Оголошення номінантів на цьогорічну премію Американської кіноакадемії «Оскар» особливих несподіванок не принесло. Лідери касових зборів не стали лідерами номінацій, і навпаки: малобюджетні, але серйозні, зроблені талановитими режисерами картини, про які багато говорила преса і критики, — перемогли принаймні за кількістю категорій.
Отже найгостріша боротьба, безумовно, розгорнеться між двома фільмами, кожний з яких висунуто по восьми категоріях. Обидві стрічки зняті найцікавішими незалежними режисерами Нового світу, котрі у схожий спосіб після довгого застою здійснили справжні творчі прориви. Назви цих робіт — «Старим тут не місце» та «Нафта».
«Старим тут не місце» претендуватиме на статуетки в номінаціях кращий фільм, режиссура і адаптований сценарій (Джоел та Ітан Коени), кращі чоловіча роль другого плану (Хав’єр Бардем), операторська робота (Роджер Дикинс), монтаж, звук, звуковий монтаж.
Коени розставили у фільмі кілька доволі вправних пасток для публіки. В певний момент акцент зміщується з одного персонажа — якого ми вже практично звикли вважати головним — на другого, потім на третього тощо; це чимось схоже на імпровізаційний джаз, коли час від часу починає виконувати соло той чи той інструмент, але ніколи із впевненістю не можна сказати, що ось саме він визначатиме кінцевий результат. Значну частину фільму режисери вдало концентрують увагу на протистоянні між ветераном В’єтнаму Ллевеліном Моссом (той, хто взяв гроші наркомафії, у виконанні Джоша Броліна) та його переслідувачем, безжальним убивцею Антоном Чігуром (Хавьєр Бардем). Зрозуміло, що перший — хороший хлопець, а другий — дуже поганий, і симпатії мають бути на боці розумного та мужнього Мосса, котрий подолає лиходія і повернеться до коханої дружини з грошима. Але ж це й історія Чігура також. Бардем — прекрасний актор, з чудовою європейською школою, його роль у «Внутрішньому морі» іспанця Алехандро Аменабара відзначена як краща на Венеційському фестивалі у 2004 році. Партія Чігура теж варта нагород — це такий сучасний самурай, усміхнений і безжальний, азартний гравець з долею — своєю і своїх жертв, — котрий, як зрештою з’ясовується, і сам така ж іграшка Фатуму. Краса цього фільму полягає в тому, що у кожного тут своя правда, тому нема правих і винних.
«Нафта» змагається з фільмом Коенів як кращий фільм, знятий кращим режисером за кращим адаптованим сценарієм (Пол Томас Андерсон) за участі кращого виконавця чоловічої роли (Деніел Дей-Л’юїс), кращого оператора (Роберт Елсвіт), кращого художника-постановника, з кращим монтажем і звуковим монтажем.
Стосовно «Нафти» чомусь згадуються такі класичні сюжети, як «Дон Жуан» чи «Макбет». Бо йдеться про сильну людину — нафтовидобувника Деніела Плейнв’ю (Деніел Дей- Льюїс), що поставила себе над законами, і людськими, і божими. Ми спостерігаємо за його поступовим підйомом до багатства і влади з самих низів. Безумовно, «Нафта» — то монодрама, епос одного героя, зіграного Дей-Льюїсом. Хоча цей британський актор у 1990 році й отримав «Оскара» за роль хворого на церебральний параліч у ірландсько-британській картині «Моя ліва нога: історія Хрісті Брауна», справжня слава прийшла до нього після ролі бандитського ватажка Біллі- м’ясника в «Бандах Нью-Йорка» Мартіна Скорсезе. В Андерсона він зберіг схожий типаж — все той же вусань з густими бровами, пильними очима і небезпечною посмішкою. Йому нецікаво з людьми, він бачить їх наскрізь з усіма їхніми інстинктами; знаючи, що нема правди на землі, він, вочевидь, упевнений, що нема її й вище. Та ось що дивно — при всьому тому, що Плейнв’ю іде по головах, що він легко порушує обіцянки, убиває, зрікається власного сина, в ньому є щось таке — і це рівною мірою заслуга і режисера, і виконавця, — що зачаровує, притягує погляд, змушує співчувати. Для Дей-Льюїса ця роль, безумовно, є найвищим надбанням, вона ставить його в ряд із такими іменами, як Брандо та Аль Пачіно. Та тут ще є специфіка режисури Андерсона: він відкриває глядачеві істинний стан речей поступово, ми не бачимо ситуацію одразу й цілком, це наче подорож будинком, де кожна нова кімната є частиною більшого і складніше облаштованого приміщення. Повстання Деніела триває до останнього, він йде навіть на хитрощі, стаючи удавано побожним, зразковим громадянином — але лише для того, щоби під кінець нанести свій найпотужніший удар по всій тій фальшивій моралі, котру він так ненавидить. Можливо, то донжуанівський бунт проти Бога чи макбетівське жадання влади, котре не рахується з жодними жертвами; але, скалічивши і віднявши не одне життя, Деніел у своїх ризикованих іграх зберіг власну сутність — якою б суперечливою вона не була.
На одну номінацію менше у британо-французької «Спокути» (режисер Джо Райт): кращі фільм, жіноча роль другого плану (Сірша Ронан), адаптований сценарій (Крістофер Хемптон), операторська робота (Сімус МакГарві), робота художника- постановника, дизайн костюмів, оригінальний саундтрек (Даріо Маріанеллі).
«Спокута» є екранізацією однойменного роману лауреата букерівської премії, скандального і культового Іена Макьюена. На тлі попередніх творів Макьюена сюжет «Спокути» виглядає на диво стриманим. Є лише одне лжесвідчення початкуючої письменниці, дитини з непростим характером Бріоні (Сірша Ронан), котра таким чином скалічила життя і сестрі Сесілії, і її нареченому. Мотиви Бріоні лишаються до кінця незрозумілими, і Джо Райт не намагається їх з’ясувати. Врешті- решт, всі версії того, що відбулося, — лише частини творчої свідомості тої-таки Бріоні, котра вибудувала власний твір, використавши життя своїх близьких як матеріал для нього. Візуально цей «роман-життя» втілений з англійською добротністю і навіть певною пишністю; фільм місцями нагадує імпресіоністичне полотно, подекуди відкориговане холоднуватим гіперреалізмом ХХI століття. Мінімалістична музика Маріанеллі, інколи настійлива та тривожна, інколи надзвичайно емоційна, навіть трагічна, завершує враження. А на загадку несправедливості режисер знаходить власну відповідь. Зло, як той божий дух, дихає де хоче, проте є на нього одна управа — мистецтво, котре здатне нарешті дати щастя всім, безкоштовно і назавжди.
Сім номінацій і у «Майкла Клейтона»: кращі фільм, режисура та оригінальний сценарій (Тоні Гілрой), чоловіча роль (Джордж Клуні), чоловіча роль другого плану (Том Вілкінсон), жіноча роль другого плану (Тільда Суїнтон), оригінальний саундтрек (Джеймс Ньютон Ховард).
У цій картині Джордж Клуні грає адвоката зі складною долею. Це особливість його обдарування: ролі законників, котрі Голівуд зробив зашмапованими і передбачуваними, Клуні вміє втілювати надзвичайно індивідуально, з фантазією і характерними деталями. Цього разу він грає правника-сміттяра, котрий виконує найделікатніші завдання, допомагаючи клієнтам виплутуватися з безнадійних ситуацій. Партнери у Клуні дуже достойні. Головну інтриганку, директора злочинної корпорації, грає нервова і витончена Тільда Суїнтон; друга Клейтона — Артура, що, удаючи божевільного, намагається розплутати змову, — надзвичайно цікавий у цій ролі Том Вілкінсон, а роль одного із Клейтонових колег дісталася живому класику Голівуда, режисеру Сідні Поллаку. Кожен із цих персонажів не є однозначним, у кожному є своя пропорція добра і зла.
Хоч як це дивно, але «Майкл Клейтон» є постановочним дебютом Тоні Гілроя. Та насправді Гілрой — дебютант дуже умовний: в його кар’єрі — такі надуспішні сценарії, як «Адвокат диявола» (1997), «Армагеддон» (1998) і вся «борніана». Вирішивши стартувати в режисурі з жанру корпоративного детективу, він явно врахував досвід маститих попередників. Відчуваються сюжетні паралелі з «Фірмою» того-таки Поллака: і там, і там криза починається з бунту одного з високопосадовців могутньої організації, адвокат-одинак виступає проти корпоративного злочину, а брудну роботу виконує служба охорони фірми. Але важить не тільки фабульна захопливість, а й психологічна розробка образів. Що стосується лінії Артура, то і придумана, і втілена вона відмінно як драма людини, чиє сумління вступило в, по суті, смертельний конфлікт із обов’язком. У героїні Свінтон теж схоже внутрішнє протиборство, проте сумління не заважає їй віддавати злочинні накази. Вочевидь, Гілрой намагався представити Карен як свого роду жертву обставин, але для того спітнілих пахв та стривоженого гарного обличчя явно недостатньо. Що ж до Клуні, то він грає переважно ту роль, котра в нього виходить дуже добре — самого себе, не так перевтілюється в містера Клейтона, скільки демонструє власні акторські штампи. Чудово, що робить він це майстерно, що ті штампи ще не набридли, що артистична харизма Клуні достатньо потужна, щоб виглядати привабливо за будь-яких умов. Але саме Майкла Клейтона на екрані нема — є його виконавець, тож фільм з рівним успіхом можна було б назвати, наприклад, «Джордж Клуні».
Несподівано багато важливих номінацій отримала «Джуно» канадійця Джейсона Рейтмана: кращий фільм, режисура, жіноча роль (Еллен Пейдж), оригінальний сценарій (Дьябло Коді). Ймовірно, це через те, що серед продюсерів картини — ніхто інший, як Джон Малкович. А може, саме його участь запобігла перетворенню «Джуно» на звичайнісіньку школярсько-підліткову комедію.
На головну роль 16-річної Джуно Рейтман запросив свою землячку Еллен Пейдж. Вона грає кмітливу, але легковажну старшокласницю, котра завагітніла через необережність. Подолавши паніку, Джуно вирішує віддати дитину родині, котра шукає малюка на всиновлення. Найцінніше у фільмі — його загальна легкість. Ніжні гітарні балади, що супроводжують Джуно у її пригодах, інтелігентно приглушена гра акторів, інколи влучні жарти й дотепні діалоги — Рейтману вдалося перетворити сюжет, який у житті міг би стати катастрофою, а на екрані — суцільною банальністю, на доволі романтичну історію. Вона могла б закінчитися насправді набагато драматичніше, та й певного моралізаторства — мовляв, не робіть, дівчата, аборти, все одно ваша дитина комусь та й знадобиться — могло б бути менше. А втім, і в того, що вийшло, знайдеться не один вдячний глядач. На тлі подібного продукту для молоді, де у переважній більшості стрічок вершиною дотепності вважається відригування та випускання газів, фільм Рейтмана здається діамантом.
Свого роду темною конячкою для нинішнього змагання є «Скафандр та метелик» Джуліана Шнабеля. Цей обдарований режисер тримається в затінку; після його гучного дебюту — фільму «Баскія», присвяченого життю легендарного афроамериканського митця Баскії, Шнабель зняв кілька цікавих стрічок, але на перший план кіноіндустрії не виходив. І ось — нова сенсаційна кінобіографія його авторства, присвячена життю видавця гламурного журналу «Ель» — повністю паралізованої людини, котра може бути вільною, мов метелик, вириватись зі «скафандра» безсилої плоті, лише у своїй уяві. Ось це зіткнення уявного і реального, яскраво показане режисером, зачаровує. Фільм можуть відзначити за кращі режисуру, адаптований сценарій (Рональд Харвуд), операторську роботу (Януш Камінскі) та монтаж. Проте на останньому Каннському фестивалі Шнабеля вже відзначили «Золотою гілкою» за режисуру — а в Академії надто ревниво ставляться до європейських призів і загалом до європейського кіно. Тож, скоріше за все, «Скафандр та метелик» лишиться без статуеток.
Не можна не згадати про ще одну цікаву картину, що дістала три номінації: кращі актор, художник, костюми. Найважливіша — звичайно, перша, адже головну роль у фільмі «Суїнні Тодд, демонічний перукар із Фліт-стріт», зіграв Джонні Депп. Сама картина — то надзвичайно рідкісне, якщо не сказати унікальне поєднання мюзиклу з фільмом жахів. А втім, саме такий експеримент був під силу Тіму Бертону — одному з небагатьох голівудських режисерів, котрому вдається сполучати цілковито мейнстримну самоідентифікацію з талановитим провокаторством та буйною фантазією.
«Суїнні Тодд» — то, власне, історія помсти. Жив собі колись перукар Бенджамен Баркер, мав чудову дружину та дочку. Аж раптом на його дружину поклав око розпусний суддя, внаслідок чого Баркер потрапив на каторгу, жінка покінчила життя самогубством, а дочку ув’язнив той-таки суддя. І ось, повернувшися до Лондона, Баркер бере собі нове ім’я — Суїнні Тодд, під яким відкриває нову цирульню. За інструмент йому правлять чудові срібляні бритви...
Деппу вже доводилося грати у Бертона в «Едвардові — руках-ножицях» зовні подібну роль відлюдька зі скуйовдженим волоссям. Щоправда, той герой був повною протилежністю Суїнні — хоча замість рук у Едварда і були величезні гострі ножиці, ними він саме робив лише корисні справи, а вдачу мав лагідну. Новий фільм за настроєм геть інший. Стрічці притаманний специфічно бертонівський могильним гумор — чого варті, наприклад, сцени, де Суїнні та його подруга налагоджують виробництво смачнющих м’ясних пирогів, котрими ласує весь Лондон. Через це фільм дещо нагадує екранізацію хрестоматійних дитячих страшилок про синій ніготь, чорну руку, червону пляму тощо. Однак перерізаних горлянок, насильницьких смертей, трупів у різних стадіях розчленування не по-дитячому багато. А крові — струмені, калюжі, ріки; вона тут тече, бризкає, фонтанує, вирує, лячно навіть припустити, скільки галонів фарби витратили декоратори. То також у стилі Бертона — бо він серед голівудських кінематографістів вирізняється і як найяскравіший колорист. «Суїнні Тодд» якраз побудований на контрастах барв — серед безпросвітної гами нічного Лондона спалахують червоним Тоддові злодіяння, а контрапунктом до того виступають безхмарні, сліпучі картини уявного щасливого життя. Слід урахувати ще й роботу з костюмами та зачісками героїв, котрі завдяки цьому виглядають як мешканці неоготичних кошмарів. Одним словом, страшну помсту Тодда поміщено в дуже ефектну візуальну раму, так що художник Данте Ферреті та костюмер Колін Етвуд претендують на «Оскари» цілком заслужено. Якщо додати до цього дійсно чудового й зловісного Деппа, майстерний акторський ансамбль, по-справжньому моторошні епізоди насильства — то вочевидь стане ясним, що Бертон після багатьох років відвертого гламуру зняв один із своїх найкращих фільмів.
Отже, на часі не блокбастери, а в прямому сенсі високохудожні драми, що залишаться в історії кіно і після роздачі призів. Може, то щасливий збіг чи втручання вищих мистецьких сил, та нинішній добір претендентів на «Оскара» є гідним 80 річного ювілею нагороди.Американським глядачам можна тільки позаздрити.
