Складається враження, що художники вирішили оречевити весь світ абстракцій.
Втім, матеріальність виробу вмить спростовує позірну захмарність абстракції.
«Любов» (Широ Хаямі) — як застібка на кімоно. «Сон про сон» (Рікіші Міянага)
— наче покраяний брусок пластиліну. «Маска» (Хідеюкі Хаяші) — достоту елегантний
смітник. «Кінь» (Осаму Судзукі) — не відрізниш од малорослого стільця.
«Засоби пам’яті» (Когей Накамура) — злиття двох фігур на червоному постаменті.
Парадокс, якого можна торкнутись пальцем, загадка, якій за відгадку
є інша загадка, в стократ захоплюючу — ось що таке японське мистецтво.
Прагматизм у них, знаємо, прямо пропорційний почуттю прекрасного, а логос
(фе, яке європейське, негарне слово), залежний від інтуїції. З усіх культур
ХХ століття саме Японія зуміла віднайти гармонійну рівновагу між традицією
і модерном, між глечиком-репанкою та новомодним комп’ютером (Україна ж
— і це не добре і не погано — «проголосувала» винятково за архаїку).
Гібрид цей між тим так само органічний, як і той, що породила японська
кераміка, «побравшись» із мистецтвом скульптури, хоча на такий симбіоз
навіть співвітчизники позирали спочатку трохи скоса. «Содейся» («ті, що
йдуть по багнюці») — так назвали один із перших своїх осередків піонери
нового (старого) мистецтва кераміки. Для європейського вуха це звучить
як глузливе прізвисько, але, вочевидь, не для самих авторів. І саме екстремальність
їх позиції (знову ж таки з нашої точки зору — самі вони вважають інакше)
зумовила їх передове сприйняття нашого Чорнобиля (тетраптих Коїе Рьої).
Або ж варіації на тему пригаслого — а чи насправді? — постмодерну («Вступ
до японського смаку» в трьох частинах Накамури Кінпея). Чи химерну кераміку-інсталяцію
Юріко Мацуди «Нумо, давай же, давай!» — примхливе відлуння «Щоденника»
Сей-Сьонагон, не так давно, до речі, екранізованого гіперзахідним Пітером
Грінуеєм.
Програма культурних заходів Країни Вранішнього Сонця обіцяє нам іще
багато несподіванок протягом наступних двох місяців: музику гагаку, фестиваль
кіно з Кането Сіндо на чолі (шкода, що знову не побачимо його «Голий острів»),
театр буто. За примхливістю фантазійного парадоксу сперечатися з Японією
може хіба що давня Ісландія з двома сестрами-Еддами, молодшою і старшою.
В інших хід думок є вельми вгадуваним. І лише гора Фудзі — попри тисячі
своїх зображень (у одного лише Кацусіки 100 + 30) височить вільно й незалежно.
І не страшна їй жодна банальність.
№172 10.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
