Скидається, саме посадкою Муму на «Титанік» зайняті творці
кінокартин, що вийшли останнім часом у Росії і вже продаються на відеокасетах.
У ролі Муму виступає проста радянська людина в умовах перманентної кризи
її особистої економіки і дефіциту колективної ідеології в пострадянський
період.
Найбільш вправно на борт «Титаніка» вдалося видертися режисерові
фільму «Хочу до в’язниці!» Аллі Суриковій. Герой її картини — Лямкін (В.
Ільїн), світла голова і золоті руки, зразковий сім’янин (батько чотирьох
дітей) і добре серце, потрапляє в нову російську халепу. Зіткнувшись із
загрозою безробіття, подається до фірми, яка, як невдовзі з’ясовується,
займається грабунками. Сучасного Лівші негідникам якраз і бракувало: от
Лямкін підвернувся і розкрив для них сейф набитий доларами. А потім, злякавшись
заслуженого покарання, вирішив відсидітися в... голландській в’язниці,
де, як він чув у телерепортажі, умови санаторні. Тільки не запитуйте, чому
шеф Лямкіна залишив його на місці злочину поруч із пограбованим сейфом.
Чому міліція, що гналася за реактивним лямкінським «Запорожцем» не впізнала
його номер. Чому, зрештою, в суриковській Голландії всі спілкуються винятково
англійською. Режисер не обтяжує себе пошуком мотивувань. Бо завдання у
неї простіше — викликати розчулення до маленької людини з нашого минулого,
яка ніяк не може знайти себе в теперішньому часі. Бо дуже хороша вона для
цього агресивного часу.
У своїй попередній картині, «Діти понеділка», Сурикова
ще намагалася якось пояснити свою ніжність до подібних індивідів — її герої
у запалі сентиментальних почуттів усе твердили, що пізно їм мінятися, що
не пристосовані вони до вільної економіки, що залишається їм просто чекати,
коли вгамується нарешті монстр російських реформ. А тепер Сурикова відчула,
що не варто марнувати сили на ідеологічне забезпечення програмної бездіяльності
своїх персонажів і просто співає осанну соціальним аутсайдерам, чия психологія
застигла на рівні десь 74-го року. От і Семен Лямкін — пригнічений «совок»,
який ілюструє всі комплекси радянської людини — від сексуального святенництва
до ставлення до західної техноцивілізації.
І всім цим автори «Хочу до в’язниці!» пропонують перейматися.
І стверджуватися в думці «радянського» гарту, що «наша» людина все-таки
найкраща у світі — адже от навіть японці у власній техніці не розбираються,
а Лямкін їм швидко пояснив, як диво-робот діє. Ну, не підкоряємо ми вже
Єнісей, зате знаємо як улаштовані чужі ракети. Взагалі «Хочу до в’язниці!»
властиві компенсаторно-драматичні відносини із закордоном (звідси, до речі,
й англомовні голландці — це з авторської радянської підсвідомості: де розмовляють
англійською, там і «зарубіж»). Головою ми розуміємо, що від закордону серйозно
відстали, але через інстинкт психологічного самозбереження змушені вважати,
що здатні ще де в чому показати їм «де раки зимують».
Наївне й вульгарне це русофільство можна визначити як новий
російський ностальгійний оптимізм. Головна риса позначеного ним кіно —
неодмінна перемога Добра над Розумом, ірраціонального зворушення — над
здоровою логікою.
Саме така колізія тиражована і в «Перехресті» Дмитра Астрахана.
У фільмі також погано з мотивуваннями, але все гаразд із сантиментами.
І там людина з минулого, екс-рок-геній, кумир маскульту перебудови (Л.
Ярмольник), котрий вийшов у тираж, доводить собі, що мінятися не варто.
І, звичайно, знаходить щастя в особистому житті з архаїчно чуйною вчителькою
(А. Легілова), до речі — іноземної мови. Обидва вони хотіли якось у житті
облаштуватися, він — до Америки на гастролі поїхати, вона — на курси референтів
вступити. Для цього їм обом чомусь конче потрібні були свідоцтва про шлюб.
Ось і знайшли вони одне одного для фіктивного шлюбу. І, природно, палко
закохалися. Сварилися, сходилися, знову сварилися. Нарешті остаточно возз’єдналися,
збагнувши, нарешті, які вони обидва хороші. І на якого дідька їм тепер
здалися і навчання, і закордон: співають у підземному переході — і щасливі.
Попередні картини Астрахана «Ти у мене одна» і «Все буде
добре» пов’язували можливість щастя героя з його від’їздом за кордон. А
тепер орієнтири змінилися. Щастя, виявляється, тут, за місцем прописки.
З тим самим повертався із санаторної Голландії в лоно родини і батьківщини
й Семена Лямкін із «Хочу до в’язниці!».
Для того, щоб змінити життя, треба змінитися самому. Російські
кіноавтори зневажають цю банальність, а заразом і реальність. У них, здається,
навіть немає надій на те, що глядач здатний ідентифікувати себе з героєм,
який самооновлюється у зв’язку з вимогами епохи. Людина пострадянська настільки
пригнічена, що чекати від неї нема чого. Нехай він скніє у своїй «совковій»
обраності. А з екрана ми йому в цьому потуратимемо, надаючи пригнобленому
співвітчизнику посильну гуманітарну допомогу.
Усе це диявольськи гуманістично, заспокійливо-солодко,
але липко. Липкий якийсь цей новий жанр — жанр шаленої (ірраціональної)
ностальгійної мелодрами, в якій герой хороший попри все, а може навіть
завдяки своїй вірності ідеалам совєтизму — бути ма-аленьким, бути коліщатком
і гвинтиком. Нові російські мелодрами цього від героя і вимагають.
Хоча взагалі, наше кіно у випадку з шаленою мелодрамою
демонструє ще й близькість до нашої-таки «попси», яка давно й сміливо сформулювала
те, на що нібито сподіваються кращі інтелектуальні сили, — нову національну
ідею.
«В Петербурге сегодня дожди... ты звонков моих больше не
жди...» — співає з верхівки «попсового» айсберга Пугачова. У ресторанно-підводній
його частині ридає якась Кароліна: «Мама, на кой сдались нам эти Штаты...».
Загалом, увесь пафос зводиться до того, щоб не опізнитися жити. Тут і зараз.
Нова національна ідея, згідно з російською «попсою» і кіно «нового російського
оптимізму», і має приблизно такий вигляд — тут, у нас, можна жити, якщо
жити своїм життям.
Відверту — і тому героїчну — спробу поєднати «ностальгію»
за споконвічно російським з ідеями сучасної російської «попси» здійснює
Андрій Сахаров у мюзиклі «На людному місці». Взагалі, це картина старих
майстрів. Сахаров — постановник «Колег» і «Випадку з Полиніним», музику
написав Геннадій Гладков, вірші — Дмитро Сухарев. Внаслідок екранізації
класична п’єса Островського скидається на версію «Старих пісень про головне»,
тим паче, що на центральні ролі в картині запрошено Миколу Расторгуєва,
Валдіса Пельша й Олексія Кортнєва. До того ж «На людному місці» копіює
естетику класичних радянських оперет, зокрема «Холопки» Стрельникова. Цікаво,
однак, що там, де уїдливий Островський викриває російські звичаї, автори
кіномюзиклу помічають лише прекрасний образ Росії, яку вони втратили. А
все для того, щоб зі світлою тугою зітхнути за минулим. Про прекрасних
російських людей (це нічого, що в п’єсі «На людному місці» вони усуціль
негідники, розбійники, п’яниці і перелюбники)... Про диовижні російські
пейзажі минулого. Картина й має переважно екологічно-ностальгійний характер
— пейзажів середньої смуги в ній багато. І це, здається, для режисера єдине,
чого не вдалося в Росії остаточно винищити комуністам і реформаторам...
Якби нічого не чіпали, не міняли — от і добре було б — такий, загалом,
пафос фільму.
Ностальгія за прекрасним минулим, що оволоділа нашим кіно,
коли все було добре, бо ми від природи хороші — це і є підсадження Муму
на «Титанік». Жалюгідну закомплексовану істоту, яка не вміє розпорядиться
своєю свободою, кінематографісти підсаджують на приречене судно, втішаючи
його казкою про те, що головне для неї — залишатися по-радянському хорошим.
Чутливі наші кіноавтори тепер явно вирішили відійти на
позиції героя згаданої класики, але з іншої його п’єси, — купця Дикого.
Тільки треба пам’ятати, що той твір називався «Гроза».
