Два роки тому, наприкінці липня 2017, підбиваючи підсумки Восьмого одеського міжнародного кінофестивалю, я написав:
«Українського кіна ще немає. Але воно на виході. Воно близько. Його серцебиття чути вже дуже добре»
Патетично, так. Велика кількість історичних травм схиляє до пафосу, тим паче що вітчизняна кінематографія донедавна — суцільна травма.
Узагальнення такого штибу спричиняються враженнями саме від ОМКФ ще й тому, що об’єктивно це наразі найбільш представницький фестиваль, за яким можна оцінити стан нашого кіна: тут є повноцінний Національний конкурс з власним журі й призами, і входять в нього як короткі, так і повні метри. Час проведення теж важить: середина літа, після кількох великих європейських кінофорумів (від Берліна в лютому до Карлових Вар на початку липня) й завершення осінньо-весняного сезону.
Цьогоріч на Десятому ОМКФ України брала участь сімома повнометражними фільмами у всіх трьох конкурсах (5 — у Національному, по одному в Міжнародному і Європейської документалістики), причому всі — дебюти. Також 10 короткометражок. З них і почнемо.
НОВЕЛИ
Короткометражка — це заявка на майбутнє: свідоцтво про потенціал авторів і авторок. Хоча, наприклад, Марина СТЕПАНСЬКА вже завоювала певну репутацію із вдалим повнометражним дебютом «Стрімголов», теж показаним у 2017 в Одесі. Її 10-хвилинка «Знебарвлена» — легка й майстерна формальна вправа. Героїня — знебарвлена дівчина, яка, усвідомлюючи, що є екранним персонажем, живе у підкреслено яскравому світі, де поліцейські в рожевих (!) бронежилетах можуть вас заарештувати за те, що ви вганяєте оточуючих у смуток своїми темними тонами. За сущі копійки Степанська, за допомогою австрійського оператора Себастьяна ТАЛЕРА, створила цілком самодостатнє фантастичне середовище й розгорнула в ньому сюжет, іронічно дистанційований від краєвиду, таке собі зізнання в любові до кіна в просторі антиутопії.
Один з найцікавіших українських молодих режисерів Філіп СОТНИЧЕНКО разом зі своєю багаторічною продюсеркою Валерією СОЧИВЕЦЬ у «Різдвяних історіях» так само вдався до формального експерименту, але інакшого ґатунку. Персонажів тут троє: хлопець, який виконує роль оператора, не вступаючи в кадр, і мама з дочкою, яких він знімає і які виглядають більше як подруги. Весь фільм — уміла стилізація під зйомку на мобільний телефон: жінки бешкетують у передріздвяному Львові, займаючись крадіжками модного одягу з магазинів. Тут майже немає сюжету; виходить атмосферний шкіц, у якому Львів постає як типове західноєвропейське місто. Оця урбаністична оптика — найпомітніший результат новели.
ГРАН-ПРІ НА ОМКФ -2019 ВПЕРШЕ ОТРИМАЛИ ВІДРАЗУ ДВІ КІНОСТРІЧКИ: ГРУЗИНСЬКИЙ ФІЛЬМ «А ПОТІМ МИ ТАНЦЮВАЛИ» РЕЖИСЕРА ЛЕВАНА АКІНА Й УКРАЇНСЬКИЙ ФІЛЬМ « ДОДОМУ» РЕЖИСЕРА НАРІМАНА АЛІЄВА (НА ФОТО)
«Мала» (Даря ТУРЕЦЬКА, Україна — Ізраїль), зі свого боку, програє у формальній досконалості, але в решті є добре зіграною сімейною міні-драмою про дочку й батька, з чудовими акторськими роботами.
Найкращим серед короткометражок головне журі визнало «Секрет, Дівчинку та Хлопчика» Оксани КАЗЬМІНОЇ. Це — не фільм, а радше зразок суто галерейного відеоарту. Казьміна разом з відомим у богемних київських колах художником і музикантом Анатолієм БЕЛОВИМ бавляться в саду, намагаючись відтворити гру двох дітей (секрет або секретик — дитяча забава, коли дитина ховає якісь дорогі для неї фетиші в землі, прикриваючи їх шматочком скла). Удаючи дитячу невинність, Казьміна і Белов створюють свого роду відеоперформанс на тему умовності гендера, тілесності тощо. Не можу не визнати єдність форми й змісту в даному випадку, та все ж вважаю найкращим у категорії коротких метрів «У нашій синагозі» Івана ОРЛЕНКА, відзначеного призом ФІПРЕСІ.
31-річний кінематографіст кинув собі неабиякий виклик — екранізувати незавершене оповідання Франца Кафки. За сюжетом, хлопчик намагається розгадати, що за таємнича істота живе у синагозі, регулярно лякаючи жінок. Орленко чудово відтворює захаращений, запилюжений світ єврейського містечка, злиденний побут його мешканців, красу їхніх обрядів. Тим сильніше вражає, коли допитливий хлопчик і сивий ребе, виходячи на вулицю, опиняються в ХХ столітті, з зірками Давида на одязі, під дулами нацистських автоматів. У 18 чорно-білих хвилинах режисерові вдалося вмістити і кафкіанський метафізичний абсурд, і жах Голокосту, і трагізм людського життя як такого. Вийшла багата подробицями, емоційно точна, глибока новела.
ДОВГІ ІСТОРІЇ: HEAT SINGERS І «ДОДОМУ»
Звісно, головна увага була прикута до повного метра.
В Конкурсі європейських документальних фільмів серед восьми робіт була одна українська з назвою, вже вартою окремого призу: «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго». Англомовний варіант не менш дотепний: Heat Singers, що означає «Співці тепла» або «Гарячі співці», ще й слово heat (тепло) співзвучне з жаргонізмом «хіт», що означає комерційно успішну пісню.
Матеріал у Надії ПАРФАН був під рукою: її мати працює у вищезгаданому підприємстві, проте головним героєм є голова профспілки Іван Васильович. Коло його обов’язків чимале, але найулюбленіше заняття — профспілковий хор, у якому співають диспетчери, слюсарі, ремонтники, бухгалтери. Хор гарний, злагоджений, бере призи на галузевих змаганнях. Репертуар — народні пісні.
Надія будує фільм на очевидному конфлікті між комунально-побутовою прозою та пісенною розрадою. Перша повна власних сюрпризів на кшталт гарячої дискусії щодо участі в змаганнях з перетягування канату. Котельні й підвали, труби й бойлери режисерка фільмує в трохи ірреалістичній, місцями навіть містичній оптиці, що, втім, не маскує жахливий стан усього господарства; почасти воно на фільм жахів і схоже. І тим яскравіші хорові сцени.
Звісно, фільм не позбавлений вад, типових для дебюту — зокрема, втрати ритму й певного «провисання» посередині. Та все ж вийшла місцями зворушлива, місцями смішна оповідь про комунальне підпілля завбільшки з країну — про яке ми, рядові споживачі, майже нічого не знаємо.
У Міжнародному конкурсі Україну представляла драма кримськотатарського режисера Нарімана АЛІЄВА «Додому» (Evge), удостоєна Гран-прі за підсумками глядацького голосування й раніше відібрана в програму «Особливий погляд» 72-го Каннського кінофестивалю.
«Додому» починається з майже ідеального краєвиду — безлюдне пласке узбережжя, дерево, синій човен, ранкове море — некурортний степовий Крим. Ідилічний загальний план. Але це не початок, а кінець історії.
Бо в наступному епізоді — оператор Антон ФУРСА однаково переконливий і в інтер’єрі, і на натурі — простір кадру згортається до коридору лікарні з хворобливо мигаючою лампою, від якої не може відвести погляду київський студент Алім (Ремзи БІЛЯЛОВ) — аж поки повз нього не провозять на каталці оголене тіло молодої дівчини. Зав’язка — смерть. Історія — подорож із мерцем.
Героїв двоє: кримські татари Алім та його батько Мустафа (Ахтем СЕЇТАБЛАЄВ) Бекірови. Вони приїхали за тілом старшого сина Назіма, добровольця, вбитого під Песками на Донеччині. Батько хоче поза будь-яку ціну поховати Назіма в Криму. Алім батька не розуміє, та все ж приєднується до подорожі.
Основний мотив усіх робіт Алієва, ще починаючи зі студентських короткометражок, — це криза стосунків у родинах киримли. В «Додому» додані ще роман виховання й роуд-муві. Останній (буквально з англійської — «кіноподорож») — жанр, нашим кіном як слід не освоєний, і тим приємніше, що його вимоги Наріманом дотримані без помітних зусиль. Є — в потрібних місцях — уповільнення й різка ескалація подій, є сюжети-відгалуження, які допомагають краще розкрити героїв, найважливіше — є філігранний монтаж, який задає ритм подорожі.
ІРМА ВІТОВСЬКА ОТРИМАЛА «ДЮК» ЗА НАЙКРАЩУ ЖІНОЧУ РОЛЬ У ФІЛЬМІ «МОЇ ДУМКИ ТИХІ»
Драматургічний рушій «Додому» — зіткнення контрастних характерів батька й сина. Мустафа — Сеїтаблаєв — на початку — суворий патріарх, скупий на почуття, лише в морзі дозволяє собі сльозу. Алім — Білялов — інфантильний бунтівник, що набрав столичного лоску, але, зіткнувшись із абсолютно новими обставинами, губиться й до певного моменту лишається в тіні. Тим захопливіші їхні трансформації: Сеїтаблаєв розвиває свого персонажа від упевненого мачо до вразливого, старіючого просто на очах, неймовірно втомленого чоловіка. В Аліма, відповідно, — дорослішання, максимально, інколи в прямому сенсі болісне; Білялов у цілому теж справляється.
Сюжет про недозволене, ніким не схвалюване поховання як учинок особистої мужності має джерело ще в античному міфі про Антігону. Декорації різні, суть одна: ритуал розриває межі догми, переважує зовнішній порядок, особисті прив’язаності, страхи. Те, що починається як міжпоколінневий конфлікт, стає розіграною в одній родині драмою цілого народу, в якого знову намагаються забрати батьківщину. Саме тому Алім зрештою приймає правду Мустафи, а те, що здається батьковим самодурством, стає високою метою, яка об’єднує батька й сина.
Але й це ще не кінець. Кінець — це усвідомлення Алімом того, що вся непроста мандрівка була для нього ініціацією в стан очільника роду, прийняттям колосальної відповідальності як завершенням дитинства. Приватне стає громадським, щоб знову стати приватним. Ця приватність має вагу припису долі.
ДОВГІ ІСТОРІЇ: НАЦКОНКУРС
Без перебільшень, цьогорічний Національний конкурс повних метрів був найсильнішим за весь час існування ОМКФ.
Мабуть, єдиною невдачею став «Східняк» (режисер — Андрій ІВАНЮК). Задум гарний: показати один день рядових військовослужбовців, які у прифронтовому безладі намагаються знайти свого командира, аби через нього здобути будматеріали для укріплення позиції — бо інакше всі загинуть при обстрілі. Власне «східняка» — корпулентного мужика на прізвисько «Борода» грає театральний ветеран Богдан БЕНЮК, напарника «Бороди» — галицького інтелігента «Режисера» — Анатолій МАКСИМЮК.
Іванюк, чиїм альтер-его і є «Режисер», екранізував власні спогади про фронт, але зробив це не надто переконливо. Актори весь час зриваються на награну театральність, на крик і непотрібну експресію; самовіддана робота Бенюка цього не компенсує. Це вже не кажучи про режисерські й сценарні нестиковки. На жаль, «Східняк» лишився зразком поганого втілення хорошої ідеї.
Узагалі, жанр — слабке місце нашого кіна. Тому щодо іншої військової драми — «U311 «Черкаси»» (Тімур ЯЩЕНКО, Україна-Польща) я як глядач мав небагато ентузіазму, тим паче з огляду на чутки про невдалі версії режисерського монтажу.
Сценарій засновано на реальних подіях. Мінний тральщик «Черкаси» був останнім кораблем, який захопили російські окупанти в Криму навесні 2014. Трималися три тижні. Головні герої — вимишлені, але водночас і типові хлопці з українського села Мишко (Євген ЛАМАХ) і Лев (Дмитро СОВА). Мишко безпробудно пиячить і втрапляє в безглузді бійки. Лев — просто відлюдько. Служити на флот у дореволюційній країні вони йдуть, аби втекти від сільської безнадії. Потрапляють на «Черкаси». Беруть участь у дійсно історичних подіях.
Перше, що хочеться відзначити — це те, чого гостро бракує і «Східняку», і багатьом іншим жанровим картинам — акторську гру. Десятки акторів точно підібрані саме за кінематографічними типажами й грають відповідно — без криків і розмахування руками. Росіяни зображені не одновимірними демонами, а теж цілком собі людьми, близькими сусідами, які, втім, не коливаються з виконанням злочинних наказів ціною чужого життя. Хвала тим, хто займався кастингом; але акторам ще й є що грати. Діалоги, мова, ситуації повністю відповідають логіці персонажів, тому весь розвиток подій виглядає природно, це впізнавана історія.
Для режисера було би дуже легко впасти в пропагандистський шал хоча б у розв’язці, але Ященко обрав стишений і від того ще більш драматичний фінал з поверненням повністю переродженого героя до вже не рідного села — єдино можливий у такій оповіді. Не применшуючи зусиль інших авторів, все ж зауважу, що це перше мистецьки якісне ігрове кіно про українських військових.
З другого боку, два неігрових фільми конкурсу показали, що наші документалісти цілковито подолали тяжіння (пост)революційних і воєнних сюжетів, опановували цілком мирні, але від того не менш цікаві теми.
«Тато — мамин брат» — перша режисерська робота оператора Вадима ІЛЬКОВА. Головний герой — вищезгаданий Анатолій Белов (чи Толік, як його називають у мистецькій спільноті). Його сестра має серйозний психічний розлад, тож Анатолій стає де-факто батьком своєї п’ятирічної племінниці. Отут і починається доволі фантасмагорична оповідь про те, як богемний провокатор намагається виконувати незвичну для себе роль. Є герої — мрія будь-якого документаліста — достатньо наставити на них камеру, і далі вони вже все зроблять самі; Толік з таких. Фільм Ількова лишає певне відчуття незавершеності, проте, спостерігаючи за настільки артистичним протагоністом, режисер ще й створює свого роду «додану вартість» — спонукає до роздумів про розподіл гендерних ролей, про ставлення до людей з інвалідностями й про умовність інституту родини як такої. Такий підхід сподобався головному журі настільки, що «Тато — мамин брат» переміг одразу в категоріях «найкраща режисура» й «найкращий фільм»; таким чином, Белов став одним з тріумфаторів ОМКФ, оскільки обидві картини за його участю отримали призи.
Англійська назва стрічки «Панорама» (Україна — Польща) — Projectionist, тобто «Кіномеханік». Спочатку режисер Юрій ШИЛОВ (так само, як і Наріман Алієв і Філіп Сотниченко, один зі співзасновників групи «СУК» — «Сучасне українське кіно») зробив короткометражку «Панорама» про кіномеханіка Валентина, який 44 роки працює в однойменному столичному кінотеатрі, та його кума й колегу Володю, що пропрацював там же не набагато менше. Поки Шилов шукав кошти на повнометражну версію, у «Панорамі» трапилася пожежа, Валентин втратив роботу, а потім перший у СРСР панорамний кінотеатр закрився.
Перша половина картини майже цілковито розгортається в кінотеатрі та у Валентина вдома, де кіномеханік доглядає за немічною бабусею. Проекційна та суміжні виробничі приміщення для героїв як дім рідний: тут стрижуться, танцюють, випивають, святкують дні народження й Новий рік, бігають напівроздягнені дівчата та пурхають міцні слівця. Валентин, якого всі чомусь звуть Вітею, — веселун і дотепник, не втрачає бадьорості навіть у найскрутніших ситуаціях.
Шилов правильно опрацював матеріал, розділивши картину на частини до й після втрати роботи протагоністом — цілковито різні за ритмом і настроєм. Вийшов подвійний портрет — кінотеатру й кіномеханіка, приреченого будинку й розгубленої людини. У фіналі, коли Володя несподівано починає танцювати під чіпку кітчеву мелодію, режисер сягає муратівського рівня трагікомізму.
«Мої думки тихі» ще одного учасника «СУКу» — Антоніо ЛУКІЧА — завершували Національний конкурс. За тиждень до того, на Карловарському фестивалі, картину відзначили спеціальним призом журі конкурсу «На Схід від Заходу». В Одесі ж фільм Лукіча здобув приз ФІПРЕСІ та національний Гран-прі за підсумками глядацького голосування.
«Мої думки тихі» — про 25-річного композитора й звукорежисера Вадима (Андрій ЛІДАГОВСЬКИЙ), який, будучи доволі асоціальним, не маючи певної роботи, намагається емігрувати до Канади. Для цього на замовлення заможного діаспорного бізнесмена, що запускає комп’ютерну гру «Ноїв ковчег», треба записати голоси закарпатських тварин, а, головне, спів рідкісної, майже міфологічної птахи: рахівського крижня або крижня метушливого. Проте в хід експедиції раптом втручається мати героя (відома українська акторка Ірма ВІТОВСЬКА, відзначена «Дюком» за найкращу жіночу роль).
Це комедія — причому гомерично смішна, що в наших умовах майже сенсація. Перші хвилини зал розривається від реготу. Герой, який жодного разу не змінює вкрай серйозного виразу обличчя, постійно або провокує кумедні ситуації, або вляпується в них, інколи в буквальному сенсі. Мати одержима опікою над цим непутящим генієм на межі Едіпового комплексу, але сама кумедна у намаганнях облаштувати своє та його щастя. Паралельно розвивається сюжет з голосами тварин та казковим крижнем, довкола якого Лукіч вибудовує цілу міфологію, підкріплюючи її дотепно сфальсифікованою кінохронікою про радянських і німецьких науковців. Не менше дістається різного роду традиціям, у тому числі релігійним: режисер не займається антихристиянською сатирою, проте не нехтує можливістю пускати шпильки в тому напрямі.
В кінцевому обрахунку, скидається, що не так важливо, чи запише Вадим того птаха, як те, чи зрозуміє він, що крижень метушливий, вічно тривожна істота — це і є його недолуга й безмежно любляча мати.
Отже, людське й тваринне, релігійне та комічне, материне й синовнє: вийшла робота й смішна, й не поверхова. Гідна будь-яких нагород.
ПЕРЕД СТРИБКОМ
Таким чином, в нас є режисери, є ігрові фільми несоромної якості.
Лишилося зовсім трохи (вибачте зануду): досягти певної парадигми спільного режисерського мислення, сталих комбінацій тих чи тих прийомів — постановочних, акторських, операторських — тобто того, що структурує кінематографічну школу. Інакше кажучи, потрібна своя «нова хвиля». Потрібен цей синергетичний стрибок, який власне й надасть українському кіну неповторні типові риси.
І тоді про нас заговорять.
Мені здається, що ми дуже близькі до цього. Буквально півкроку.
Аби тільки самі собі не завадили.
