Цей спектакль викликає чудернацькі думки й запитання. Наприклад, про те, як праотець Ной зумів зібрати на борт свого ковчега всякої тварі по парі. Бо яка дика скотина отак тобі добровільно піде на рятівний ковчег? Отак і тут. Явно наближається потоп чи кінець світу, Лопахін пропонує всій братії різні варіанти порятунку, але ця розгнуздана отара самців і самиць просто не розуміє, навіщо їм той порятунок? Це подано грубо й прямолінійно.
Всі обкурені, всі бухають «з горла», майже всі хочуть Раневську – і майже всі її мають. Часом це не «вишневий сад» чи «садок вишневий коло хати», а сад оргій маркіза де Сада: в сауні (!) Раневську хтиво шмагають березовим віником. Персонажі схожі на вампірів (ось воно, споживацьке суспільство) або на зомбі, змальовані плоско-уніфіковано, мов у чорно-білому коміксі – так, що важко розрізнити, де тут Єпіходов, а де, приміром, Симеонов-Пищик.
Місце дії (сценограф – Алія Байтенова) одночасно нагадує вузький коридор купейного вагону та обертові двері, як ті, що на вході до столичної мерії. В такому місці неможливо зупинитися й затриматися, цей простір ніби виштовхує персонажів із себе, і вони поспішають відбарабанити свою репліку перед тим, як зникнути в кулісах. Втім, уповільнені, майже статичні мізансцени у виставі теж є. З них найбільше запам’ятовуються еротичні епізоди Раневської з її кавалерами, і це вже не комікс, а майже епос.
До речі, не в стилі коміксу, а цілком об’ємно у виставі подано три ролі. Це Раневська (Христина Синельник) – згусток неусвідомленої тривоги й передчуття апокаліпсису. Раневська парадоксально нагадує одночасно пророчицю Кассандру й повію Мессаліну (обидві героїні типові для часів занепаду світу). Далі – Фірс у виконанні чудового актора Анатолія Тихомирова, єдиний серед усіх тверезий персонаж, він дивиться на навколишню божевільню з іронією, здоровий міцний дядько, здатний випливти з потопу сам, без ковчега чи рятувального круга.
Між іншим, у цій виставі, супроти традиції, Фірс не є тим, кого у фіналі «забули й покинули». Тут забутим і покинутим є… Лопахін (молодий актор-франківець Віталій Ажнов). Він у фіналі подібний на юного Ісуса Христа чи Маленького Принца. Досі перед очима стоїть його заплакане лице: лице людини, що взялася врятувати світ і оцей найкращий у світі сад – а світ не захотів, щоб його рятували…
