Музичний діалог культур публіці представили учасники українського фольклорного ансамблю «Древо» та музиканти з Ірану — ансамбль «Джам», а також відбулася прем’єра хорової ораторії відомого композитора Ганни Гаврилець «Барбіківська коляда» у виконанні капели «Думка». Ці акції об’єднувала загальна тема — народні традиції колядування. Але концерти відрізнялися, як бувають різними зняті за одним сюжетом документальна стрічка та художній фільм.
З’явилася унікальна можливість порівняти два контрастні методи роботи з дорогоцінною спадщиною нашого народу. Музиканти «Древа» показали, якою нетривіальною і захоплюючою може бути наукова реконструкція аутентики та які цікаві плоди може принести зустріч двох музичних традицій. А Національна академічна капела «Думка» під керівництвом Євгена Савчука представила обробки народних колядок і щедрівок, виконані в академічному стилі, — продукт, вельми гідний програм урядових концертів і зарубіжних гастролей.
ЕТНОВІРТУОЗИ
На концерті ансамблю «Древо» публіка зустрілася з тим несподіваним, пронизливим звучанням Батьківщини, яке сьогодні в містах практично не знають. Саме це, сповнене мідних і срібних обертонів, звучання надихнуло Гоголя на рядки «наша Україна дзвенить піснями». Нині ж у непідготовлених слухачів звук автентичної манери співу, як правило, викликає подив. Автентичний спів непопулярний у середовищі істеблішменту, оскільки пов’язаний з дискомфортним світом сучасного українського села, старості та смерті. Носіям української народної співецької традиції сьогодні здебільшого за шістдесят. Ареали найдревніших, дохристиянських ритуальних наспівів — Київське та Волинське Полісся — постраждали в результаті екологічної катастрофи. Жителів відселили, а магія народного співу померла, оскільки «не можна було» зустрічати і проводжати русалок-предків у містах, де немає могил роду, та й сама земля, куди не подивися, належить «чужим людям».
Євген Єфремов і його однодумці після Чорнобильської катастрофи, ризикуючи своїм здоров’ям, самовіддано рятували музичний генофонд України. Прагнули встигнути відвідати якомога більше сіл, що підлягали переселенню, і записати пісні, які в народі віднині співати вже не будуть.
Київське Полісся — одна з улюблених творчих тем Єфремова. Наприкінці 1970-х разом із етномузикознавцем Володимиром Матвієнком він почав свої фольклорні експедиції в цьому регіоні. У вересні 1979-го в стінах Київської консерваторії з’явився ансамбль «Древо». Основу репертуару колективу склали етнографічні записи Центрального Полісся і Полтави, в першу чергу села Крячківка. Ці два регіональні напрями залишаються пріоритетними в репертуарі ансамблю й до сьогодні. З часом «Древо» отримало міжнародне визнання. Колектив виступав на фестивалях і проводив майстер-класи в Бельгії, Франції, Німеччині, Польщі, Грузії, Латвії та Литві, Сербії, Узбекистані, не кажучи вже про постійні контакти з колегами фольклорного руху з Росії.
Євгену Єфремову завжди вдавалося залучити до «Древа» неабияких виконавців — серед них композитори Алла Загайкевич (автор музики до кінофільму «Мамай», ініціатор фестивалю, куратор щорічних проектів електроакустичної музики і медіа-арту «Ем-візія»), Микола Ковалінас, Петро Товстуха (відомий також своїми виступами з Олександром Нестеровим і Сергієм Лєтовим — сьогодні виступає як диригент), усесвітньо визнаний дослідник стародавніх співацьких рукописів Олена Шевчук. Нині у складі ансамблю — Ганна та Сергій Охрімчуки, останній — віртуозний скрипаль, відомий найширшому колу слухачів за виступами з Олегом Скрипкою та Святославом Вакарчуком.
На концерті в Національній філармонії ансамбль «Древо» вийшов на сцену з іранськими музикантами ансамблю «Джам». Цей колектив з’явився в Києві близько семи років тому. У нього ввійшли іранські студенти з різних вузів нашої столиці. Склад ансамблю постійно оновлюється. Зараз його художнім керівником є студент історико-теоретичного факультету Національної музичної академії України Амін Агай Кухі. Окрім нього, в концерті взяли участь Алі Каземі — студент архітектурного факультету Київського інженерно-будівельного інституту, співак і виконавець на перських щипкових інструментах — тар і уд та Алі Заманпур — студент факультету лінгвістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка, який заворожив публіку віртуозною майстерністю гри на ударних інструментах — даф і тонбах.
На тлі сценічних декорацій, імітуючих убрання хати, діалог українських та іранських музикантів перетворився на алегорію Різдвяної ночі — коли в селянський хлів прийшли для поклоніння перські звіздарі-волхви. Позбавлена патетики бесіда керівників ансамблю підкреслювала задушевну атмосферу Різдвяного свята.
ПЕРЕДЗВІН ТА ОПЛЕСКИ
Контрастно блискуча, шумно радіюча атмосфера «Барвіківської коляди» в кінці святок сприймалася як передчуття гулянь на Масляницю. На прем’єрі ораторії Ганни Гаврилець виник збірний, символічний образ філармонічного народного співу — до болю знайомий, усім звичний і тому зворушуючий слухачів до сліз. Тут були і свої «ряджені». Окрім традиційних Кози і Маланки, в музиці з’явилися алюзії «Дударика» Леонтовича (третій номер «З Різдвом Христовим») і соло Оксани Никитюк в манері Ніни Матвієнко.
«Думка» вийшла на сцену під передзвін дзвонів і оплески — як коронована особа. Інші хорові колективи — Великий дитячий хор Національної радіокомпанії України та хорова капела «Дзвіночок» — також переміщалися дуже вправно і безшумно, додавши подіям концерту загальної елегантності. Кожний номер глядачі нагороджували оплесками. Судячи з реакції Євгена Савчука, їх не лише чекали, а й жадали. В результаті ораторія перетворилася на колекцію відособлених номерів, презентація нового твору — в творчий вечір іменитого хорового колективу. Музика «Барбіківської коляди» для цих цілей пасувала щонайкраще. У ній з’явився синтез ключових досягнень української хорової школи: це і традиції Леонтовича, й церковний спів, і досвід оперного хорового письма класиків української музики. А український фольклор зайняв у цьому дійстві належне йому місце — біля ікон на покутті.
ВРАЖЕННЯ
Володимир ЗУБИЦЬКИЙ, композитор (Україна — Італія):
— Буквально напередодні концерту «Древа» я прочитав приголомшливу статтю одного московського історика — «Київ — мати міст турецьких», де автор доводить, що моделі міст, таких як Київ і Новгород та ін., були раніше в Сирії, Ірані тощо. Ця «абсолютно божевільна ідея», хай би як дивно, реалізувалася в концерті ансамблів «Древо» і «Джам». Музика максимально, полярно віддалених народів була приголомшливою. Видно, що якесь загальне коріння у нас все-таки є — щось в темпераменті, щось — в інтонації, в емоційності представлення, у філософському осмисленні цієї музики — народної, стародавньої, вічно живої. Я хочу подякувати Жені Єфремову, який зберігає наші древні пласти і воскрешає їх за допомогою молодих виконавців, а також ансамблю з Ірану, який справив на мене дуже велике враження своєю високою професійністю. Хлопці всі дуже вишукано музичні, неймовірно філігранні у володінні своєю технікою. Професіоналізм цієї музики приголомшливий! Особливий комплімент — виконавцеві на ударних інструментах Алі Заманпуру, який зміг показати широку емоційну амплітуду музики: від траурної до фестивальної. Не прискорюючи темп, він поступово переходив від одних ритмічних комбінацій до інших, а це в музиці неймовірно складно. Якщо перекласти це на ноти, вийде надзвичайно цікава і важка симфонічна партитура. Тому я радий, що потрапив на цей концерт, хоча опинився на ньому абсолютно випадково, — і отримав величезне задоволення.
Олексій БОСЕНКО, провідний науковий співробітник Інституту проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України, кандидат філософських наук:
— Ідея поєднати два ансамблі — «Древо» і «Джам» — виявилася просто блискучою. Добре, що на такому унікальному концерті була імпровізація. Якби учасники абсолютно все заздалегідь обумовили між собою, було б не так цікаво — ні їм, ні публіці. Особисто мене вразила маленька дівчинка, яка весь концерт була на сцені, — дочка Сергія і Ганни Охрімчуків. Це музичне дитя оживляло дію, підкреслювало особливу, довірливу і невимушену атмосферу того, що відбувається. Загалом, вони мене зворушили до сліз. Я нещодавно потрапив на концерт, де виступав автентичний народний ансамбль з Полісся — жінки (старими їх назвати неможливо) під 80, а переспівали молодих, що старанно намагалися імітувати інтонацію і тембри. У народній традиції вже немає тієї спадкоємності, яка була раніше, навіть за радянської влади. Сьогодні так вже не співають. А імітувати той спів і ті музичні процеси, які зникають, вже неможливо. Хоч як це гірко і образливо, але це доведеться брати до уваги. Що ж до «Древа» та його керівника Євгена Єфремова, «він — геній, але не більш того» (так говорив Роман Кофман про першу скрипку свого оркестру). Його школа просто прекрасна. Чого варта, наприклад, молода солістка ансамблю Ольга Чернишова! Хоча і «старі» учасники були прекрасні, той же Петро Товстуха, Віталій Протасов та інші, не говорячи вже про самого Єфремова, який завжди приголомшував мене своєю дивовижною універсальністю, здатністю співати в будь-якому стилі, будь-якого регіону, будь-яку аутентику, не лише українську. Пам’ятаю, свого часу, коли почалися перебудовчі справи і загальна лихоманка незалежності (зокрема, й від культури), то Єфремову деякі гарячі національні голови не давали співати фольклор, тому що прізвище у нього на російське закінчення «-ов» — Єфремов. Люди не розуміли, не розуміють і зараз, що національний фольклор, національна культура наказом міністерств і президій ніколи не формується і параграфам не підкоряється. Так само як якщо явищу судилося померти, то жодним указом зупинити смерть буде неможливо, навіть якщо проводити масштабні реанімаційні заходи.
Взагалі, на мою думку, цю країну перетворюють на велику філію інституту культури, «кулька», як називають його в народі. У нас панує «поплавщина», і справа не в персонажі, а в принциповому підході та свідомо насаджуваному поганому смакові. Справжнє народне мистецтво поступово переходить у меморіальну стадію, тому особливого захоплення у мене це не викликає, більше того, розумію, що це неминучий процес, який знеособив такі країни, як Франція, Італія. Німеччина, Австрія (про США мови немає — це взагалі позбавлена культури країна, яка навіть дуже розумних людей перетворює на закінчених ідіотів, що чекає і нас, тим паче, що заяложена теза про «розвинені країни» дуже сумнівна, втім, це вже інша тема).
Проте є багато фольклорних колективів, які намагаються «доїти» «національну ідею», перетворену в «бренд», влаштовуючи чортзна-що, побудоване за принципом тувімських ансамблів, де немає жодного тувімця; грають японську музику, співають англійською мовою, але чомусь мають скажений успіх по всій Європі, проте ці сурогати з неминучістю заповнюють порожнечі та лакуни, оскільки «святе місце порожнім не буває». І не варто себе утішати, що, мов, старогрецька мова померла. Шумеро-аккадська і класична латинь зникли, і немає про що шкодувати. Адже ми не знаємо, що втратили, зате знаємо, що втрачаємо зараз, і відбувається це на наших очах. Тож нехай буде загибель пізніше, а краще — ніколи.
