Перші хвилини після завершальних титрів «Щастя мого» — несприйняття, досада: здається, нічого нового не сказано, історію не завершено, а отже, не розказано, знову ця чорнуха, я й так це все вже сто разів бачив, узагалі, про що це все, до чого?
Але вже протягом години фільм став на своє місце більш ніж переконливо. Дивний ігровий фільм, що його зняв колишній документаліст про Росію в Україні за спільного виробництва України, Німеччини й Нідерландів.
Основна історія начебто нескладна, жорстка, немов з міліцейських зведень. Водій-далекобійник Георгій (Віктор Німець) вирушив у звичайний рейс із вантажем борошна. По дорозі потрапив у затор на трасі. Вирішив об’їхати через села. Заблукав. Та й щез у глухих місцях.
Режисер Сергій Лозниця проводить героя всіма можливими колами російського провінційного пекла. На нього нападають, його оббирають, кривдять, поводяться з ним гірше, ніж із твариною. Георгій аж до фіналу — персонаж не дійовий, а ніби спостерігач; його пасивність — засіб провокації, перевірки інших на людяність. Поготів — Лозниця вводить декілька епізодів, безпосередньо не пов’язаних із Георгієм, екстраполює історію одного на історію спільноти, тобто країни, народу.
Структуру фільму складено математично чітко: як і має бути в подорожі, «Щастя моє» складається з безлічі зустрічей — окремих епізодів, кожен з яких характеризує окремих персонажів, часи та звичаї. Глибинку, де опиняється Георгій, Лозниця показує майже як інакшу цивілізацію, як закляте, якщо не прокляте, місце (показовий діалог з волоцюгами, які потім калічать Георгія: «А це куди напрям? — Нікуди. Безвихідь, нечиста сила»). На кожному повороті зачаклованої дороги виникає дедалі більше нових осіб — інколи непроникних, немов недобрі азійські божки, а інколи просто несамовитих, як офіцер, що збожеволів, побачивши повішеного в лісі, або безумний старий з фінальних епізодів, який доповідає уявному командуванню: «Я вбив ці сліди» — і торочить про «братську могилу слідів». Багатошарове оповідання пронизане наскрізними мотивами, є повторювані — «римовані» — ситуації: так, зав’язка й розв’язка фільму відбуваються на постах ДАІ, причому «правоохоронці» виявляються небезпечнішими за будь-яких бандитів. Утім, у цій реальності немає іншого закону, опріч закону виживання, та й той діє не завжди — на війні як на війні, а війна — всіх супроти всіх. Особливо пронизливий епізод — одна зі вставних новел, історія не Георгія, а дому, в якому він знаходить притулок. Двоє радянських солдатів-окруженців — дія переноситься в часи Другої світової війни — вбивають господаря, учителя, який дав їм притулок, за те, що він висловив сподівання, що за німців, культурної, на його думку, нації, йому не доведеться нікого вбивати, а робитиме він те, що любить і вміє робити — навчатиме. Убивають його уві сні, грабують, ідуть геть, залишивши сиротою маленького вчителевого сина.
Взагалі, тут і грабують, і б’ють легко, тут без роздумів зриваються на нестямний крик, на мат, самий натяк на любов випалюють розпеченим залізом, тож «щастя моє» означає те, чого немає зовсім, нема катастрофічно. Починаючи з певного моменту атмосфера настільки згущується, що вже навіть не виникає питання, звідки взявся ще один труп. Лозниця створює хтонічний світ без монстрів або демонів — жахливі самі порядки, самі взаємини між людьми, саме повітря, яким вони дихають.
Утім, Георгій серед усього цього мороку — не просто свідок або жертва. Він чи не єдиний залишається ні в чому не винним. Релігійні уподібнення вкрай ризиковані, та все ж ризикну передбачити, що цей герой за своєю сюжетною функцією нагадує янгола — він свідчить, він-бо самою своєю беззахисністю змушує оточення робити постійний вибір між добром і злом. І коли всі можливі перевірки на дорогах завершено, він, як і належить янголові, карає й катів, і жертв. Зводить ситуацію до абсолютного нуля. Адже в нього, тричі зрадженого, позбавленого пам’яті й розуму і тому безневинного, для цього більше підстав, ніж у будь-кого.
Тяжка кінооповідь Лозниці врізається у свідомість, як шрам. Нікого, за великим рахунком, не засуджуючи, «Щастя моє» просто нагадує про ступінь спотворення того світу, в якому ми живемо.
Але, розмірковуючи про цей фільм, я розумію: коли-небудь цю землю, сповнену похованих слідів, таки звільнять від чарів.
