Торік у Ялті встановили пам’ятник творцеві кіновиробництва, але ця подія, на жаль, не стала приводом для вшанування знаменитості. Нині влада Криму взагалі «забула» про 135-річчя відомого підприємця, організатора кінопромисловості, продюсера, режисера, сценариста та одного з піонерів російського й українського кінематографу. Проте на Донеччині — батьківщині Ханжонкова — в Макіївці традиційно організовують свято кіно. Цього року «Ханжонковські дні» відбулися вже вдесяте. Справжній зорепад популярних українських та російських кінематографістів зустрівся з численними шанувальниками кіно. Побували гості у Школі мистецтв ім. Ханжонкова і на малій батьківщині першого російського кінопромисловця — в Нижній Кринці, де також відбулася творча зустріч акторів і режисерів з макіївчанами.
Олександра Олексійовича сучасники називали бізнесменом з гарними манерами, наголошуючи не лише на підприємницьких здібностях, а й на його чудовому смаку. Саме Ханжонков встановив «еталон якості» російських фільмів, йому належать відкриття самоуків, що перетворилися за його допомоги на перших російських кінозірок. А головне — він створив кіновиробничу базу в Ялті і заклав основи науково-популярного кіно. За що й увійшов в історію як добродійник та просвітитель. Перу Олександра Ханжонкова належить книжка «Перші роки російської кінематографії», що стала літописом становлення кіно в Російській імперії. На згадку про чудового режисера та організатора тривалий час проводилися «Дні Ханжонкова на Батьківщині». Розпочиналися вони в Макіївці, де народився Олександр Олексійович, потім день його народження (8 серпня) відзначали в Ялті, а завершувалися урочистості в Москві.
Можливо, не всі читачі знають, що донедавна на звання батьківщини знаменитості претендувала Ростовська область. Поки не виявили запис про хрещення Олександра Ханжонкова на Донецькій землі. Відновила родовід кіномагната його онука Ірина Олександрівна Орлова, що присвятила дідові документальну повість, яка ѓрунтується на спогадах його сучасників. Ірина Олександрівна стверджує, що історія роду розпочалася приблизно з XIII століття і веде відлік від половецького хана Жьонкова. Звідси й префікс «хан». Потім звукосполучення «ьо» змінили на літеру «о», а нащадки половецького хана подалися в козаки. Відомо, що прадідові Олександра Олексійовича, козацькому старшині Василю Ханжонкову, за сумлінну службу подарували дворянське звання, 15 000 гектарів землі і 15 селянських сімей. Та тільки збагатитися він не встиг — скасували кріпацтво, і пошуки нових джерел доходів привели до освоєння вугільних копалень в Донецькій області. І певний час життя майбутнього кінобізнемена було пов’язане з цією землею: Олександр навчався в Новочеркаському юнкерському училищі. Потім служив у Донецькому козацькому полку, що квартирувався в Москві. Тут він одружувався з дочкою власника магазину швейних машинок «Зінгер» Антоніною Миколаївною Баторовською.
ВІД АТЕЛЬЄ —ДО «ФАБРИКИ МРІЙ»
Своє рішення залишити військову службу Ханжонков пояснив тим, що він «захворів на кінематограф». Сталося це 1905 року, коли Олександр Олексійович побачив легендарний люм’єрівський фільм «Прибуття потяга». Захвату не було меж: «приголомшений, зачарований і вражений», — так він висловив свої відчуття. На той час сінематограф був лише атракціоном, стрічки закуповували в зарубіжних виробників, прокату не було. Але прибуток від цієї справи був, і Ханжонков, що отримав, вийшовши у відставку, реверс у п’ять тисяч рублів і грошову допомогу від заможного тестя, узявся до нової для себе справи. Олександр Олексійович уклав договір з лондонською фірмою «Гепфорт», що погодилася постачати фільми без попередньої оплати. Зароблені кошти Ханжонков вклав у Торговельний дім «О. Ханжонков і Ко», що відкрився 1906 року. При Торговельному домі успішний підприємець відкрив прокатну фірму і кінолабораторію з виробництва копій зарубіжних фільмів з російськими написами. Поступово з компанії, що займалася лише дистрибуцією, продаючи та надаючи в прокат проекційні апарати та імпортні фільми, кіноательє Ханжонкова перетворилося на найбільшу російську «фабрику мрій» з виразною емблемою — Пегасом.
Бізнесмен мріяв знімати свої фільми. Поступово Олександру Ханжонкову вдалося створити міцну команду, кістяком якої стали Володимир Сіверсен — оператор першої панорами у вітчизняному ігровому кіно «Драма в підмосковному таборі», Василь Гончаров — автор сінематографічної п’єси «Понизова вольниця» й основи першого вітчизняного повнометражного фільму «Оборона Севастополя», маловідомий актор і режисер Петро Чардинін, який став згодом одним з провідних режисерів раннього російського кіно. До речі, Чардинін привів нікому не відомого провінційного хлопчину Ваню Мозжухіна, який увійшов у історію як «король російського екрану». Саме завдяки Ханжонкову розцвів талант Євгена Бауера, котрий підняв салонну мелодраму до рівня мистецтва й перетворив статистку Віру Холодну на першу російську кінодиву. Ханжонков залучив чиновника з Вільно Владислава Старевича, відомого творця карнавальних костюмів з підручних матеріалів. І геніальний самоук, потрапивши з провінції до Москви, винайшов об’ємну анімацію.
ІЗ «ЗОЛОТОГО ВІКУ» — В ЯЛТИНСЬКУ ЕПОПЕЮ
Після Першої світової війни, короткого «золотого століття» російського кіно грунт почав уходити з-під ніг успішного кінопромисловця. Після смерті Василя Гончарова зі студії пішли Владислав Старевич, Петро Чардинін. Віра Холодна, Вітольд Полонський, Іван Мозжухін. Треба було виходити зі становища. І навесні 1917 року Олександр Ханжонков, який пересувався лише з милицями або в інвалідному кріслі, вирушив разом з вірним Євгеном Бауером і маленькою групою відданих людей до Ялти, залишивши московський бізнес своїй дружині. Він вирішив збудувати в курортному місті кіноательє й знімати тут фільми. Події не сприяли Олександру Олексійовичу. Бауер загинув під час кіноекспедиції, після революційного перевороту Ялта переходила від червоних до білих, від зелених до німців... Але Ханжонков не опускав рук, добував плівку, примушував усіх працювати. Не відомо, чим би це закінчилося, якби дружина Олександра Олексійовича, яка насилу добралася з дітьми до Ялти, не переконала чоловіка покинути Росію. І Ханжонкови зробили це разом з останніми біженцями в листопаді 1920 року.
«РАБ» КІНЕМАТОГРАФА
У еміграції тяжкохворий О.Ханжонков із фанатичним відчаєм намагався налагодити власне кіновиробництво, відкривав прокатні контори, студії, ганявся за акторами Московського художнього театру, що емігрували, по всій Європі. До речі, Олександр Олексійович фінансував перші спроби озвучити німе кіно. Але, на жаль, нічого не виходило! Поступово господар російського кінематографа перетворився на заручника обставин, але кинути улюблене дітище — кінематограф, не міг. На перший заклик більшовиків, що захопили владу, він повернувся на батьківщину, не замислюючись про наслідки. Утім, обачна Антоніна Миколаївна залишилася з дітьми в Німеччині.
1923-го Ханжонков приїхав на хисткій хвилі непівської відлиги, коли радянська влада вирішила використовувати старорежимних фахівців. До того ж, треба було показати світу лояльність до неї відомих осіб дореволюційного істеблішменту для пропаганди нового ладу. Олександру Олексійовичу запропонували попрацювати директором кінофабрики «Прольоткіно», але через дев’ять місяців він опинився не при справах...
Ханжонков спробував створити нову сім’ю, одружившись зі спеціалісткою з монтажу Вірою Поповою. Незабаром його, як і багатьох «спеців» спіткала тяжка доля: прикованого до інвалідного візка, Олександра Олексійовича заарештовують 1926 р. у сфабрикованій справі про казнокрадство. Засудженого до шести місяців ув’язнення, його показово амністували в залі суду, але позбавили всіх громадянських прав (їх відновили й призначили персональну пенсію лише 1935-го). Ханжонков виїжджає з дружиною до Ялти, де їм виділили прохідну кімнатку. Тут він пережив німецьку окупацію. Шістдесятивосьмирічний Олександр Олексійович помер від виснаження 26 вересня 1945 року. Його удостоїли скромних некрологів у деяких радянських газетах, після чого про кінобізнесмена забули. Надовго. Поховали Олександра Олексійовича спочатку на старому Лівадійському цвинтары, а потім прах перенесли на меморіальне кладовище на Полікурівському пагорбі...
І ось минули роки, і про першого російського кіномагната нагадав фільм Нікіти Міхалкова «Раба кохання» (1975 р.), в якому прообразом кіноділка Савви Южакова (цю роль зіграв Олег Басілашвілі) став Ханжонков, а прототипом зірки світового кіно Віри Холодної стала Ольга Вознесенська (її образ створила Олена Соловей). За сценарієм дія відбувається в невеличкому кримському містечку, де сховалася від ураганів Громадянської війни знімальна група. Вочевидь, цим містечком цим була Ялта. Але знімали в Одесі. Утім це зовсім інша історія...
