно померлих людей. Жест сильний сам по собі, з щонайширшими конотаціями — від класичного memento mori та ритуалів минулої епохи до погляду на природу фотографії як «зафіксованої пам’яті» — або, навпаки, як способу позбавлення від спогадів.
Олександр Стрінадко — єдиний житель Донецька в проекті, і, щоб досягти необхідної дистанції, він зосередився на тій частині міста, в якій жодного разу не був, — до речі, в Будьонівському районі знаходиться й «Ізоляція». Серія називається «Больше жизни» (табличка одного з ресторанів, що потрапили в кадр) і складається з чорно-білих світлин, що експонуються на розкиданих, схожих на камінь сірих тумбах. Стрінадко керується вже згаданим форматом випадкового фотополювання, відображаючи всю районну повсякденність з розпиванням пива на тротуарах, п’яними піснями під баян, щоденним отоварюванням у крамницях, нічогонеробленням на порозі непоказних будиночків. Фотограф виступає як дослідник з принциповим і співчутливим поглядом, і дивитися його очима на ось це життя «більше життя» вкрай цікаво.
Декільком серіям «Мінливої хмарності» властиві — ні багато, ні мало — певні метафізичні акценти. Марина Блек, починаючи роботу над циклом «До денної поверхні 14 метрів», звернула увагу на свою асистентку з місцевих жителів, 16-річну Настю, яку і зробила головною героїнею. Настя не відображена на фото у прямому розумінні — її обличчя не потрапляє в кадр, інколи вся її фігура змазана, інколи це просто порожня покинута кімната. Сама реальність цих руїн примарна, як і примарним здається неймовірно уповільнений час, що протікає в невпинному руйнуванні.
Роботи Річарда Енсетта виставлені на лайтбоксах у величезній залі, що нагадує католицький собор. Чотири світлини з одного боку, шість — з іншого, і попереду, по центру, в «вівтарній» частині — три горизонтальні композиції з серії «Мати і дитя». Річард знімав пацієнтів у лікарняному саду, окремо — дітей-аутистів. «Мати і дитя» скомпоновані поодинці: немовля лежить на ліжку, над ним на стіні нехитра картинка — знак родинного затишку, мати зображена з простягнутою з правого краю кадру рукою з розчепіреними пальцями. За контрастом, світлини дітей і пацієнтів виконані з потужним спалахом, через що створюється ефект нічного фону: з темряви виступають лише герої в обрамленні кольорів. На цих знімках Енсетт досяг виразності, гідної Караваджо. Люди в пов’язках і з гіпсом приголомшують поєднанням гідності та скульптурним ліпленням тіл; але найкраще вийшли діти з аутизмом. Річард передав їх таємницю — вони у нього виглядають носіями внутрішньої сили, доступної хіба що міфічним героям. Коннотації з живописом бароко посилені і загальним розміщенням, і повною затіненістю зали. При всій наочності форми, це насправді про віру, або, скоріше, про красу віри, все одно — у вищу силу або в своїх близьких.
Для Флавії Жункейри зробили виняток, дозволивши доповнити донецькі світлини роботами попередніх років, а також відвели окремий модуль — так званий Чайний будиночок, обладнаний в колишній щитовій. Інтер’єр оформлений в такому собі псевдоміщанському стилі: на стіни наклеєні шпалери в квіточку, із стелі звисають скляні люстри, немов щойно куплені за зниженими цінами в радянській крамниці. Донецькі світлини поєднують наївний дитячий кітч — повітряні кульки, іграшки, статиста в костюмі Мікки-Мауса — з напівзруйнованим бароко палацу культури в Горловці. На інших роботах ті ж іграшки і кульки вриваються в урбаністичний хаос Бразилії. Інколи речей стільки, що вони практично поглинають персонажа на світлинах — альтер-его художниці. Річ і людина — головна тема Жункейри, але і більше: авторові вдається показати момент, коли в речей з’являється власне самостійне життя, і це, не дивлячись на наявність начебто легковажних елементів, додає її роботам прихований жах.
Успіх «Мінливої хмарності» організаційний не менший, ніж художній. При відносному розквіті галерейного руху в Україні дуже небагатьом удається правильно поєднувати експозиції з виставковим простором. У кураторів «Ізоляції», варто повторити, це виходить віртуозно. Виправдав себе і сам задум: по суті, в Донецьку на короткий час була створена школа фотографії під керівництвом Бориса Михайлова, що дала на виході (випуску) дуже добрий результат. Незалежно від міри обдарованості окремих учасників, «Хмарність» справила настільки переконливе враження присутності сучасного мистецтва, що вже зараз можна назвати новий проект «Ізоляції» однією з найпомітших подій виставкового сезону разом із київською «Арсенале». І, нарешті, Донецьк серед лихоманки політичних потрясінь і диктатури вічнорадянських регіональних князьків отримав, мабуть, найбільш гідне і художньо багате візуальне відображення за всі роки незалежності.
