Нудне наше перебування в минулих роках він підривав своїми безстрашно художніми фільмами, відомими і багатьом, і декому; своїми колажами, знаними небагатьма; своїми літературними творами, прочитаними одиницями. Він ішов замінованим полем життя не з міношукачем, а обв’язаний гранатами, аби вибух був гучнішим.
Він гинув і відроджувався, і знову гинув і знову відроджувався, але після його загибелей і зникнень залишалися фільми, які жили без нього, визначаючи нові (в кожному фільмі нові) напрями естетичного сприйняття світу. «Тіні забутих предків», «Колір граната», «Легенда про Сурамську фортецю»...
Скільки міг би зробити Сергій Параджанов, не знає ніхто, позаяк ніхто, зокрема й він сам, не знав, на що він кине погляд художника й фокусника. Він відкладав справи, аби власноруч пошити фантастичне вбрання з середньовічних (тут він міг і збрехати) оксамитів і шовків для подарунка Фелліні. І не подарувати його, пояснивши цікавим, що у Фелліні й без його витвору є у що вдягнутися. І шиття халата він відкладав, аби відреставрувати яку-небудь неймовірну ікону, й ікону цю прибирав у стіл, коли приходили друзі. Бо потрібен і глядач, і слухач, і проживатель його казок і бувальщин.
Його неймовірно важко було застати поза роллю мандруючого в часі актора. І сфотографувати таким.
У маленькому тбіліському дворику, де він прожив з від’їздами все життя, Параджанов, утомившись від перевтілень, сів на край ящика, у якому лежала гранітна його голова з черговою маскою-обличчям, і поклав праву руку на серце. На не вельми здорове серце, яке в нього одне і якому нам слід було вірити за його життя.
