Це не було редакційним завданням, а швидше ідеєю-фікс —
ми домовлялися, що з Парижа я привезу фоторепортаж. Я наївно погодився
на це, так немов ніколи ще в житті не переконувався у своїй цілковитій
несумісності з фотокамерою. Я не вмію фотографувати, навіть «мильницею»,
навіть «ідіотом» — у мене переважно виходять безформні уламки стін, дерев,
інтер'єрів та людей, якщо взагалі що-небудь виходить. Можливо, я вмію щось
інше, але тільки не фотографувати, присягаю вам.
Що не означало, ніби я не намагався. Не уявляв собі, ніби
я все-таки фотографую, ніби все-таки щось мені вдається. Зараз я розповім
про цей фоторепортаж, наскільки зможу.
Перш усього, він мав би бути величезним за обсягом — фотографій
повинно було б вистачити на цілий альбом. Але яким чином я зміг би передати
спеку, несамовиту липневу погоду посеред велетенського кам'яного міста?
Вочевидь, там мусили б бути якісь сюжети з водою — багато водяних мотивів
зі струменями і бризками, колонки, фонтани, канали, зеленава поверхня Сени,
темношкірі вуличні продавці з пляшками мінералки, запорпаними в колений
лід. Можливо, також гра світла й тіней Люксембурзького саду? Можливо, розморено-медитуючі
людські постаті, зосереджені на спеці, траві, чорній воді басейнів, заселених
золотими рибками? Безумовно, слід було б якось передати вміння цих людей
прожити мить, хвилину, отримати від неї сенс, транс, розчинитися у спекотному
мареві тут і зараз.
Хоча це була б неповна й тому фальшива картина. Попри спеку,
місто функціонувало, дихало, двигтіло, діяло. Тому значна частина моїх
фотографій показувала б цю велику роботу. Ці перехресні рухомі потоки,
забиті автомобілями бульвари, ці входи й виходи з метро, перечікування
на світлофорах, винос краму на вулиці й площі, а також це ненастанне жування,
пиття, паління, споживання, спалювання газів, поглинання мільйонів сендвічів
і піц, життя на бігу з мобільними телефонами й поцілунками. Поцілунки складали
б окремий цикл — мода на привселюдне раптове цілування зародилася в цьому
ж місті десь приблизно в шістдесяті (революційні студенти шістдесят восьмого
року вже нікого нею тут не дивували), згодом поширилася по всьому світу
включно із «соціалістичним табором», але Парижа так і не покинула. Поцілунки
в людському потоці, на лавках, на набережних, у музеях, на траві, на ескалаторах,
на роликових ковзанах — можна було б їх каталогізувати і видати окремим
посібником з кохання.
Не менш важливий розділ було б варто присвятити забрудненню
та відходам. Це не обов'язково були б знімки із зображеннями смітників,
хоча смітники є вельми цікавою особливістю постмодерних ландшафтів. Але
як можна було б оминути, наприклад, Бельвіль — дуже кольоровий район, у
якому ми мешкали й засинали під вибухи арабських петард? Бельвіль з найдешевшими
робітничими готелями, колодязями дворів, переповненими в'єтнамськими забігайлівками,
з безліччю псячого лайна під ногами, з гнилими бананами, помийними струмками
і змаразмілими від спеки котами був би одним із головних героїв цього фоторепортажу.
Але яким чином вдалось би передати запахи — наприклад, запах чавлених спеціальними
машинами базарних апельсинів або, скажімо, запах нерозпроданої до вечора
мертвої риби?
Окрасою всього цього могли б стати портрети — групові й
індивідуальні знімки із зображеннями людських типів, усієї постколоніальної
етнографії з усіма можливими відтінками шкіри, тюрбанами, кульчиками, накидками,
татуюваннями й кістяними прикрасами. Було б неможливо відтворити інакшість
французької вимови в кожного з них, але було б цілком реально показати,
як увечері 14 липня, в чергову річницю взяття Бастилії, вони заповнюють
усі можливі спостережні площі в районі Трокадеро і звертають свої погляди
на небо, де їм обіцяно ґрандіозний салют з феєрверком. Вони білі, чорні,
жовті й брунатні, і в них на цьому світі повно проблем включно зі смертю,
але двісті десять років тому вони повалили тюрму, чого про інших не скажеш.
