Доля та особистість Марії Башкирцевої настільки яскраві, що дивно було б, якби на парижанку з-під Диканьки не звернули увагу українські письменники, її земляки. Прикладів такого інтересу є чимало, проте зупинюся лише на трьох епізодах.
ЕПІЗОД ПЕРШИЙ: ЛЕСЯ УКРАЇНКА
1900 року Леся Українка надрукувала свою статтю «Два направления в новейшей итальянской литературе (Ада Негри и д’Аннунцио)», в якій мова заходить і про художницю Марію Башкирцеву. Але — у зв’язку з творчістю італійської поетеси Ади Негрі, яка присвятила Марії один із своїх віршів і взагалі перебувала в молоді літа під впливом її особистості. Саме це й відзначала Леся Українка: «Марія Башкирцева, безперечно, більш близька за духом до д’Аннунціо, ніж до Ади Негрі, справила великий вплив на нашу поетесу. Вірш, присвячений памяті Марії Башкирцевої, відноситься до раннього періоду творчості Ади Негрі, і якось дивно читати серед полум’яних, повних класової ненависті і презирства віршів таке звертання до цієї «білявої, по-царськи вродливої слов’янки»:
Поработил меня изменчивый твой взгляд,
Он в сердце мне, я чувствую, вливает
Смертельный, тонкий яд.
Але цей «тонкий яд» якщо й залишив сліди, то тільки в особистій ліриці Ади Негрі...»
Заслуговує на увагу думка Лесі Українки про певну близькість Башкирцевої — і д’Аннунціо. Йдеться тут, вочевидь, про соціально-культурну нішу, яку займали в одному випадку італійський письменник, а в другому — художниця з Парижа. Д’Аннунціо, кажучи словами Лесі Українки, — «декадент», «поет-аристократ», життя якого було «вічним святом». Було б ризиковано проводити тут якісь прямі аналогії з Марією Башкирцевою: про близькість Леся Українка говорить у найширшому сенсі, маючи на увазі передусім якраз соціально-культурні, а значить — і психологічні чинники. Ключовим у такому контексті мало б бути, очевидно, слово «аристократизм».
ЕПІЗОД ДРУГИЙ: ДМИТРО ДОНЦОВ
Доля М.Башкирцевої зацікавила Д.Донцова можливістю «конструювання» духовної біографії цієї художниці й авторки дивовижного щоденника у відповідності з його ідеалом сильної особистості, тісно пов’язаної з національною стихією. Він сам ужив це слово — «конструювання», пояснюючи свій підхід до проблеми «звихненої слави» в статті, цілком присвяченої Башкирцевій (Донцов Д. Звихнена слава //Літературно-науковий вісник, 1921, №1).
Про яку «звихнену славу» йдеться? Д.Донцов розглядає «геніяльну дівчину» М.Башкирцеву як трагічну особистість, «роздвоєну душу». Розрив із «рідним грунтом», на думку Донцова, був для неї духовно-психологічною драмою, що її не цілком усвідомлювала й сама Марія. Таким чином, Донцов ставить складне питання про самоідентичність М.Башкирцевої, посилаючись на її щоденник, з якого й справді випливає, що його авторка не раз запитувала себе: «Хто я?» І губилася у відповідях, називаючи себе то росіянкою, то француженкою, то малоросіянкою. Звідси — неприкаяність і тривога Марії, охопленої, до того ж, «ненаситною жадобою слави», вічною потребою жити «в атмосфері подиву» й величі. Звідси — болісний інстинктивний пошук точки опори, берега, до якого б могла пристати її неспокійна душа, адже «чужа культура не наповнювала соками тендітну рослину українських степів».
Вибір на користь космополітизму, зроблений Марією, не був остаточним, вважає Д.Донцов. «Одиниця, щоб бути плідною, мусить підпорядковувати себе цілості», національній стихії, яка й дає митцю силу та енергію, — отож, потребу «грунту» Марія відчувала все дужче. В її душі наростали «жаль за покинутим», туга за рідним, посилені, можливо, прикладом «маляра села» Бастьєна Лепажа з його Лотарингією. М.Башкирцевій теж стала потрібною її «Лотарингія»!
Д.Донцов називає цей мало не містичний поклик «наверненням до українського «села», власне — містичним поверненням художниці до «землі і мертвих», до рідного грунту. Суголосний висновок він знаходить у французького дослідника М.Барреса, який також вважав, що без «землі і мертвих» «людська рослина не буде ні сильною, ні плідною».
Чи немає в цих «конструкціях» Дмитра Донцова перебільшень і натяжок, зумовлених тим, що його доктрина нації досить жорстко «прикладалася» до конкретної людської долі Марії Башкирцевої? Чи достатньо коректною є паралель «Башкирцева — Гоголь», в основі якої — думка про «роздвоєну душу», що втратила рідний грунт? I наскільки безсумнівним є висновок Донцова про те, що за «темпераментом, вдачею, уподобанням» Марія Башкирцева була «типовою українкою, однією з найблискучіших жіночих постатей нашої країни», — таких, як Галшка Острозька, Раїна Могилянка, Анна — королева Франції, Леся Українка, Олена Теліга?
Думаю, тягар донцовської доктрини таки позначився на його спостереженнях і висновках. Проте й відмахуватися від них не варто. Крім усього, «конструкції» Д.Донцова спонукають осмислити питання про національно-культурну ідентичність живописної спадщини художниці, яку росіяни називають російською, а французи — французькою. Українці ж мовчать, хоча підстав для того, щоб вписати живопис Башкирцевої в історію свого національного мистецтва у них аж ніяк не менше.
Вся справа в критеріях та їхніх комбінаціях: самоідентифікація художника, місце його народження, етнічне походження, громадянство, країна проживання, зв’язок із культурним контекстом, характер творчості, відображення в ній національного «образу світу», кажучи словами Г.Гачева... Випадок Марії Башкирцевої — складний, проте не унікальний, адже історія мистецтва ХХ століття знає не одного художника, чия спадщина належить кільком національним культурам водночас. Так само і з М.Башкирцевою: її «вистачить» на всіх трьох «претендентів»; кожен із них, залежно від обраних критеріїв, вважатиме її своєю. Навряд чи Дмитро Донцов погодився б із таким висновком, проте підстави для нього є.
ЕПІЗОД ТРЕТІЙ: ЄВГЕН МАЛАНЮК
Є.Маланюк належав до тих українських письменників, чия творчість у силу жорстоких історичних обставин була пов’язана з політичною еміграцією. Він був серед захисників Української Народної Республіки, потім — з листопада 1920 р. — мешкав у Польщі, Чехії, а з повоєнного часу — в США, де й помер у 1968 р. Творчість Євгена Маланюка близька до донцовської доктрини, про що свідчить і його вірш-присвята «Марії Башкирцевій», датований 1927 роком. Вірш цей мало знаний в Україні (тим паче — за її межами), тому наведу його в повному обсязі.
«Високий день. Колонами — алея.
Так. В днях життя нічого не прийнять, —
Полинути в блакитну емпірею
Інакшого, нездійсненого дня.
Шумить, шумить густа, безмежна тиша,
Росте простір над долами землі,
І тільки вітер полудневий дише,
Й від подиху колишуться шпилі.
... І раптом — кров. І раптом — криці скрегіт,
І запах зла, землі хмільний наркоз.
Гул низьколобих орд, дикунський регіт
Під тьмою хмар, під наростанням гроз.
І раптом — вибух буряного бою,
Крицевий свист і списи блискавок,
І все нещадніш рухає юрбою
Нищительний непереможний крок.
І серце важчає, і набрякають жили,
І пружиться п’ястук. І — зойкнув супокій:
Хай тиша рушиться й божеволіє бій,
Щоб на скупій землі росли! жадали! жили!
Щоб не вщухали сили моторові
Історії — на всі земні краї, —
З напруги м’язів, з бурелому крові
Виконував сонату героїзм!
Панно Маріє,
Вже півстоліття ділить нас.
Все вітер віє (над степом завше — вітер),
Все обрій мріє;
А я не мрію, просто хочу Вас
Зустріти.
Десь за містом — амазонкою —
На Мазепиному скакуні, —
Тільки стек та циліндр, та рукавички
Та стан стрункий,
Стиснутий тонко,
Ввижаються мені.
... От ніби, як черничка,
З монастиря, де абатисою —
маркіза де-Лямбаль...
бо: вирує баль — як буря —
Версаль? Батурин?
— Однаково! —
Для Ваших мрій — нема межі.
Під полонезу плавні тури
Вам кидають пажі
До стіп кармазинові маки.
І мить страшна,
Бо сам Ясновельможний
Під зором Мотрі, заздрісно-дівочим,
Повільно і непереможно
Звабливо зводять очі
І — раптом! Випроставши стан —
Юнацьким кроком
З Вами
В тан!
І оплесків грозовий ураган
Зливається в нестерпне сяйво: слава!
Панно Маріє, замріяна, як я,
В тих днях міцних, в тих днях варязьких,
Панно Маріє, Вашого життя
Барвисті дні були, як казка.
Мені ж, що народивсь між орачів,
Чию Елладу витоптали орди,
Мені, що тільки ніж, замість мечів,
Скеровую добі — в безносу морду, —
Мені крізь згарища століття, в чорнім димі,
Вже прозоріють
Пломінні контури, ще людям невидимі,
Здійсненні мрії.
І знаю —
Новий Бетховен
Громами й бурями продиригує
Нову Сонату Патетік.
І от — широким рокотом барокко
Враз д’горі, в синь, в зеніти Бога-Слова
Вогненним святом духа завирує
І вибухне ХХ вік!»
Легко зауважити, що вірш Євгена Маланюка перейнятий тугою за героїчним (так, до речі, називалася одна з програмових статей Д.Донцова). Не випадково ж у ньому спалахує ностальгійна згадка про бетховенську «Патетичну сонату», яка звучить в уяві поета як увертюра до нової Сонати Патетік. Це неоромантичний мотив: Маланюк мовби чаклує, навіюючи ХХ століттю такий образ, який би збігався з його мрією про «вогненне свято духу». Після пережитої нещодавно поразки УНР він знову згадав про свою витоптану ордами Україну-Елладу — і вкотре зізнався у власному «єреміївському» покликанні будити поетичними інвективами приспаних і лукавих. Проте головне у маланюковому вірші-посланні все ж не спогад, а МРІЯ, пристрасне викликання духу героїчного.
І саме в цьому контексті у маланюкової візії явилася Марія Башкирцева. В ній поет побачив таку ж мрійницю, як і сам. Він і «викликав» її своєю уявою з небуття для того, щоб захопитися героїчно-прекрасною, вольовою поставою, звабливою та гордою красунею, перед якою не зміг встояти навіть такий цінитель жіночості, як гетьман Іван Мазепа!
Це найбільша несподіванка у вірші Євгена Маланюка: фантастична сцена, в якій Мазепа йде в танок із Марією, забувши на якийсь момент Мотрю Кочубеївну, чий «заздрісно-дівочий» погляд супроводжує гетьмана і Марію Башкирцеву.
Зрештою, Маланюкова фантастика знаходила підстави в тому факті, що Мотря й Марія були пов’язані спільною для них обох Диканькою. Чи ж дивно, що поет побачив Марію-мрію в образі амазонки на Мазепиному скакуні?
Туга за героїчним пов’язувалася в Маланюка з постійними його роздумами про історичні шанси України, про нову якість національного характеру, в якому він хотів бачити тріумф волі й духу. Характерно, що Марія Башкирцева «привиділася» йому саме в цьому зв’язку...
